Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Катерина Міхаліцина: Перекладати я почала від бажання ділитися з друзями текстами
 
Зазвичай перехожі, коли вона минає їх на своєму ровері, сприймають її за дівчисько, яке кудись дуже поспішає. А поспішає мама двох діток і дружина, письменниця, перекладач  художньої літератури, заступник головного редактора «Видавництва Старого Лева» Катерина Міхаліцина кудись завжди. Бо купа справ, час розписано, і все треба встигнути. Сенека стверджував: усе нам чуже і тільки час — наша власність. Наївний. Але Катерина Міхаліцина не робить із цього проблему. Просто працює, творчо зокрема, не забуваючи, що життя — прекрасне!  
 
— Є така коротенька африканська казочка. Кожна антилопа прокидається і біжить, щоб її не вполювали. Кожен лев прокидається і біжить, щоб вполювати. Й антилопа, і лев, прокидаючись, знають, що повинні бігти, бо тільки так можуть вижити. У вашій збірці «Тінь у дзеркалі» раптом натрапляю: «Бігти крізь темряву вперто і завчено… бігти, щоб вижити…» Хто — лев чи антилопа — в їхніх щоденних перегонах Вам ближчий? 
 
— Не можу сказати однозначно, бо це залежить, куди біжиш, чому і як.  А цей стан бігу, мені здається, зараз характерний для всіх. З одного боку, і справді біжимо, щоб вижити — встигнути зробити купу необхідних справ і, крім того, урвати з власного життя хоч шматочок часу для спілкування з друзями, для мандрів, нових знайомств і нових вражень. А з іншого — цей біг — спосіб більше цінувати ті зупинки, коли відірвав носа від асфальту й раптом побачив  квітучу аличу на тлі пухнастих хмар і дуже гостро відчув — зараз весна.
 
— Проміжки між зупинками з віком довшають? 
 
— Набагато. І зупинки стають коротшими. Але все більше їх цінуєш. Зрештою, біг учить шанувати, на перший погляд, начебто дрібні речі, але без яких наше життя чимало втратило б. От біжиш-біжиш і розумієш, що на зустріч із людиною у перетинах ліній бігу в тебе є тільки кілька секунд. І ти на бігу тиснеш їй руку і мчиш далі. Але потім із відчуттям тепла цієї людини ти житимеш до наступної зупинки, до наступних зустрічей.
— Що дає кращу наснагу для творчості: зупинки чи сам біг?
 
— А одне без другого неможливе. Без бігу не цінував би зупинок. А якби не зупинявся, то не мав би сили бігти далі. Тому надихає і те, й інше. Одним словом — рух…
 
— Є така думка, що людина займається творчістю тому, що хоче подолати в собі якісь бар’єри. Що особисто Ви в собі долаєте?
 
— Я не знаю, чи це є подолання чогось, але якийсь час тому усвідомила, що змінилося не лише моє письмо, змінився спосіб підходу до того письма. Річ у тому, що пишу від підліткового віку — часу, коли через ті чи інші причини починають писати майже всі. Але раніше це був світ, який я не лише витворювала, а й цілковито контролювала.  І взагалі письмо було чи не єдиним у житті, що вдавалося контролювати, бо писала так, як хотіла, те, що хотіла і коли хотіла. А тепер я це письмо не контролюю, радше навпаки — це воно контролює мене.  І приходить у «найбігучіші» моменти. І мусиш усе відкласти і той вірш, що просто розриває тебе зсередини, написати (бодай у «Фейсбук»), інакше просто вибухнеш. Принаймні так у той момент здається.
 
— Катю, ну з оригінальною творчістю це зрозуміло. Але для чого Вам, людині, яка здобула  диплом бакалавра за спеціальністю «Біологія», здався переклад? 
 
— Перекладати я почала від бажання ділитися з друзями текстами, що лягли мені на душу, чи бодай їхніми фрагментами. А інших способів для цього, крім як перекладати самій (бо це була ще доінтернетна ера) не існувало. Отож я охоче перекладала для друзів, для коханого. А потім зрозуміла, що воно мене затягує і затягує настільки, що постала потреба в додатковій — філологічній освіті. І я її здобула, паралельно перекладаючи. Мої цілком усвідомлені переклади — Оскар Вайльд, Дж.Р. Толкін, Сара Кейн, Віслава Шимборська, Діна Сабітова… — це  просто неймовірна школа мови і неймовірний виклик. І ось це відчуття, коли вдається дати собі з тим викликом раду, — просто фантастичне. І ти йдеш за ним ще й ще.
— Наскільки для Вас важливо для перекладу мати відповідний лексичний запас не стільки іноземної, скільки рідної мови? 
 
