Ірина Славінська: «Перед кожним із нас уявне трюмо – у кожному з дзеркал ми трохи інші, це наші запасні життя»
Під час 26 Book Forum у Львові відбулася презентація книжки Ірини Славінської «Мої запасні життя». Разом із письменницею, видавчинею Мар’яною Савкю говорили про необхідність «запасних життів» у сучасному світі, про забуті родинні історії, що стають апокрифами, про літературні впливи, про відкритість та солідарність літпроцесу.
«Запасні життя – просто необхідна річ у сучасному світі, коли ти в постійному русі і намагаєшся всюди встигнути, – почала розмову Мар’яна Савка. – Час від часу ти виринаєш в одному із "запасних життів" із неочікуваним проектом, у новому місці з чимось абсолютно неочікуваним».
«Буквально вчора ввечері ми з друзями, колегами говорили про "запасні життя", – розповіла Ірина. – Ми усі підлітками читали про них у книжках про Гаррі Поттера. Пригадуєте, в одній з історій Герміона отримує в подарунок часоворот – годинник, стрілки якого можна переводити безкінечну кількість разів і повторно переживати годину або й цілий день. За сюжетом, це допомагає Герміоні краще вчитися, більше всього встигати. Такий ось лайфхак із тайм-менеджменту. Цей годинник був моєю мрією, бо впізнавала в Герміоні себе: дівчинку-підлітка, що багато читає й багато вчиться. Врешті-решт, я знайшла свої "запасні життя". Ними стали книжки – окремі світи і досвіди, куди ти могла поринути і приміряти на себе інші життя, образи, костюми, особливо, якщо персонажів багато. Інший спектр запасних життів – це різні сфери роботи і зацікавлень; думаю, про половину із нас можна сказати, що маємо низку запасних життів. У моєму випадку це робота журналісткою, моя перекладацька праця та інші захоплення».
«Запасні життя – просто необхідна річ у сучасному світі, коли ти в постійному русі і намагаєшся всюди встигнути, – почала розмову Мар’яна Савка. – Час від часу ти виринаєш в одному із "запасних життів" із неочікуваним проектом, у новому місці з чимось абсолютно неочікуваним».
«Буквально вчора ввечері ми з друзями, колегами говорили про "запасні життя", – розповіла Ірина. – Ми усі підлітками читали про них у книжках про Гаррі Поттера. Пригадуєте, в одній з історій Герміона отримує в подарунок часоворот – годинник, стрілки якого можна переводити безкінечну кількість разів і повторно переживати годину або й цілий день. За сюжетом, це допомагає Герміоні краще вчитися, більше всього встигати. Такий ось лайфхак із тайм-менеджменту. Цей годинник був моєю мрією, бо впізнавала в Герміоні себе: дівчинку-підлітка, що багато читає й багато вчиться. Врешті-решт, я знайшла свої "запасні життя". Ними стали книжки – окремі світи і досвіди, куди ти могла поринути і приміряти на себе інші життя, образи, костюми, особливо, якщо персонажів багато. Інший спектр запасних життів – це різні сфери роботи і зацікавлень; думаю, про половину із нас можна сказати, що маємо низку запасних життів. У моєму випадку це робота журналісткою, моя перекладацька праця та інші захоплення».
«Говорячи про книжку "Мої запасні життя", я свідома того, що покоління змінюються і сучасні підлітки можуть не стикатися з тими речима, які переживала у свої підліткові роки я, – продовжила Ірина. – Але це моя спроба уникнути "білих плям" пам’яті... Моє покоління – нинішні 30-літні – хто вони? Це онуки людей, що пережили Голодомор і Другу світову. Це діти людей, молодість яких припала на руйнацію Радянського Союзу. Для цих, попередніх, поколінь було безпечніше не передавати інформацію, так було легше вижити. Я дуже чітко відчуваю ці "білі плями" родинної історії. Я пригадую анекдотичні історії, які мені переповідали бабуся-мама, і аж зараз я розумію, що за цим сміхом ховається якась драма, яку мені зараз вже не відчитати... Перепроживання нерозказаних історій, "білих плям" – це лейтмотив моєї книжки».
«Декілька Книжкових Арсеналів тому я почала записувати ці історії, але видавати не наважувалась, – розповіла авторка. – Це, мабуть, історія про особисті страхи. Я працюю ведучою, це така "напівневидима професія", бо в центрі уваги завжди запрошений гість. А моє завдання – щоб меседж нашого мовця дійшов до слухача. А я пишу книжку, отже я звучу. Це був перший виклик для мене. Наступний виклик – описати родинні теми, сімейні історії».
«Розкопування родинних історій – це завжди непросто, – погодилась Мар’яна. – Це як зачепити колективну травму. Проте Ірина має відвагу проходитися по больових точках».
«Зауважу, що мої батьки прочитали цю книжку і сказали, що вона вийшла годна, – додала Ірина. – Ця книжка – привід для діалогу. Тут є історія про роботу над текстом для "Історичної Правди": спогади мого батька про діда, що воював у Другій світовій війні, і про щасливий порятунок під час Голодомору. Я написала цю колонку у 2011 році. А трохи згодом опублікувала її в соцмережах. Цікаво, що моя тітка прочитала її і прокоментувала, мовляв, усе було зовсім не так. І розповіла свою версію дідусевої історії. Але тоді вже мій батько почав заперечувати її. До чого я веду: сімейні історії – це апокрифи, бо насправді першоісторію ніхто не знає достеменно».
«А чи потрібно знати довершені історії? Це етичний вибір кожного, ми обираємо той варіант, який краще лягає в нашу картину світу. Але важливо не мовчати, проговорювати свої травми та пережиття», – зауважила Мар’яна Савка.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно