Ірина Савка: «”Лялька” – це книга пам’яті для дорослих, які колись були дітьми»
Захопливі історії про дитинство щасливе та не дуже, улюблені й особливі іграшки, які ніколи не забуваються, розповіли на презентації автори антології «Лялька. Оповідання про дитинство». Письменниці Олена Гусейнова, Людмила Таран, Ірина Савка, Галина Крук, Вікторія Амеліна, Галина Вдовиченко, Лариса Денисенко та автор Іван Андрусяк ділилися особистими історіями, які стали частинками збірки оповідань про дитинство. Модерувала дискусію редакторка видання Ольга Ренн.
«Задум антології в Мар’яни Савки виник вже давно, – розповіла редакторка Ольга Ренн. – Ці тексти чекали свого часу. І от вона дочекалася мене як редакторки. Це мала бути антологія іграшок. Врешті вона стала книжкою про дитинство, яку перечитувала не раз і з великим задоволенням».
«Це було складне завдання – розказати власну історію про дитинство, про яку не соромно говорити і яка матиме сенс. Ми занадто сильно любимо дитячі спогади, але почасти вони дуже схожі між собою і не дуже зрозумілі іншим, – розповіла Олена Гусейнова. – Моїми ляльками часто були альбоми з картинами, я любила їх розглядати. Одне із моїх перших слів було ім’ям ляльки – Піпіта. Батьки такого імені ніколи не чули. А потім виявилося, що у Далі є картина з такою назвою, а в латинських серіалах кожну третю героїню так називають».
«Вважається, що дитинство – це щось безхмарне, суцільне щастя. Але це не так. Кожен, хто починає життя, є дуже беззахисним. Первісний досвід дуже закарбовується», – поділилася Людмила Таран, говорячи про те, що в житті кожного з нас є чимало реальних історій, але, описуючи їх в книжках для інших читачів, потрібно обирати найбільш важливі і влучні з них.
«Босоноге дитинство – цікаве, воно відрізняється від дитинства між будинками у місті, – розповіла свою історію Ірина Савка. – Моє дитинство пройшло серед природи. Воно було незабутнім не лише для мене, а й для тих, хто прийшов після мене. Коли мені було 8 років, в мене була лише одна фабрична лялька, яку я ніколи не забуду. А моїй сестрі подарували ляльку – чорного американського солдата Джона. У нас він став Федем, принцом для моєї ляльки. Окрім того, у нас були ляльки із тканин і квітів. І це була ще одна маленька крапля мого дитинства, з якої і з’явилося оповідання».
«Я відразу знала, що писатиму про улюблену дитячу іграшку, яка зі мою дотепер, – розповіла Галина Вдовиченко. – Згадала про свого ведмедика, якого витягла із горища батьків і перевезла на дачу для онуків. Запитала про улюблені іграшки маму та тата. І зрозуміла, що ці оповідання не так про іграшки, як про певний стиль життя родини, цілого покоління. Коли починаєш говорити про дитинство, люди згадують речі, які вони любили – машинки, ляльки, іграшки. Особливість цієї збірки – вона провокує спогади з дитинства, які насправді є історією нашої країни».
«У моїй історій дуже багато дитинства, хоча вона не автобіографічна, – продовжила Вікторія Амеліна. – Я писала оповідання не про дитинство, а про ностальгію. Мої герої – дівчинка та чоловік. Дії відбуваються в 2014 році, а ностальгія за Радянським Союзом. Моє дитинство пов’язане із радянськими часами, мультфільмами та фільмами. Й іграшка в оповіданні теж дуже радянська».
«Я не дуже любила ляльки, бо в мене був собака, – так почалася історія Лариси Денисенко. – Це був мій кращий друг, і він мені заміняв іграшки. Але в дитинстві мені привезли родичі з Литви ляльку –собаку Яшу в джинсовому жакеті. Сусідка говорила, що це “контра” та злочин. Цей собачка був фешн-іконою усіх модельєрів. Вони просили в мене його, щоб сфотографувати і зрозуміти, як шити джинсовий комбінезон і жакет. Якби була прагматичною дитиною, я б могла на цьому заробляти. Тож це також історія дисидентства та радянських іграшок. Дитинство – це дуже цікавий період, але у всіх він різний. Є й нещасливе дитинство. Коли ми маленькі, дуже мало відповідаємо за себе, і не розуміємо, як це робити. І подекуди це роблять інші, часом рідні люди, часом – ні. На жаль, неможливо сказати про всіх дітей, що для них цей час – найщасливіша пора. А хочеться, щоб дитинство додавало щастя в життя дорослих людей».
«Моє оповідання почалося із компромату, – розповів Іван Андрусяк. – У мене є фотографія, на якій я у віці двох років і поруч зі мною лялька більша за мене. Ми двоє стоїмо розгублено, дивимося в об’єктив, і одне на одного позираємо. Коли я був малим, мама купила мені цю ляльку, але нею я не грався. Вона жила на старому креденсі. Періодично я на неї дивився, і мені було страшно. Але ми жили в різних просторах. Під час роботи над цим оповідання мені захотілося поєднати образ сучасного хлопчика і такого старого креденсу із лялькою. І це дуже містичне поєднання».
Також автори розповіли, кому ця книжка найбільше сподобається, зокрема Галина Крук зауважила: «Вона підходить до категорії книг для родинного читання. Ці історії є своєрідними гачками, які допомагають згадати подробиці із власного дитинства. Вона також підходить для раннього підлітка. І для дорослих, які складуть товариство цій дитині».
Ірина Савка: «Це книга пам’яті для дорослих, які колись були дітьми. Мій внук ставиться до ляльок дуже пасивно. Зараз у нього трансформери та лего. Але настане час, коли він захоче дізнатися, які були ляльки в мого покоління. Це шлях до того, щоб дізнатися, як жили ми».
Підсумувала зустріч Галина Крук: «Це велика ілюзія, що ми пам’ятаємо наше дитинство. Насправді ми багато вигадуємо. Найбільша спокуса мого дитинства – побавитися чужими іграшками. Мені здається, що писати прозу – це те саме. Ти бавишся такими речами, які тобі не належать».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно