"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Катерина Калитко – «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок.
 
«Земля загублених, або Маленькі страшні казки» – збірка оповідань Катерини Калитко , яка вийшла у Видавництві Старого Лева у серії короткої прози й есеїстики. 15 грудня письменниця отримала за цю книжку премію «Книга року ВВС-2017». 
 
Катерина Калитко – письменниця і перекладачка. Народилася 1982 року у Вінниці. Закінчила Києво-Могилянську академію. Журналістка за фахом. Авторка шести книжок поезії та двох книг короткої прози. Лауреатка премій «Книга року BBC» та Джозефа Конрада-Коженьовського (2017).
 
«Земля Загублених» – моя велика любов від першого почутого з уст Катерини на фестивалі Intermezzo тексту. І ця любов лише глибшає з кожним прочитанням. Бо ця книжка – про впізнавання та прийняття. Своєї історії, своєї країни, себе як одного із Загублених, який віднині має власний прихисток, власну оприявнену землю. А ще – про прийняття іншого обіч себе. Про спільне проживання дуже нелегких досвідів і ріднішання (не-відчуження) від такого співпережиття. Кожна історія там – як перегляд фільму на внутрішньому боці повік: незвично і нестерпно красиво. - КАТЕРИНА МІХАЛІЦИНА, заступниця головного редактора Видавництва Старого Лева
 
***
Вода
 
Усі пам’ятали війну. Інакше неможливо було існувати. Ці спогади замінили нам хребти і частково – повітря. Усі пам’ятали бодай якусь, а коли в рідкісному міжчассі народжувалися ті, що жодної не застали, це дуже швидко виправлялося. Зазвичай саме тоді, коли в нових дітей прорізувалася чіпка й осмислена пам’ять – а хтось іще казатиме, що в долі не буває закономірностей! Отож війну пам’ятали всі.
 
І ще довкола було багато сиріт.
 
Мої батьки – єдині, яких мала, – були несправжніми і вважали, буцімто мені дуже пощастило, коли вони мене всиновили. Я не переплутала слів, сказавши «всиновили». Так, вони зробили мені гірше, ніж могли зробити самотнє дитинство, голод, людська злість, жебракування і ночівля в траві просто неба. Вони завжди хотіли сина. І, нікому не сказавши, що прийняли у свій дім дівчинку-сирітку, виростили з мене сина.
 
Я мало що пригадувала про життя до них. Тільки темний будинок, стелі в якому були такі високі, що я ніколи їх і не бачила. Єдиним господарем у тому домі був холод. Там жили сироти, сила-силенна дітей, які боялися одне одного і тулилися по кутках, плачучи або вишкіряючи майже звірячі ікла. Я була серед них. Пам’ятаю, вечорами притискалася вухом до стіни і слухала, як шашель гризе дошку. Цілий довгий вечір могла просидіти так. Деякі діти зникали з будинку, але постійно з’являлися нові мешканці. Здається, ми тільки й робили, що тинялися у напівпітьмі по кімнатах, дехто плакав, не вгаваючи. Часом з’являлися тіні міських вдів, наче накреслені густою чорною фарбою на стінах, безгучно розходилися по кімнатах, гладили нас по головах, роздавали їжу, купали нас, латали одяг – і знову зникали. Якогось дня прийшли прийомні батьки – і я теж зникла з темного дому. Ніхто не пам’ятав, ким там була, звідки туди потрапила. Я й сама не дуже добре знала, що я таке, тож вони легко призначили мене своїм сином. Дали ім’я Лале, що ніяк не позначало статі. Усі діти тут носили квіткові імена. Рослинам не подобалися тутешні худі ґрунти та ядучі тумани, які майже щодня переповзали гірський хребет. Тому дорослі вирощували замість рослин нас, дітей – ми так само гарно звалися і здебільшого покірно мовчали.
 
Старі люди, яких у нас шанували особливо, старість-бо діставалась у нагороду далеко не всім і майже напевно свідчила про обраність того, хто її здобув, так от, ці старі розповідали, що колись у наших горах велет бився зі змієм. І хребет, на якому ми живемо, – це сам змій, що скам’янів, коли велет притиснув його до землі. Улоговина, в якій наше місто тулиться, мов у гнізді, – змієва шия, яку стискали колись могутні руки. Так місто і зветься – Змієва Шия. Круті ящерові боки, вкриті скам’янілою лускою, були нездоланною перепоною, до якої стікалися всі довколишні дороги. Змій простягнувся від обрію й до обрію, і потрапити в долину по той бік гори подорожні могли тільки через наше місто. Погоничі караванів платили нам щедре мито за право піднятися вузькою стрімкою дорогою, пройти крізь Західні ворота, потім по центральній вулиці, вичовганій, як мідне люстро, за століття мандрів, проминути всі двісті дворів і спуститися крізь ворота Східні такою само стрімкою дорогою у світлу затишну долину, де ніколи не було отруйних туманів, дощі живили родючі землі із рясними садками, де подорожі ставали безпечними та радісними. Спуск у ту долину тривав добу за доброї погоди. Увечері можна було провести з міста чергових мандрівників, а вранці побігти на схил і дивитися, як вони все ще сходять донизу, вже маленькі й кумедні. Мешканці долини також платили Змієвій Шиї вдячну данину за те, що ми прикривали їх від ворожих навал. Якби можна було їсти й пити золото, ми забули б про голод і спрагу. Західні ворота були визолочені коштом міської скарбниці, зсередини над входом висіли два велетенських яйця – змієвих буцім – на мотузці завтовшки з мою руку; малою я любила вибігати назустріч караванам, а потім входити до міста, плутаючись між нав’юченими кіньми й верблюдами і роздивляючись дивно вбраних зайд. Золото на воротях тьмяно світилися, а в шкаралупі яйця, якщо задерти голову і подивитися знизу, видніла маленька дірочка. Дістатися до нашого міста означало врятуватися, його стіни були міцні й неприступні – об ці скелі розбилося вже так багато штурмів, а ще більше було попереду. І ще багато майбутніх сиріт з квітковими іменами. За наше місто завжди воювали. Воно було водночас брамою і ключем, його потребували всі, хто вів свої війська на завоювання нових земель. Ми воювали завжди.
 
 
А ще у нас були ідеальні темниці. Подейкували, що в’язні в них починали розмовляти зі своїми предками задовго до смерті. Кам’яні мішки, облаштовані самою природою – кількарівневі печери, які заглиблювалися у вогке нутро землі, із товстелезними стінами та вузенькими проходами. Абсолютно глухі до стогонів та благань. Вони також приносили добрі гроші: коли чутки та пошуки сягали достатньо далеко, по деяких в’язнів приїздили цілі паломництва, привозили коштовний викуп і не менш коштовні обіцянки, благали принижено. Часом вдавалося домовитися, полоненого відпускали, але він зазвичай був уже геть безумний, здичавілий і нікого не впізнавав. Інших полонених, особливих, навпаки привозили знизу, пропонували багато монет за їхнє утримання в наших темницях, і щоб навіть луна від їхніх імен більше не озивалася на землі. Забуття пожирало найбільше золота.
 
Я ніколи не бувала внизу. Ходити туди було далеко, небезпечно і без потреби. Не бувала. Чітко пам’ятаю день, коли почала думати про себе «бувала», «я-вона» – замість звичного «бував». Але спершу треба пригадати всі нескінченні нестерпні дні свого буття чоловіком. Хоча, якщо подумати, хлопчача шкурка принесла мені й трохи користі: дозволила вчитися читати й писати, а згодом і розгортати старі сувої в міській бібліотеці. Там я намагалася порахувати всі штурми та облоги, які ми витримали, але їх виявилося значно більше, ніж могла вмістити моя дитяча голова. Втім, я не пам’ятала жодного. Мій батько, коли розмовляли з ним про це, завжди твердив, що я, його син, мав би застати бодай один, але не пам’ятаю, бо то було надто страшно, щоб пам’ятати. І неодмінно зводив очі у небо, мовчки дякуючи чи то за моє спасіння, чи за моє безпам’ятство і своє спасіння, чи за все вкупі. Він був ковалем. Мати була доброю кравчинею, і одяг мені завжди шила тільки вона, навіть коли стала погано бачити. Ніхто інший не зробив би цього без зайвих запитань. Вона називала мене «мій медовий синку», гладила по стриженій голові та худих смаглявих щоках, а за спиною говорила батькові, що боїться моїх бісівських зелених очей.
 
Із десяти років усі хлопчики мали працювати. Так опановували певне ремесло та заробляли кілька зайвих мідяків на сім’ю. Дівчаток вчили шити й вишивати, але моя мати ніколи не стала б вчити мене такого. Сподівалися, що я почну працювати коло батька в кузні, але я виявилася – виявився – занадто слабким для цього. Мене взяв до себе в помічники наш сусіда, водовоз. Він був добрий чоловік, завжди вважав мене за кволого хлопчиська і не навантажував роботою. Робота, треба сказати, була навіть почесною: вода для нас правила за велику цінність. Дощі бували, але вся життєдайна волога негайно стікала струмками вниз, у долину, і там буяло життя – нам на заздрість. Колись я сказала – сказав – батькам, що добре було би спуститися жити в долину – і за цим послідував добрячий прочухан: ми жили в гордому місті і нізащо не згодилися б проміняти статус піднебесних воріт на якісь там два врожаї на рік. Прикусивши язика, відтоді я працювала – працював – мовчки.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage