«Історії про життя, смерть та нейрохірургію»
Книга відомого британського нейрохірурга Генрі Марша «Історії про життя, смерть та нейрохірургію», яка вийшла у «Видавництві Старого Лева» в перекладі нейрохірурга Андрія Мизака, змушує подивитися на професію лікаря під іншим кутом. Автор прагне донести до своїх читачів просту істину - попри те, що ми схильні наділяти фахівців у білих халатах надприродними якостями, вони такі ж люди, як інші. Хіба що сприймають світ дещо по-інакшому, через призму свого досвіду щоденної боротьби за життя пацієнтів. У книзі Генрі Марш ділиться своїми поглядами на лікування пацієнтів, сім'ю, труднощі вибору, життя загалом та, звісно, смерть, описуючи випадки зі своєї практики. Nauka.ua пропонує своїм читачам ознайомитися з уривком, у якому лікар відверто розповідає про смертельну хворобу своєї матері та довге прощання сім'ї з нею.
nauka.ua
КАРЦИНОМА, рак, злоякісна пухлина епітеліальної тканини
У суботу я поїхав до лікарні відвідати свою матір. Відділення для хворих на рак, в яке її госпіталізували, знаходилося на десятому поверсі, біля її ліжка було велике панорамне вікно. У ньому з висоти, але все ж дуже близько, можна було побачити будинок Парламенту та Вестмінстерський міст. Того дня була надзвичайно гарна весняна погода. Темза у променях сонця сяяла полірованою сталлю так, що боліли очі. Місто за вікном майже відштовхувало чіткістю панорами – різкі обриси будинків з ненатуральними розмірами і формами – не дуже доречна картина, подумав я, для того, хто вмирає.
Мати сказала, що персонал хороший, але смертельно заклопотаний і неорганізований, порівняно з тим, як було в цій лікарні колись, і вказала рукою на своє ліжко, постіль на якому не змінили, незважаючи на прохання це зробити два дні тому. Вона не хотіла скаржитись, але зізналася, що вже протягом двох днів не їсть, чекаючи на ультразвукове обстеження, необхідності в якому, на мою думку, не було, позаяк вона вже мала жовтуху і, очевидно, в печінці метастази карциноми молочної залози, з приводу якої лікувалась двадцятьма роками раніше. Таки досить приємно, казала вона, сідати в туалеті на стільчак, одночасно дивлячись згори вниз через ріку на правителів нації. Вона виросла в нацистській Німеччині і, хоча була законослухняною громадянкою, ніколи не могла приховати свій скепсис до влади.
Вона всихалась, як сама це називала. Риси її обличчя загострились, і, в міру того, як почали випирати кістки, я все більше став бачити в ній себе – люди кажуть, що з чотирьох дітей я найбільше на неї схожий. Я мав надію, що вона проживе ще хоча б кілька місяців. У нас відбулась безрезультатна дискусія, як найкраще використати той час, який у неї лишився. Незважаючи на те, що моя мати була безстрашною та по-філософськи налаштованою людиною, як мало хто, ми все одно не наважувались у наших розмовах назвати смерть на ім’я.
Позаяк відповідальним черговим на вихідні був я, мені безперервно телефонував молодий і недосвідчений інтерн стосовно великої кількості всіляких проблем. Ці проблеми були викликані не складними медичними випадками, а хронічною нестачею лікарняних місць.
Уже в понеділок почали поступати численні скарги хворих на мене через те, що я намагаюсь їх завчасно виписати. Одним із тих, хто скаржився, був балакучий літній пан, який не хотів виписуватись додому з поставленим сечовим катетером після простої спінальної операції. Я пояснював йому, що якщо він піде додому, то зробить велику послугу наступному хворому, бо в нас нестача місць для пацієнтів, яким на завтра призначена операція. Минуло три дні, а він все ще був у палаті, а старша сестра відділення сказала мені, що я розмовляв із хворим неналежним тоном (хоча я був підкреслено ввічливим до нього). Через те, що він не виписався, я був змушений скасувати операцію жінці з жорстоким синдромом невралгії трійчастого нерва.
Старша сестра все одно наполягала, аби я перепросив його за те, що хотів його відправити з лікарні раніше, ніж бажав він. Отже, я пішов до нього вибачатись (крізь зціплені зуби). Він був явно цим задоволений.
– Я розумію, доктор, – сказав він, – бо займався продажем кухонних меблів і, бувало, не встигав виконати замовлення вчасно. Я також терпіти не можу підводи- ти людей.
Я пробуркотів щось на тему того, що нейрохірургія і кухонні шафи не зовсім однакові речі, і вийшов з палати, з вікон якої відкривався вид на лікарняний сад, за яким на горизонті виднівся район Епсом. Я тоді ще працював у старому госпіталі, його закриють через три роки. Можливо, якщо б він лежав у більш типовій для наших лікарень палаті, а не в кімнаті на одного з видом на дерева і квітучі нарциси, які я власноруч саджав рік тому, він захотів би піти додому швидше.
