0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Історія без прикрас у романі «Вічний календар» Василя Махна. Уривок
 
У вересні 2019 року у "Видавництві Старого Лева" вийшов друком новий роман відомого українського письменника Василя Махна "Вічний календар". Роман "Вічний календар" — своєрідний український літопис, масштабна родинна сага, в якій поєднуються, переплітаються, співіснують і антагонізують історії кількох українських сімей від ХVII століття до наших днів. Тло — всесвітня історія, в якій ніколи не бракувало ні воєн, ні зрад, ні одвічної жаги до життя.
 
 
Герої роману Василя Махна несуть у собі риси різних поколінь, національних характерів і ментальностей, протистоять часу й обставинам, витворюють і продовжують себе, повсякчасно утверджуючи одвічний постулат: історія насправді не вчить, вона тільки гартує.
 
"Я намагався писати цей твір без пафосу. Він має міфологічні, містичні речі. Але це історія без прикрас", - зазначив автор на презентації роману. 
 
Василь Махно родом з Тернопільщини. Поет, прозаїк, есеїст.
 
Працював викладачем літератури у Тернопільському, пізніше у Ягеллонському університеті.
Від 2000 року мешкає у Нью-Йорку.
 
Автор 12 поетичних збірок: "Паперовий міст" (2017), двох книжок есеїстики "Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн" (2006), "Котилася торба" (2011), перекладів польських поетів Збіґнєва Герберта "Струна світла" (1996) та Януша Шубера "Спійманий у сіть" (2007). У 2015 році збірка оповідань Василя Махна "Дім у Бейтінґ Голлов" стала переможцем конкурсу "Книга року ВВС".
 
Його твори перекладено і опубліковано двадцятьма п’ятьма мовами, зокрема англійською, білоруською, івритом, їдишем, іспанською, литовською, німецькою, малаямською, польською, російською, сербською, чеською та ін. Окремими виданнями виходили вибрані вірші: у Польщі, Румунії, США і Сербії. Учасник багатьох Міжнародних поетичних фестивалів у Сербії, Польщі, Словенії, Румунії, Німеччині, Індії, Колумбії, Нікараґуа та США. 
***
Уривок
Весілля
 
Останній правитель Кам’янець-Подільського еялету паша Мустафа Каграман наказав у вересні 1699 року всім підлеглим йому санджакам лаштуватися в дорогу. Згідно з Карловецьким договором, Польському Королівству поверталися землі, що двадцять сім років належали Османській імперії. Військо й цивільні мусіли залишити обжиті й облаштовані за ці роки міста й містечка, кам’яні мости через річки, мінарети, прибудовані до церков, і впорядковані дороги. Наказ стосувався всіх військових підрозділів та підданих Османської імперії, їхніх жінок і дітей, а також іль-язиджи Мурзи — збирача податків у містечках і селах поблизу Язлівця. Мурзу знали в усіх навколишніх селах, а він знав усі шляхи, якими їздив туди-сюди протягом десяти років, перебуваючи на службі. Молодим урядником прибув до прикордонного містечка для переписування населення та збирання податків. Евлія Челебі, відвідавши ці землі, порівняв їх із саламандрою в огні, тому ніколи османи не почувалися тут у безпеці.
 
Коли Мурза заїжджав у село в супроводі невеличкого загону яничарів, то діти бігли за ним, викрикуючи "Агій, агій". Чули від старших, що колись перед їхнім народженням, коли османи підступали до Язлівця й Бучача, через їхнє село попри Червону керницю їхав якийсь ага, можливо, навіть сам султан. Яничарів-вершників митницькі дітлахи сприймали за почет Мурзи, а самого Мурзу за агу або пашу. Бігли за ним до місця, до якого митницькі звозили свій податок. Якщо в Язлівцях сто яничарів поїли своїх коней, то кінське хропіння могло допливати джерельними потічками до Митниці.
 
Протягом осені 1699 року часто шурхотіли комиші, проводжаючи підрозділи язловецького гарнізону. Їхали османи через Митницю Волоським шляхом і звертали до Чорткова, щоб наздогнати й долучитися до чортківського гарнізону, який ста возами вирушав до Кам’янця.
 
Останніми залишали Язловець піхотинці, яким уже дихали у спини польські рейтари.
 
Мурза як міг тягнув час. На трьох возах, якими мусив він подолати три тижні дороги, лежало все добро, зароблене тут, у Язлівцях і Митниці. Про нього чули навіть у найдальших закутках санджаку, і не тільки тому, що Мурза збирав податок для султана, але й через одруження з русинкою, два брати якої прийняли іслам і служили в язловецькому гарнізоні. Мурза після одруження побудувався в урочищі Дубина. Звідси йому було зручно доїжджати до Язлівця, але основна причина була інша: він уважав, що в Дубині безпечніше переживати польські наскоки, які, незважаючи на договори й поділи, все-таки траплялися. "Наче хочуть нагадати про себе, хто тут був до нас", — міркував Мурза. Одного разу, ще на початку служби, повертався Мурза в супроводі двох яничарів через Митницю до Язлівця. А Лянцкоронський — володар Ягільницьких дібр із навколишніми селами й присілками — спровадив невеликий загін кавалерії, хотів розвідати, що ж насправді відбувається в його маєтках. Загін Лянцкоронського переправився через Стрипу й розвідав, що фільварки князя не зруйновані, а земля дбайливо оброблена. Та поляки несподівано наскочили на османів, які саме їхали поїти в річці коней. Яничарів убили, а Мурзі вдалося, кинувши коня, сховатися у прибережному очереті. Лише наступного дня він дійшов до Язлівця й розповів військовій залозі про цю пригоду. Язловецький санджак-бей спорядив загін яничарів і кавалерії. Османи перейшли кордон і вирізали польську прикордонну залогу та ще й пограбували села, що трапилися на їхньому шляху.
 
 
 
Через два роки після Бучацького договору, коли сам султан під крислатою липою приймав польських послів, лежачи на вишитих бісером похідних подушках, турецьке військо разом із урядниками провело адміністрування нових земель. Саме тоді у Стамбулі спорядили до нового еялету тридцять возів адміністрації для всіх санджаків. Їхали вони три тижні, зупиняючись по балканських та волоських укріплених містечках. Переїхали турецькі військові дозори та митні кордони, на яких будь-який купець, що мав дозвіл проїхатися до кінцевої північної точки імперії — Язлівця, а звідти й до Європи, — платив митний збір. Переїхавши Балкани й діставшись Кам’янця, Мурза й Карім, двоє молодих урядників, що познайомилися в дорозі, лише надвечір третього дня прибули до Язлівця. Дорогою вони бачили, що горбиста земля пахка й жирна, як кобиляче молоко, та ще й укрита зеленими лісами. Перед самими Язлівцями зіскочили з воза, бо затерпли їм сідниці, і йшли, розмовляючи, поруч. Карім тримав за віжки молодого огира, який обрізаним шорстким хвостом відганяв мух. Було спекотно. Карім і Мурза зайшли в густу траву й простяглися. Зморила їх утома, напоєна запахом місцевих трав. Прокинулися від перших крапель. Дощ із проламаної хмари розквасив язловецький шлях. Міста, змоклі до рубця, дісталися лише надвечір. Перед самим Язлівцем дощ ущух, але сутінки, що зійшли на язловецькі пагорби, запахли їм знайомим духом виноградного оцту — різкістю повітря, настояного на вимоклих травах і дубових гаях. В’їхавши через міську браму, Мурза сказав Карімові, побачивши двох яничарів на вершку пагорба, що мусять запитатися про адміністрацію санджаку. Карім відповів, що саме так варто вчинити, бо, піднімаючись крутою дорогою, вони бачили лише примерхле потемніле небо. Перекинувшись із яничарами кількома словами, Мустафа й Карім з’їхали вниз і опинилися перед дванадцятьма вулицями. Зрозумівши, що не випитають, куди їм краще прямувати, заїхали на першу-ліпшу. Розпрягли коня і простяглися на возі один побіч другого. Зранку Мурза, протерши закислі очі, розглядав крізь дірки грубої плахти з овечої шерсті, якою накрилися вночі, білі пір’яні хмари і диск білого місяця, що сповзав із-за пагорба.
 
У містечку зробилося гамірно, до чого Мустафа з Карімом так звикли у Стамбулі.
 
З мінарету проспівав ранішню молитву мулла. Загорланили когути.
 
 
Наступного року, переживши першу зиму в Язловецькому санджаку, Мурза почав звикати до нового життя і своїх обов’язків. До часу, відколи Мурза переїхав Дністер разом із тридцятьма возами, спорядженими у Стамбулі для врядування в новому еялеті, він ніколи не чув про ці землі. Та звідки йому, молодому, було знати про зелені пагорби і язловецький шлях, у якому восени грузнуть кінські копита і в’язнуть колеса возів, а взимку коні стирають до крові коліна об сніг.
 
У Язлівцях до Мурзи підійшов єврей, єдиний, хто залишився в місті, той, що возив із Туреччини різноманітний крам. Звали його Ашкеназі. Як пригадуєте, для Ашкеназі довірені купці приносили звістки зі Стамбула від самого Моше бен Єгуди Бебері. Ніхто не знав справжніх замислів Мегмеда IV і великого візира Кьопрюлю, ніхто не здогадувався, що саме вирішують на секретних засіданнях султанського дивану в Ердіне, а от Ашкеназі через Моше бен Єгуду Бебері знав більше, аніж який-небудь паша, сидячи в Богом забутому балканському місті. Ашкеназі запитався Мурзу, звідки він. На що Мурза відповів, що зі Стамбула. Ашкеназі запитав, чи знає або, може, чув щось про Моше бен Єгуду Бебері. Мурза сказав, що чув про якогось Саббатая Цві, але Ашкеназі, почувши це ім’я, перервав розмову й чемно попрощався.
 
Семисвічник Язлівця, землю з меду й молока, захопило султанське військо. Османи поруйнували фортецю й спричинилися до втечі з міста вірмен і євреїв. Перед утечею язловецького рабина Ашкеназі пообіцяв ребе залишитися та наглядати за синагогою. І зостався мешкати у своєму домі. Не було нікого, хто міг би посвідчити чи донести османам що-небудь про Ашкеназі. Єдиний, хто знав про Ашкеназі все, був Гриць Баревич, чия митна будка тепер зачинилася через непотрібність. Гриць замкнув її, коли османи перший раз удерлися до Язлівця, і з того часу не було в нього спокуси вкласти ключ у замок. Не було тепер торгових валок, не було ярмарків. Лише османські обози двічі на рік проїжджали мимо митниці. І коли митницькі пси гавкали цілу ніч і цілий день, то місцеві знали, що не менше тридцяти возів торохтітимуть і торохтітимуть, аж поки не зникнуть на язловецькому шляху.
 
"Їдуть до Язлівця", — казав тоді Гриць Анні.
 
"Чи переїдуть за день?" — запитувала Анна.
 
"Не знаю", — відповідав Гриць і висилав Матія, щоб той перерахував вози.
 
Якщо возів було тридцять, то Гриць знав, що наступні тридцять з’являться в Митниці приблизно через пів року. Це означало для Баревича, що османська залога триматиме Язлівець принаймні ще пів року і що поляки не нападатимуть.
 
Якогось дня Гриць вивів зі стайні свого гнідого огиря й поїхав до Язлівця, нічого не сказавши вдома. Він перебалакав із одним османським урядником і записав Матія до служби при османському війську. Вдома пояснив Анні, що османи прийшли надовго, а Матієві вже чотирнадцять, а збирати мито нема з кого, то нехай служить. Дізнавшись про це, молодший Іван також виявив бажання служити при османах.
 
 
 
Минав п’ятий рік перебування османів на саламандровій землі. Зеленіли по язловецьких пагорбах виноградники, а по сонячних схилах плекалася бахча.
 
Одної неділі приїхав до Гриця Мурза, якому Анна з Варварою перев’язували закривавлений тюрбан, а Гриць ледь не позбувся голови через дурнуватого когута. Тоді Мурза наглядав за мощенням дороги, місцями укріпленої плитами з червоного каменю, видобутого митницькими з каменоломень над Джуринкою, хоча самої дороги до Язлівця так і не проклали. У Митниці було тоді таки мало людей, а Язлівець, як відомо, спорожнів. То звідки було набирати камінь для мощення дороги? Потім поляки відбили Язлівець, але внаслідок знелюднення цих земель ніхто дорогами не займався. А коли знову османи прибули до Язлівця на чолі з Ібрагімом-шайтаном, то завдання залоги та урядників полягало в тім, щоб утримати кордон і наповнити прибулі зі Стамбула вози зібраним податком.
 
Ось чому пропозицію, котру вимовили вуста Мурзи, Гриць Баревич прийняв з недовірою.
 
"Пане, — ввічливо почав бесіду Мурза. — Я приїхав, щоб поговорити з вами про одну важливу справу".
 
Гриць подумав, буцім збирач податків незадоволений тим, що заплатила Митниця в султанську казну. На Баревичеві, як на отаманові селища, лежала відповідальність за все, чого вимагали від нього османи.
 
"Митниця здала, пане уряднику, усе до останнього акче".
 
"Знаю, — відповів Мурза й розломив навпіл сливку, яку принесла Варвара. Я не про податок прийшов говорити".
 
"А про що?" — запитав Гриць, прочувши від Ашкеназі, якого зустрів на порозі синагоги, що Мурза шукає собі жінку і питався в Ашкеназі про Грицеву Варвару.
 
Гриць дивився на Мурзу, як той пережовує синющу сливку з сизим пилком.
 
"Річ у тім, — продовжував Мурза, — що в прекрасних султанських палацах Стамбула та Едірне існують птичі павільйони. Птиць султанові привозять звідусюди. Їх виловлюють птахолови й перевозять у клітках, щоб наймогутніший падишах милувався співом і красою Божих створінь".
 
Від цих слів Грицеві відлягло від серця. Те, про що натякав Ашкеназі біля синагоги, було, може, тільки здогадом старого хитруна.
 
"Санджак-бею наказано привезти з нових султанських земель різних птахів, і він наказав це зробити мені. І ви мені в цьому допоможете".
 
Мурза сказав так, що це виглядало, як його особисте прохання.
 
Запала тиша. Гриць розумів, що укласти з каменю шлях від Митниці до Язлівця було простіше, аніж наловити в гаях солов’їв, сойок чи синиць. І як їх ловити? І чим?
 
"До Язлівця прибув чоловік, — Мурза побачив на лиці Гриця знак перестраху, — він привіз із останнім обозом сильця для ловитви птахів. Він знає, як це робити. Нам треба знати, де ловити й коли".
 
"Я подумаю".
 
На тому й розпрощалися. Мурза затримався на оборі, глипнув на Варвару й посміхнувся.
 
Того ж вечора Гриць сказав старшому синові Матієві, що той мусить показати Мурзі та ще одному османові, що прибув зі Стамбула, місця, в яких гніздяться митницькі птахи.
 
"Вони хочуть усе забрати, навіть наших птахів", — сказала Анна, коли сіли до вечері.
 
"А коли вони приїдуть?" — перепитав Матвій і зрадів, бо знав усі ліси та гаї навколо селища.
 
"Казали, десь по Юрію".
 
"Кажуть одне, а виходить інше, — не вгавала Анна. — А той Мурза? Приїде й пише, пише…"
 
"Акче, акче", — перекривив малий Павло вимову Мурзи.
 
Усі засміялися, лише Варвара подивилася на Павла, як молода вовчиця.
 
Анна спіймала доччин погляд.
 
 
 
Ловитву птахів Гриць призначив на початок липня. Баревич пояснив Мурзі, що деякі птахи повертаються ранньої весни з теплих країв. Закладають гнізда й несуть яйця, тому ловити треба тоді, коли молоді пташата вилупляться і трохи підростуть — тоді їх можна буде забирати з гнізд. Старих птахів навряд чи вдасться піймати. Мурза вислухав Баревича й погодився. Попросив Гриць одного митницького чоловіка прислужитися Мурзі. Був то Онуферко, який у дитинстві пив куріпчині яйця, знайдені у гніздах серед жита. І ще він мав прирученого шуліку. Гриць сказав, що Онуферкові заплатять, а птахів повезуть до самого Стамбула.
 
"А що, там нема птахів?" — запитав Онуферко.
 
"Таких, як у нас, нема".
 
"А яких вони хочуть?"
 
"Не знаю, — відповів Гриць, — яких упіймаєте". […]
 
Вам може бути цікаво
Знижка – 18% на все! Святкуємо 18-річчя «Видавництва Старого Лева»
Святкова зима: 5 книг для найменших читачів
Вгору сходами, що ведуть униз
Кауфман Бел
Відкриття Книгарні-кав’ярні Старого Лева на Подолі!
8 речей, які ми не знаємо про Елізабет Ґілберт
stary_lev Стежити
дописів читачів