Ірина Славінська: «Досвіди із цієї книжки – це своєрідні плями Роршаха, які накрапуються в процесі писання»
У дворику Українського радіо у Києві вперше презентували дебютну книжку есеїв письменниці, журналістки, продюсерки та перекладачки Ірини Славінської. Про збірку «Мої запасні життя», яка нещодавно вийшла у «Видавництві Старого Лева», авторка спілкувалася із модератором Юрієм Макаровим. Про подолання пострадянського досвіду, мовні бар’єри, фемінізм, межі відповідальності та інші досвіди та запасні життя дискутували на події. Ми занотували для вас декілька цитат.
«Перший із текстів для цієї книжки я написала два роки тому, – розповідає Ірина Славінська. – Певний час це було спорадичним письмом. Але писати в шухляду мені не було цікаво.
Тому я вирішила запитати у Мар'яни Савки її думку. Якраз тоді видавництво почало видавати українську та перекладну есеїстику. Так вона стала однією із перших читачок, і врешті книжка вийшла».
«Мені надзвичайно подобається назва “Мої запасні життя”, – поділився враженнями Юрій Макаров. – Ця книжка мене захопила і зрезонувала зі мною, хоча цей досвід кардинально протилежний моєму поколінню. Для мене, це портрет покоління тридцятилітніх плюс. Я сподіваюся, що це покоління, від якого залежить майбутнє нашої країни. Ці люди уособлюють свободу, відповідальність, дуже широкий кругозір, високу амбітність, зовсім інший тип мотивації – не вхопити щось і втекти, а відбутися, вони думають проектами, самовдосконаленням і саморозвитком. Це те, чого абсолютно неможливо було припустити у 1990-х роках».
Ірина Славінська про пострадянський досвід, ідентичність та запасні життя
«Треба розповідати про радянську епоху навіть моєму поколінню. Ми не знаємо всього і не розуміємо, до нас хіба долітають якісь кавалки тієї реальності. Можливо, саме тому зараз у рекламі часто апелюють до досвіду 1990-х чи кінця 1980-х років як до симпатичного ретро, коли все було більш автентичне і справжнє.
Мені в цій книжці у радянському контексті йдеться про сюжети про насильство. Як проти особи могло чинитися насильство у цій системі. Коли умовний завуч у школі наказує роботи певні речі або вчителька товче дитину головою об дошку. Цей досвід начебто легко забувається, але він обов'язково повертається у дорослому віці. Тому про Союз треба розповідати багато і чесно, з ностальгією і без. Важливо згадувати не лише про видимі речі – музику, морозиво чи одяг, – а й про систему насильства, яка існувала тоді. Одна із наскрізних ліній цієї книжки – це сюжетна лінія щасливого порятунку. Коли раптом пощастило, і пролетіло повз тебе. Треба бути свідомими того, що такі випадки бувають дуже нечасто».
«Моє дитинство минуло у дворі багатоповерхівки, а не у селі в бабці. Цей досвід я також описую в книжці. Це був один із досвідів неспівпадіння. Коли треба описати бабусин город восени для шкільного твору (а я такого не бачила, не мала подібного досвіду), ти вчишся щось вигадувати, бо значення тих слів не знаєш. І так ти вчишся вигадувати собі запасне життя, яким твоє ніколи не було».
«Наразі ідентичність формується із дуже різних фрагментів. Це книжки, музика, фільма. Для мого покоління є низка спільних досвідів, незалежно, з якої ти країни. Коли вперше дивишся фільм “Матриця” у 1999 році, він вражає, чи то ти живеш в Україні, чи у США, чи в Китаї. Певною мірою це той спільний досвід, який ти можеш обговорити із французьким однолітком без мовного бар'єру. Ви можете описати однакові емоції, які єднають. Ви обоє закохані у Нео і Трініті, і обоє вражені».
«Я пишу в цій книжці про дірки та речі, яких немає, – підсумувала авторка. – Про речі, які тобі недорозповіли, які ти недозрозуміла, недодумала. Щось із цього виринає на поверхню, а щось – ні. У цій книжці я жартую, що дещо із мого життя, історії країни чи досвідів інших людей нагадують плями Роршаха. У них кожен може щось впізнати або ні. Досвіди із цієї книжки – це теж своєрідні плями Роршаха, які накрапуються в процесі писання. Хтось у ній може відчитати історію про мову, а хтось зовсім інше, і це – чудово».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно