0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Ірина Славінська: «Ця книжка – про голоси, які ми чуємо і якими розповідаємо історії»
У неділю, 19 січня, Ірина Славінська зустрілася із постійними відвідувачами Бібліотеки Петра Панча у Києві та
розповіла про свою нову книжку «Мої запасні життя». Про те, як обиралася назва для збірки есеїстки, які її головні сюжетні лінії та що ж таке ці запасні життя, письменниця спілкувалася разом із модераторкою Оленою Гусейновою. Ми занотували декілька цитат авторки із зустрічі.
 
«Коли я почала роботу над цією книжкою, вона мала назву, що і пісня Ніни Сімон “Just like a woman”. Її прослуховування надихнуло мене на роботу. Але з часом стало зрозуміло, що так книжку назвати не можна. Ця тема не є для неї ключовою. Другою назвою була одна із фраз тексту - “Історії про те, чого не знаю”. Це мало стосунок до теми сімейної пам’яті, яка передається у спадок частково, з білими плямами – історії про те, чого насправді не знаєш сповна. З цією назвою вона вже пішла у роботу. Але письменник Анатолій Дністровий порадив змінити назву. Він пояснив це тим, що в одному із епізодів цієї книжки є історії про книжки, музику, вистави, те, що ми читаємо, дивимося, слухаємо – і черпаємо із цих витворів мистецтва досвід, якого ми не переживали. Завдяки книжкам та іншим творам ми маємо шанс відчути себе детективом, чи героєм “У пошуках утраченого часу” Марселя Пруста, маємо шанс пожити в “шкурах” людей з інших епох. Так само досвіди говоріння іншими мовами. Запасні життя – це свого роду метафора до світу комп'ютерних ігор, які передбачають існування запасних життів героїв. Саме про це говорить і назва книжки “Мої запасні життя”».
 
 
«Моя головна інша мова – французька. Я навчалася у звичайній школі, але з можливістю вчити французьку. Моя школа підписала угоду із провінційною французькою школою про програму обміну. І так я отримала шанс потрапити в іншомовне середовище. Для більшості моїх французьких однокласників я була першою іноземкою, яку вони побачили.
 
Цей досвід став дуже незвичним для мене, я продовжую про нього думати і досі, коли перекладаю. Це ніби переписування своїми словами інших текстів. Моїм першим художнім досвідом перекладу був роман “Компас” Матіаса Енара. Коли вийшов переклад, у мене було відчуття, що я його сама написала, хоча це й не так. Так само буває і з прочитаними книгами. Виникає відчуття, що ця книжка стає моєю після прочитання».
 
 
«Хоча ця збірка есеїв достатньо тоненька, я писала її близько двох років. Було важко наважитись створити такий текст. Коли ти працюєш в жанрі інтерв'ю – правила гри дуже прозорі та чіткі. Ставиш запитання і слухаєш відповіді. Якщо є відступ, то його потрібно написати заздалегідь. У час написання цього тексту я відчула фрустрацію, не від того, що не мала що писати, а від нових правил цього жанру. У книжці є декілька сюжетних ліній, які з'явилися не відразу. Мені треба було написати десь із половину книжки, щоб зрозуміти, про що ж вона. А вона про те, які ми голоси чуємо і якими голосами можемо говорити, коли розповідаємо власні історії чи історії інших. Головна сюжетна лінія книжки – про те, що я насправді не знаю, що відбувалося з моєю родиною, попередніми поколіннями, і навряд чи дізнаюся. Також тут є про мої досвіди життя у Франції, про подорожі, те, як ми читаємо книжки, слухаємо музику та дивимося кіно».
 
 
Вам може бути цікаво
Фінн-Олє Гайнріх: Завдання письменника — торкатися непростих тем, які хочеться оминути у власному житті
Арт-студія «Аґрафка»: Прокладати містки між епохами ілюстрацією – найцікавіше завдання
Ніколя Матьє: «Діти їхні» — роман, що став книгою поколінь
Будуючи стіни, не забувайте про мости, а налаштовуючи мости – про стіни, – Вахтанґ Кебуладзе
Про унікальність Річардаса Ґавяліса і «Вільнюського покеру»
Ольга Войтенко: Дуже багато досвідів ми беремо з книжок
stary_lev Стежити
дописів читачів