Коли моїй матері діагностували невиліковний рак і відправили помирати додому, я був у Глазго на медичній конференції. Враховуючи вік і стадію хвороби, про хіміотерапію навіть не йшлося, вона так само її не хотіла, хоча батькові було тяжко з цим змиритись. Повернувшись із Глазго, я приїхав до них додому, вони сиділи разом на кухні. Мама ще більше пожовтіла вна- слідок печінкової недостатності за той час, поки я її не бачив і, хоча виглядала виснаженою та безсилою, усе ще не втратила притаманної їй сили духу.
– Мені так не хочеться вас покидати, – сказала вона сумно, – але, знаєш, я не думаю, що зі смертю все закінчується.
Мій вісімдесятишестирічний батько, у якого вже почала даватись взнаки стареча деменція, від якої він помер через вісім років, розгублено, з нерозумінням дивився на це, він начебто не міг збагнути, що відбувалось: його п’ятдесятирічний син плакав через жінку, яка була йому дружиною протягом шістдесяти років і тепер мала померти.
Протягом декількох наступних днів їй стало значно гірше і через два тижні, після стрімкої хвороби, як написали б у некролозі, вона померла, хоча нам здалось, що це тривало роки. До самого кінця вона залишалась при повній пам’яті та світлому розумі, зберігаючи до останнього подиху своє, трохи іронічне, недемонстративне почуття гумору.
Вона слабшала кожного дня і весь час проводила у ліжку в музичній кімнаті на першому поверсі. Щовечора я носив її на руках догори у батьківську спальню – вона майже нічого не важила на той момент. Але й це незабаром стало занадто тяжким для неї, і ми з сестрою, яка також була медиком, вирішили, що вона лишатиметься у спальні, яка служила їм з батьком сорок років. Мама вирішила, що помре саме в ній. Це була чудово оздоблена кімната у георгіанському стилі – з панелями з дерева тьмяно-зеленого кольору, каміном, на поличці над яким стояла зібрана нею колекція глиняних пташок та яєць. Високі вікна з прямокутними рамами виходили на муніципальний парк Клепем, особливо гарний у цю пору року. Зліва виднілася місцева церква, яку вона відвідувала щонеділі і в якій її мали відспівувати.
Кожного ранку і вечора ми з сестрою приходили доглядати за нею. Спочатку я допомагав їй дійти до ванної кімнати, де сестра її мила, але невдовзі вона настільки ослабла, що не могла пройти навіть цю відстань, і я садив її в кімнаті на стільчак, який ми позичили в хоспісі неподалік. Те, як моя сестра, тактовно і обережно обговорюючи і пояснюючи все, що збирається робити, виконувала догляд за хворою викликало захоплення. Ми бачили багато помираючих за своє життя, зрештою, і я колись працював медбратом в геріатричній клініці. Така праця була для нас легкою і природною, незважаючи на наші особисті почуття. Ми не почувались розгубленими – усі троє знали, що мати помирає – думаю, це була просто сильна любов, любов, яка не продиктована прихованими мотивами, не викликана марнославством і не шукає вигоди, як це часто буває.
– Це надзвичайно – бути настільки оточеною любов’ю, – казала вона за два дні до смерті, – я так вдячна своїй долі.
Вона, безперечно, мала рацію. Я сумніваюсь, що комусь із нас пощастить – якщо це слово доречне – мати таку ідеальну смерть, коли прийде час. Померти вдома, у похилому віці, без довгих страждань, доглянутим власними дітьми, в оточенні родини, зовсім не відчуваючи болю. За два дні до її смерті, більшою мірою випадково, уся родина – діти, внуки, навіть правнуки і дві її найстаріші подруги – зібралися вдома. Ми організували, на превелику її втіху, імпровізовані прижиттєві поминки. У той час, коли вона лежала нагорі, помираючи, ми сиділи в їдальні внизу, навколо обіднього сто- лу, згадували її життя, пили на її спомин, хоча вона ще була жива, і їли вечерю, що приготувала моя майбутня дружина Кейт. Ми познайомились із Кейт лише декілька місяців до того, на велику радість моєї матері, яка тяжко перенесла розрив мого першого шлюбу. Кейт була трохи заскочена необхідністю готувати вечерю на сімнадцять осіб, позаяк зранку я обережно запитав її, чи не могла б вона приготувати вечерю на п’ятьох.
Кожного дня я думав, що цей день буде останнім, але кожного ранку вона казала мені: «Я ще тут».
Якось, цілуючи її на ніч, я сказав, що прийду до неї завтра, на що вона посміхнулась: «Мертвої або живої».
У моїй родині розігрувалась старомодна драма, яку рідко можна бачити в нашому сучасному світі, в якому ми помираємо в позбавлених затишку лікарнях і хоспісах, під дбайливою опікою чуйних медичних працівників, чиї чуйні вирази обличчя (так само, як мій під час роботи) одразу щезають, як посмішка працівника готелю, коли вони відходять він нас.
Нам не варто бути впевненими, що смерть буде легкою. Наше тіло не дає нам покинути цей світ без боротьби. Не буває так, що ви промовляєте до невтішної родини декілька важливих слів і робите свій останній вдих. Якщо ви не вмираєте тяжко, задихаючись, кашляючи або в комі, ви будете поступово танути, плоть всихатиметься, шкіра й очі стануть жовтими, якщо з’явиться недостатність печінки, ваш голос буде слабнути, зрештою, у вас не стане сил навіть відкрити очі, і ви будете лише тяжко дихати, лежачи на смертному ложі. Поступово ваше обличчя зміниться до невпізнання – щонайменше, воно втратить свої характерні ознаки, зсихаючись до позбавлених індивідуальності контурів вашого черепа. Тепер ви виглядатимете як більшість старих зі впалими та висохлими обличчя- ми, в однакових лікарняних піжамах, до яких мене викликали серед ночі, коли я був молодим лікарем, і я йшов темним і довгим коридором до їхнього ліжка, аби констатувати смерть. Ваше обличчя стає маскою смерті, вираз, який ми знаємо хоча б із взірців погребального мистецтва в християнських конфесіях.
Перед смертю мою маму вже годі було впізнати. Востаннє я бачив її у день смерті, вранці перед роботою. Ніч напередодні я провів у батьківському домі, спав на підлозі в кабінеті тата, біля спальні батьків. Двері між кабінетом, де я лежав, і її спальнею були відчинені, і я міг чути її жорстке дихання. Коли я підійшов о четвертій ранку запитати, чи не хоче вона трохи води чи морфіну, мати похитала головою, і якщо б не її важке, нерегулярне дихання, з зовнішнього вигляду можна було б зробити висновок, що вона вже мертва. Перед тим, як піти, я сказав їй, її масці смерті, тримаючи за руку: «Ти ще тут». Майже непомітно вона кивнула. Не пригадую, чи я подивився на прощання на неї перед тим, як піти на роботу, – це нічого не означало. Я вже багато разів з нею попрощався.
Невдовзі по обіді, коли я сидів на якихось нудних медичних зборах, мені подзвонила сестра і сказала, що декілька хвилин тому вона померла. Її дихання, казала вона мені, ставало все більш поверхневим, згодом родина, яка зібралась навколо неї, зрозуміла з деяким подивом, що вона вже померла.
Я не відчував жодної потреби віддавати данину останньої поваги тілу – так як вважав, що її тіло стало непотрібною оболонкою. Я сказав «тіло» – так само я міг сказати і про її мозок. Сидячи біля її ліжка, я часто думав про те, як багато мільйонів нервових клітин з їхніми, майже незліченими, поєднаннями, що формують її мозок, її сутність, борються і згасають. Пригадую її останній ранок, коли я йшов на роботу. Її обличчя осунулось і загострилось, вона не могла ні поворушитись, ні говорити, ані відкрити очі – і все ж, коли я запитав, чи не хоче води, вона похитала головою. Всередині цього вмираючого, зруйнованого тіла, захопленого раковими клітинами, ще була «вона», навіть якщо відмовлялась від води, прагнучи не продовжувати цей процес вмирання ні на хвилину довше. І тепер ці клітини мозку мертві, і моєї матері, яка, в певному сенсі, була комплексом електрохімічних взаємодій мільйонів усіх цих клітин, не стало. У нейронауці це називається «проблемою поєднання». Дивовижним є факт, що ніхто навіть не спробував пояснити, як зі звичайної, сирої матерії можуть народжуватись свідомість та відчуття. Під час її вмирання мене не покидало відчуття, що десь глибше була присутня інша, «реальна» істота поза маскою смерті.
Якою має бути хороша смерть? Зрозуміло, що безболісною, але існує багато інших аспектів вмирання, і біль є лише одним із них. Я вважаю, як і більшість лікарів, що бачили смерть у різноманітних її проявах, – моїй матері насправді пощастило померти в такий спосіб. Як і більшості людей, мені властиво уникати думок про власну смерть, але я сподіваюсь на швидкий кінець від інфаркту або інсульту, бажано уві сні. І все ж, я розумію, що мені може не пощастити. Можливо, доведеться опинитись у ситуації, в якій я буду ще живий, але без надії на майбутнє, і мені лишатиметься тільки озиратись на своє минуле. Моїй матері пощастило вірити в життя після смерті, у мене цієї віри нема. Якщо мені не вдасться піти миттєво, єдиною втіхою для мене буде оцінка прожитого мною життя. Мені потрібно знати, що я, так само, як моя матір, не шкодуватиму за тим, як його прожив. У свої останні години, періодично непритомніючи та знову приходячи до себе, часом повертаючись до рідної німецької, вона сказала: «Це було чудове життя. Ми все сказали одне одному».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно