Оксана Розумна, Кorydor

Довгий час назва «Гронінген» мені мало про що говорила – це було просто місце на карті Європи. Більше довідалася про нього одного весняного дня на «Книжковому Арсеналі», коли потрапила мені до рук книга поезій «Гронінгенський рукопис». Книга мала унікальний вигляд – її в буквальному розумінні «оздоблювали» голландські кахлі, — таким був задум дизайнерів Видавництва Старого Лева.

Читаючи, я проживала кілька паралельних історій – авторську родинну, спільні українську і європейську одночасно з власною. Вірші, зібрані під ніжною блакитною обкладинкою, ставили перед питанням: «Як почувалися наші батьки, коли ми почувалися дітьми»? І ще перед отаким: «Якими батьками маємо бути ми, аби нашим дітям легко було розкопувати минуле»?

Нинішньої зими, коли зв’язок із Голландією зазвучав у особливий спосіб, я повернулася до цієї книги, відчувши бажання поставити кілька запитань її авторці, — поетці, перекладачці, дослідниці літератури і пам’яті, людині молодій, але багатій досвідами, яка довго і плідно мандрує різними країнами та літературами, — Ірині Старовойт. ЇЇ розлогі відповіді-міркування містять меседжі, досить значимі як для української, так і для голландської аудиторій, створюючи прецедент тексту, адресованого одночасно двом близьким, але різним світам – Україні та Голландії.

Оксана Розумна: Як Гронінген опинився в назві твоєї книжки?

Ірина Старовойт: Треба спершу пояснити, як я опинилася в Гронінгені. Я приземлилася в Амстердамі у грудні 2012, надвечір великого снігопаду, поїзди скасовували, і я ледве дісталася залізницею до міста, де мені належало прожити увесь наступний рік. Опівночі на вокзалі мене виглядав професор славістики Сандер Брауер. Я мала стати його співрозмовницею і співробітницею у більшому міжнародному дослідженні про незакінчені війни пам’ятей у Східній Європі. Про культурний і політичний потенціал, але також небезпеку розворушених привидів 20 століття, про неможливість просто винести за дужки історії жертв і катів та про  локалізацію й успадкування історичної травми через літературу і кіно.

Гронінген майже за півтори тисячі кілометрів від мого Львова. І в прямому, і в символічному сенсі – це геть далеко. Мабуть, ця дистанція і обернена перспектива мені потрібні були для письма. Разом із тим, як і Львів, Гронінген – середньовічне й університетське місто, водночас старе й молоде, сповнене культурного та розумового життя, з надсучасними лабораторіями, з людьми, які роблять відкриття й винаходи, місто, де не лише зашпортуються об минуле, але й продумують та наближають майбутнє.

Університет Rijksuniversiteit Groningen на півстоліття старший за Львівський університет і зараз має в своїй назві слово «імперіальний». Така потужна амбітна інституція з чотирма століттями безперервної історії, з 200 000 випускників від дати заснування (ціле місто), колись майже всуціль латиномовна, тепер майже всуціль англомовна, де кожен п’ятий викладач і кожен другий докторант – іноземець, чимало може розказати допитливому спостерігачеві про те, як змінювався і куди рухається європейський світ.

Так сталося, що, коли я вирушала в Нідерланди, Гронінген був для мене містом Йогана Гайзінги (Johan Huizinga). Цей великий історик ідей і філософ культури, знавець середньовіччя й очільник комітету міжнародного співробітництва Ліги Націй походив з пасторської родини менонітів. Голландських і німецьких менонітів у часи їхнього переслідування прийняла Катерина ІІ і розселила у своїй новій колонії, в південноукраїнських степах, інші ж знайшли порятунок в обох Америках, але родина Гайзінгів якраз втрималася біля своїх витоків. Меноніти в епоху релігійних воєн демонстрували, як жити в неспільних спільнотах: вони втілювали приклад добросусідства й пацифізму, служіння ближнім без огляду на те, якої вони віри чи племені. Може й тому, Гайзінга був одним із тих вільних умів, яких тоталітаризми бояться і не можуть стерпіти. 70-літнього професора нацисти забрали до концентраційного табору. Він не дожив кілька тижнів до звільнення Голландії і чотири місяці до кінця тієї війни.

Уже на місці я довідалася про активний осередок Amnesty International у Гронінгені, який в часи радянських репресій опікувався долею дисидентів і листувався з моїми земляками, українцями, членами Гельсінської групи, ув’язненими за свої політичні переконання в часи холодної війни. Потім познайомилася з колегою, чешкою,  яку в 1970-х врятував голландський дипломат, вивізши їх із чоловіком із Праги у власному авто напередодні арешту, щоб Королівство Нідерландів дало їм притулок, громадянство й нове життя.

Тому Гронінген для мене став місцем діяльного і розумного співчуття, де екран комп’ютера приймав і передавав не просто мегабайти інформації, але й терабайти дуже конфіденційних роздумів-розмов про сенс історії в людському вимірі, про висхідну спіраль насильства, в якій колишні жертви можуть ставати катами, про пошуки символічної справедливості. Тоді я мала ілюзію, що увесь цей досвід, хай ще до кінця не проговорений,  залишився позаду, «тінь знає своє місце», тож коли я ввечері іду з Університету на квартиру по Центральному парку і думаю про незавершені війни, то, як Беньяміновий ангел історії, я рухаюся вперед, але дивлюся назад.  Однак поступово мої вірші проявляли інтуїцію, що той досвід ще може чекати на нас за рогом. Отож, рукопис моєї книжки названий дуже просто – за місцем її укладання. Я переконана, що в іншому місці написалася би якась інша книга, а ця могла з’явитися тільки там.

Це добре відчули художники з творчої майстерні «Аґрафка», які працювали над виданням «Гронінгенського рукопису». Вони втілили ідею бриколажу за мотивами голландських кахлів з несподівано документальними світлинами – частково розбитої, частково зруйнованої мозаїки, візерунок якої розумієш не одразу, а тільки віддаляючись на певну дистанцію. Та й сама книжка подібна на глазуровану синьо-білу кахлю, загартовану при тисячі градусів. Вірші були написані до Майдану, а вийшли друком вже після тих 94 днів українського протесту, що завершився вбивствами протестувальників і світові новинні канали показали це у прямому ефірі. Death (live from Kiev). Кахля міцна, але й крихка: якщо вона вислизне з рук, то розіб’ється на  друзки.

О. Р.: Які відбитки Голландія залишила в тобі? Яку частину голландської культури ти асимілювала?

І. С. : Нідерландці виявилися людьми, які здебільшого цінують і бережуть те, що й мої рідні та друзі в Україні – ніжність, уміння допомагати і бути корисним, добре ім’я, відчуття дому і можливість вільно й радісно його покидати, пускаючись у мандри. Голландці справили на мене враження рухливої, мобільної нації – колись завойовників і мореплавців, тепер колекціонерів. Цікаво, що мої нові колеги, молодші й старші за мене, виявились затятими мандрівниками, вони звідали далекі (екзотичні як на мене) країни і знали міста, околиці, смаки й звичаї своїх європейських сусідів досить детально, з власного досвіду. Але мало хто з них бував у Європі східніше Чехії чи Польщі. Ті, хто бували, їздили до Росії – не до України, Молдови чи, скажімо, Білорусії. Я не раз мала відчуття, що представляю Орієнт Європи. Звісно, зі славістами такого ефекту не виникало, навпаки, вони точно й гостро бачили ситуацію, побіжно слідкували за розвитком пострадянських країн, вчасно діагностували неоімперський поворот у путінській Росії, структуру й наслідки пропаганди ностальгії за СССР, токсичний гібрид православ’я й сталінізму в масовій культурі. У телевізорі, кіно і в соцмережах XXIст.

Росія воювала з Україною і всім українським за імперським принципом ХІХ ст. «не было, нет и быть не может». Ностальгія за СССР увійшла в тренд. І все-таки анексії територій і війни на російсько-українському пограниччі з застосуванням танків і зенітних батарей ніхто з експертів передбачити не міг. Словосполучення «війни пам’ятей» сприймалося як влучна метафора на позначення гарячої фази меморіального конфлікту про спадок сталінізму й нацизму у Східній Європі, народи якої постраждали від обох кривавих тоталітаризмів і співпрацювали з обома тоталітаризмами, але ніколи не могли про це відверто говорити і, цілком можливо, досі потерпають від наслідків і флешбеків.

Гронінген, особливо зимовий, коли світловий день менше шести годин (ранковий густий сірий туман  часом не зникав до полудня, о четвертій по полудні було вже знову геть темно), сприяв мисленню в режимі сліпоти й прозріння. Бібліотека, багатюща мушу сказати, викликала бажання мати сканери на пучках пальців, так багато глибокого впорядкованого тематичного матеріалу вона могла запропонувати.

Нідерландський стиль життя, як мені видається, націлений на рівновагу в русі. Це і зовнішня стриманість – в емоціях, в кольорах, в жестах і внутрішня робота. Що культура виникає за рахунок пізнання і опанування природи – це не порожні слова. Значна частина голландської землі розташовується нижче рівня моря і вони століттями працюють над високими технологіями, що дренують польдер та убезпечують сушу перед наступом світових вод. Потоп для нідерландців – далеко не біблійна метафора. У минулі віки їхнім предкам не раз доводилося покидати свої села й міста, які за лічені години поглинала стихія. Цілий ряд топонімів мають у собі корінь dam або dijk – дамба чи загата. Комп’ютеризована система екстремальних штормових заслон, таких як Maeslantkering, здана в експлуатацію двадцять років тому,  береже Роттердам і берегову лінію від ефектів глобального потепління. За цей час вона вступала в дію тільки раз, в листопаді 2008 року, і бар’єр спрацював ідеально.

Еразм учив про подвійну природу речей: одне й те саме явище може бути і загрозою, і порятунком. Вже у 17 столітті нідерландці навчилися робити штучні повені, утворюючи з підтоплених місцевостей оборонні лінії. Завдяки системі каналів і дренажів на шляху ворожої армії робили підтоплення, вкриваючи територію водою на 30-40 см: замало, щоб плисти човнами, але забагато, щоб йти піхотою по незнайомій пересічній місцевості з ровами й засідками. Мабуть, ті, хто оборонялися, достеменно знали, що значить «я ніколи і нікому не віддам рідного дому».

Саме з Голландії походить слово «ландшафт» і тільки тут я вповні зрозуміла його значення. Тому що ландшафт – не просто краєвид, це розумне втручання і невтомний благоустрій. Голландці живуть в маленьких мешканнях, але утримують на свої податки великі публічні простори громадської взаємодії. Кожна мешканка чи мешканець країни уміє плавати (це частина дошкільної програми) і чимало вміють стернувати човен. Вони, як і ми, українці, вирощують власні квіти і овочі. Але на відміну від нас їм змалечку прищеплюється екологічна свідомість, працелюбність і пошана до праці, турбота про ближнього і увага до деталей. Бачачи все це, приміряючи на себе, навіть підсвідомо, певно, його і засвоюєш. Після року в Нідерландах у мені стало більше рівноваги і рішучості «розумно втручатися» у навколишню дійсність.

О. Р.: Якби ти була архітекторкою місць пам’яті, то в якій країні і на якій глибині часу ти б їх проектувала?

І. С.: Місця пам’яті – а радше місця важкої пам’яті – переважно  з’являються після довгої непам’яті, як вибачення, як відшкодування за те, чого ні вибачити, ні відшкодувати по суті не можна. Це щось як Нагадування про рабство (Slavernijmonument), споруджене за проектом сурінамського скульптора Ервіна де Вріса в Остерпарку в Амстердамі. Вони стосуються не так спогадів окремих свідків, як колективного усвідомлення, що цілий потужний пласт моєї культури, ціла епоха з усіма її досягненнями, базувалася на глибинних злочинах проти людяності, расизмі і сегрегації. Рабство в нідерландських плантаційних колоніях – у карибському Сурінамі та на Антильських островах —  знесено в 1863 році, приблизно тоді ж, коли Російська імперія позбулася кріпацтва (читай: рабства) у своїх внутрішніх плантаційних колоніях, зокрема в Україні. Але рабовласницька логіка у стосунку до місцевих жителів, до цілих народів тривала, вони не набули повних громадянських прав і свобод, залишаючись людьми «нижчого сорту». А без правосуддя, доступу до освіти і економічних свобод селянам годі модернізуватися.

Суттєва різниця між Королівством Нідерланди і Російською імперією, а далі Радянським Союзом полягає у тому, що в 20 столітті, особливо після досвіду Другої світової війни, голландці поступово деколонізувалися (так, той процес стосується не тільки самосвідомості колонізованих, але й колонізаторів), а радянські росіяни – ні. Нідерландці спромоглися визнати незалежність чужих, колись ними завойованих спільнот і навіть ще деякий час економічно допомагати їм після розриву.

Росіяни ж, навіть після вбивства царя з родиною і формального знищення імперії, продовжили й поглибили колонізаційні процеси з центром в Москві так званою диктатурою пролетаріату, яка уможливила  масштабні репресії, кілька штучних голодів і великий Голодомор 1932-33, етнічні чистки і депортації. 1930-ті і 40-і були роками, коли влада вбивала своїх громадян, 1960-ті і 1970-ті роками, коли влада їх всіляко принижувала, отупляла і насилувала, коли в ефірі звучала тільки одна мова – пропаганди. І щойно політика гласності, оголошена Горбачовим, дала свої перші плоди, Радянський Блок і Радянський Союз почав тріщати по швах, а союзні країни одна за одною почали його покидати.  Росія теж вийшла з Радянського Союзу в один день з Україною та Білорусією і тим припинила його існування. Про це тепер не згадують у путінській Росії, описуючи  розпад Радянської імперії як травму і геополітичну катастрофу. Але я думаю про той час, коли в деколонізованій Москві і багатьох інших російських містах, де наразі цілують портрети Сталіна,  з’являться місця сум’яття і роздумів, і жалоби за скоєним.

О. Р.: Якби нідерландський автор використав певні образи з України, які з них були б одразу упізнані? Чим Україна може бути цікавою в Нідерландах?

І. С.: Україна може бути цікава всім: вона спадкоємиця Київської Русі, два століття входила до федерації Річ Посполита, була і залишається домом християн, юдеїв і мусульман. Вона є питомою частиною інтелектуальної та матеріальної цивілізації Європи. Період, на який вона зникла з європейських карт, порівняно недовгий – два століття. Але по факту, впізнаваного іміджу Україні бракує.

Хоча в Голландії знають наших спортсменів, ІТ-ішників, музикантів, кінодокументалістів. Колись знали наших дисидентів і борців за права людини. Читали «Bloodlands» Тімоті Снайдера. Знають, що Україна немала країна, з активною й освіченою молодою генерацією, але бідна і з багатьма корупційними скандалами. І ще, що приблизно раз на десять років у нас відбуваються великі політичні протести, які показують по телебаченню. Про нас ще недавно думали гірше, ніж про Грецію, а про Грецію в ЄС хорошого не думали. Якщо в сучасності ти лузер і не можеш сплатити по рахунках, то факт, що тисячоліття тому на твоїй землі була колиска Європи, не допомагає.

Якраз на моє покоління і на тих, що йдуть за нами, припадає місія змінити або поламати цей  стереотип. Це складно, бо козирною картою російського наступу на Україну є її дифамація і дискредитація.

Як цьому може зарадити поезія? Напряму ніяк. Не може перекрити кран брехні в політиці, не може запустити додаток на планшеті, який буде визначати true / false у стрічці новин чи в коментарях аналітиків. Кожен мусить сам подбати про достовірність і повноту джерел. І тут (несподівано) поезія, яку вигнали в вікно, може повернутися через парадні двері. Тому що поет має повагу до окремого людського досвіду, окремого людського голосу, з яких складається кантата людяності. Тому що сучасний поет більше слухає, ніж говорить, крізь нього говорять «звичайні люди». І якщо ті, які читають і думають (а більшість моїх голландських друзів читають і думають), хочуть щось зрозуміти про пересотворення глобального світу, в якому нам усім доведеться жити, то варто часом читати вірші.

Один мій голландський знайомий ще задовго до війни вперше прилетів до України і його спонтанна реакція була така: «Це ж треба їхати так далеко на схід, а приїхати на захід». Місто Львів з його ренесансною площею Ринок і палімпсестами усіх наступних архітектурних стилів західної Європи від бароко до модернізму пережило мови своїх будівничих, перетривало дві світові війни, встигло побути і найсхіднішою околицею імперії Габсбургів і найзахіднішою околицею імперії Сталіна. Вулиці і будинки встояли, але насильна зміна кордонів, окупація, Голокост і радянські депортації тих, хто вцілів, на 90% змінили населення міста. Ми знаємо, що таке переміщені особи (displaced persons), ми тут усі їхні нащадки. Ми знаємо теж, що таке біженці. В моїй країні у зв’язку з анексією територій і військовими діями зараз 2 мільйони офіційно зареєстрованих внутрішніх мігрантів.

У 2015 четверо нідерландців випустили книжку про моє рідне місто «Львів. Місто парадоксів». Фотограф і архітектор Долф Кестлер (Dolph Kessler), містобудівничий Кеес ван Руйвен (Kees van Ruyven), журналіст Мігіл Дріеберґен (Michiel Driebergen) та філософ Рууд Мей (Ruud Meij). Це несподівано уважний погляд на Львів і Україну, на формування тотожності з місцем, на те, як місто змінює своїх мешканців, а мешканці – опікуються своїм містом, змінюючи його на гірше чи на краще. Ніхто не уникне змін. Треба мати відвагу подивитися їм в обличчя.