6 листопада у київській Книгарні «Є» Катерина Калитко презентувала свою нову поетичну збірку «Катівня. Виноградник. Дім». Модератором зустрічі виступала заступник головного редактора «Видавництва Старого Лева» Катерина Міхаліцина. До розмови також долучилася авторка ілюстрацій до книги Тетяна Зозуленко.

(уривок зустрічі)

Катерина Міхаліцина. У кожної людини є своя внутрішня карта, такий перелік місць, міст і річок, які для неї знакові. Знаю, що ти маєш щонайменше два таких важливих місця, а річки і вода теж є особливими маркерами на твоїй внутрішній мапі. Тож, дай нам це ключик для розуміння твоїх текстів – проведи нас своїми важливими місцями.

Катерина Калитко. Очевидно, почну з великих географічних категорій. Це Поділля зокрема й Україна взагалі, але перед усім Поділля як топос, якого я не можу позбутися ні мовленнєво, ні свідомісно. І Балкани – це теж джерело якихось нескінченно нових і водночас рідних, дуже насичених живою кров’ю сенсів. А річки і моря, як будь-яка велика вода, просто є дорогами, кордонами, порталами (у випадку моря), такими лімбічними територіями, на яких ти найбільше відчуваєш розпростореність, рух і, відповідно, відкритість тому новому, яке тебе може і має наповнити.

Катерина Міхаліцина. Тоді чи для тебе є поняття якогось внутрішнього кордону або межової лінії, за яку ти не підеш – просторово, географічно, внутрішньо?

Катерина Калитко. Радше внутрішньо, якщо говорити про кордон, тому що географія обмежується лише можливістю пересування. Тобто немає таких країн і таких територій, де би я не хотіла і де би я теоретично не могла себе уявити. А от з внутрішніми кордонами складніше, тому що я насправді дуже закрита людина. І для того, щоб здійснити подорож, почати розмову, мені, як і кожному порядному гобіту, треба себе пересилити і зробити крок за поріг – тоді вже дорога підхопить і поведе, і невідомо, в яку велику річку увіллються притоки стежок, і куди вона впадатиме.

Катерина Міхаліцина. Якщо ти вже згадала про закритість, то, у зв’язку з тим, що діється зараз, діється вже майже рік, чи вважаєш ти, що змінилася значущість слова? Тобто питання внутрішньої закритості і відкритості перетікає в питання ваги слова – чи зараз відкрилося для тебе слово чи таки закрилося?

Катерина Калитко. Слово передовсім поважчало в усіх сенсах. І, мені здається, зробилося інструментом розтинання. Тобто в силу того, що воно дуже багато несе травматичного, зокрема і семантично, воно потребує проговорення: і формує цю потребу, і самовдовільняє її. Воно розтинає, в тому числі, й внутрішній кордон, воно якось розполовинює те, що було досі – звичку, традицію, сталість і, власне, означує це нове. І радше є життям як таким, тому що саме воно не дало мені збожеволіти: це очевидно патетично прозвучить, але дуже багатьом із нас знайоме це відчуття, коли або література, або музика, в якій ми впізнавали якісь свої історії, або просто можливість говоріння з іншими, можливість розповідати про те, що важливо, про те, що болить – були буквально порятунком впродовж останнього року. І не лише року.

Катерина Міхаліцина. Ти називаєш свою книгу до певної міри книгою-передчуттям – розкажи, будь ласка, про це.

Катерина Калитко. Я зрозуміла, що вона була передчуттям тільки тоді, коли книга вже написалася і вийшла, коли я змогла від неї трохи дистанціюватися і подивитися на всі ці тексти відсторонено. Я була шокована тим, наскільки сильно вона зрезонувала постфактум. Можливо, це посттравматичний синдром, коли ти в усьому знаходиш відлуння цілком конкретної події. От коли зрештою почався цей період турбулентності, тривог і великих змін, я зрозуміла, що задовго до того написала, скажімо, початок вірша, у якому діти з щербатими дерев’яними щитами йдуть вночі у хрестовий похід, і про калік, які вночі співають гімн, зачувши його по радіо. Це все абсолютно по-іншому стало звучати в новому контексті, і тому, власне, склався цей ефект передчуття. Мені самій трохи дивно з цієї книжкою, бо вона тепер до мене промовляє більше, ніж я, очевидно, намагалася свідомо в неї вкласти на початку.

Катерина Міхаліцина. Знаєш, бувають люди, які от просто собі є та й годі, ти у своєму сприйнятті не прив’язуєш їх до якогось конкретного місця. А от ти у мене чітко асоціюєшся з Вінницею, тому що любиш її. Відтак скажи, оця твоя любов – вона була з першого погляду, чи це та любов, до якої ідуть, яка є повна, стигла, прийнята, назріла?

Катерина Калитко. Це абсолютно повноцінна любов з усіма стадіями розвитку, з першою якоюсь великою залюбленістю. У дитинстві Вінниця була для мене всіма містами одразу, всім, що я собі уявляла, навіть якимись далекими краями. Вона щаслива тим, що має і річку, і дуже гарні прирічкові території, і ліси, і палаци довкола міста, і навіть у самому місті є рештки палаців, де маленька дівчинка може уявити себе принцесою. І водночас приватну забудову, в якій можна заблукати й уявити, що ти не в місті, а десь далеко-далеко в глибокій провінції. То спочатку я тікала з Вінниці у такий спосіб, а потім поїхала вчитися, а потім зрозуміла, що мені її бракує. Не як рідного міста, не як зони комфорту, а як того пазлика який десь випав із серця, і того місця сили, де я можу віднаходити спокій. Зі спокоєм у мене насправді завжди сутужно, і тому я навчилася його цінувати. Тобто, якщо мені потрібно заземлитися, послухати себе, відчути, хто я, зрозуміти, чого я хочу, куди далі рухатися, то я маю бути у Вінниці.

Катерина Міхаліцина. Поетична серія «Видавництва Старого Лева» вирізняється особливим суголоссям тексту та художнього оформлення. Тож запрошуємо долучитися до нашої розмови художницю Тетяну Зозуленко… Таню, розкажи, будь ласка, про свою роботу над книгою.

Тетяна Зозуленко. Без цієї книги мої малюнки просто собі існували, а в поєднанні з текстом наче здобули нове життя, нові сенси й значення. Всі зображення були створені ще до того, як почалася робота над книгою – вони ніби чекали її. От, наприклад, це перо на обкладинці – спершу воно було просто пером, а потім стало означати ще й птаха. Спеціально для книги я намалювала лише невеличкі заставки, що розкидані сторінками.

Катерина Калитко. Взагалі, для нас не виникало питань, яку ілюстрацію до якого ставити вірша – все було настільки органічно. І для мене найінтимніший розділ – третій під назвою «Абрикосова кісточка», і сюди дуже вдало підходить ця ілюстрації жінки, що розкриває двері у грудях.

Тетяна Зозуленко. Для мене це ілюстрація-передчуття, як для вас передчуттям є сама книга. Ця жінка, ніби весна: коли вона приходить, ми не знаємо, що відбудеться, але відчуваємо – щось назріває, щось має статися. Так і ця жінка, що розкриває дверцята всередину себе, відкриває серце для чогось нового – вона вже на щось наважилася, і ми теж це знаємо.

Фото: Марія Задорожна