— Не буду оригінальною, коли скажу, що в цьому контексті це знання значно важливіше за знання іноземної. Бо з мовою, з якої перекладаєш, тобі можуть допомогти чимало словників та комп’ютерних програм. А от якщо не знаєш добре мови, на яку перекладаєш, то зробити перекладений текст органічним тобі вже не допоможе ніщо. Оригінал — це дерево, яке міцно чіпляється за ґрунт. І його можна  вирвати з коренем і перекласти на інший ґрунт і чекати, що воно почне рости. Але цього не станеться, якщо не розумієш, як це треба робити. Так і з перекладом. 
 
— Ваш світ, як свідчить «Тінь у дзеркалі», деревами часто маркується. Але, зокрема, в цих поезіях якась сумовита інтонація… За чим тужите?
 
— За тими деревами, яких не стає. Бо йдеться не просто про дерева як такі, а про певні життєві координати. Приміром, в нас коло хати на Сихові росла дуже гарна  висока дика черешня, яка нікому насправді не заважала. Але її зрізали. Кілька разів під тою черешнею ми стояли з Олегом Лишегою, і він розповідав про те, що пише чи хоче написати, хто йому важливий. І черешня пахла над нами. І потім, коли її не стало, то не просто зникло дерево, а наче щось мені зі середини вирізали. Олег Лишега цю відсутність черешні теж ще застав, жив неподалік. І коли якогось разу ми, випадково перетнувшись, ішли у напрямку мого дому, він сказав: «О, а черешні-то нема». І попри сум, що цього дерева не стало, мені було радісно, що він теж це помітив.  Бо я зрозуміла, що ця черешня стала об’єднавчим фактором для нас обох. Тобто можливо, це постійне повернення до дерев — мій спосіб усвідомити зміни й спробувати їх сприйняти. 
 
— Зміни сприймаєте важко?
 
— Легко, хоча знову ж таки залежно про що йдеться. Я виходжу з того, що час — умовна величина. Треба цінувати, де ти є зараз і ким ти є. Тоді  нічого просто так не мине, а запишеться на якусь внутрішню карту пам’яті. А взагалі оте почуттю втрати властива якась дивна постійність, тривкість. Віднедавна мене не покидає відчуття, що втрачаю мою малу батьківщину. Сама я з невеликого селища Млинів на Рівненщині, і зараз балансую на межі раціонального та ірраціонального страхів, що моїм дітям не залишиться пам’яті про те середовище і про той особливий поетичний світ, де я виросла, оскільки верби вздовж місцевої річки Ікви почали безжально й невмотивовано вирубувати, та й річку теж нищать, особливо влітку, коли спека, бо на ній є ГЕС, а енергія багато коштує. І мої русалки, здається, умирають щоразу, коли спускають воду. І риба гине, і білі лілії… 
— Якщо  сприймати життя, як гру в кольори, і згадати народну пісню «Я співаю колір чорний, бо то колір мій», який колір співаєте Ви?
 
— Навіть не знаю. Це мої діти чітко визначають для себе улюблені кольори чи улюблені стани. Син — зелений, бо з цим кольором добре відпочивати, а мала від червоного, що символізує любов, до ніжно-рожевого, бо саме так, за її словами, цвіте небо ввечері. Щодо мене, то я обираю акварельну палітру. Напевно, так. А далі все залежить від етапу бігу й від спроможності не просто дивитися — бачити.
 
— Ця спроможність має бути вродженою чи їй можна навчитися? 
 
— Головне — не вбити її . Мені здається, що вміння бачити притаманне всім  дітям. А потім дорослі їх починають товкти: чого це ти намалював корову з крильми? Та твоя корова нікуди не полетить, і так далі. І дитина часто-густо внутрішньо сліпне. І це справді, як на мене, біда, хоча живуть і без цього. Під час котроїсь із зустрічай з малими читачами незнайомий хлопчик мене запитав, а чи знаю, чому  черв’ячок сумний. «І чому?» — питаю. «Бо в нього немає очок. А всім буває сумно і всі плачуть. А черв’ячок не може очками плакати. А тому піднімається на поверхню, коли дощик, щоб дощик поплакав замість нього». І це не просто готова казка, це відчуття дитиною багатовимірності цього світу. І насправді неважливо — це відчуття вроджене чи набуте. Насправді надважливо це відчуття не вбити…
 
Розмовляла Ярина Коваль

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage