0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Ірина Цілик: «Вміння помічати дрібнички – одне з найголовніших в житті»

Незабаром у «Видавництві Старого Лева» вийде унікальна книга талановитої української письменниці та режисера Ірини Цілик «Таке цікаве життя». Це книга про важливі речі, які оточують нас щодня. Це історія про навколишній світ, який насправді є дуже дивовижним, якщо не забувати про це. А ще на сторінках «Такого цікавого життя» ‒ безліч веселих малюнків художниці Христини Лукащук, які бавляться в гру «підміни мене» зі словами.

Напередодні виходу книги Ірина Цілик розповіла Старому Леву про свою першу дитячу історію, про сина, який допомагав їй у творені книги, та про цікавість свого життя.

Ірино, ви відомі і своїми режисерськими роботами, і дорослою літературою. Тепер от дитяча книжка. Чи плануєте ви і надалі писати книжки для дітей? Можливо, вже маєте нові задумки?

Відкрию секрет - ближче до осені у «ВСЛ» має вийти ще одна моя дитяча книжка, тепер уже для читачів молодшого шкільного віку. Також останнім часом почали писатися вірші для дітей, і ще я працюю над новою дитячою повістю. Все це приносить мені стільки задоволення. Насправді, якщо бути зовсім чесною, я часто ловлю себе на тому, що й досі, вже будучи дорослою людиною навіть, з найбільшою насолодою читаю та перечитую саме дитячі книжки. Тепер же, маючи пятирічного сина, це можна робити разом і більше не маскуватися. А ще –пробувати самій писати для дітей, так.

Розкажіть читачам, як народилась ідея книжки «Таке цікаве життя» і сама книжка?

Можливо, це дивно прозвучить, але ідея цієї книжки народилася в лікарні. Ми з Андрієм потрапили туди на цілий тиждень, він нудився, і я вимушена була безкінечно вигадувати для нього все нові й нові забавки. На той момент він вчився читанню, і я почала писати для нього від руки короткі історії, в яких деякі слова заміняла малюнками. Так йому легше й цікавіше було потроху просуватися уперед від однієї мальованої паузи до іншої. Зрештою, писання таких історійок прижилося в нашій сім’ї, і ми з ним час від часу ведемо щоденники, фіксуючи всілякі цікаві моменти нашого життя. А потім мені здалося, що з подібного матеріалу можна зробити цілу книжечку.

Книжка складається з коротеньких оповідань: про страшні сни, татів ноутбук, свободу, таланти, фунікулер… Ви черпали ці історії з власного досвіду чи, може, із життя сина?

Звісно, тут не обійшлося без особистого досвіду. В цій книжці зібрано стільки всього рідного-нашого, що я із нетерпінням чекаю на ту мить, коли Андрій її вперше прочитає (зумисно не давала йому познайомитися з рукописом). Але все ж у тексті також є чимало й вигаданих або вихоплених з життя інших людей деталей. Я навіть більше вам скажу, мені як автору дуже хотілося, щоб ці історії багато в чому були універсальними, й різні діти змогли себе ототожнити з ними. Зверніть увагу, ці оповіді від першої особи можуть належати як хлопчику, так і дівчинці: у тексті, на відміну від ілюстрацій, нема ніяких преференцій щодо статі героя/героїні.

Назва книжки – «Таке цікаве життя». І ця «цікавість» життя розкривається у повсякденних речах, у дрібничках, які оточують хлопчика – головного героя. Ці дрібнички роблять дітей щасливими, а чи здатні дорослі отримувати від цього задоволення? І, на вашу думку, чи може книга навчити людину радіти простим речам?

Я думаю, вміння спостерігати й помічати особливі дрібнички в оточуючому нас світі – одне з найголовніших у житті. Не всі мають добру «оптику» для цього. Ми, дорослі, втомлені, затуркані, часто поспішаємо із замиленим оком і не бачимо стільки всього цікавого на своєму шляху. А діти бачать, вчать нас заново звертати увагу на прості речі – як повзе комашка, як сонце відображається в калюжі, як ніс стає жовтим після нюхання кульбабок, як ворона шпурляє горіх на асфальт, щоб розбити його і з’їсти, абощо. От якби не Андрієва пристрасть до катання на фунікулері, мені навряд чи спало б на думку їздити ним кілька разів поспіль і я не мала би шансу помітити, з ким машиністка нашого київського фунікулеру водить дружбу. Вгорі на неї та її гостинці чекають білки і дозволяють себе гладити, як кошенят. А в кабіні у цієї доброї жінки заготовані зернята, і пташки безбоязно залітають до неї в гості. Здавалося б, дрібниці, але ж які. Ну, а що стосовно хороших книжок, то вони, на мою думку, найперше вчать нас не проходити так просто повз маленькі зустрічі із прекрасним.

Ілюстрації до книги малювала Христина Лукащук. Як оцінюєте художнє оформлення? Зрештою, як режисер, ви, мабуть, уявляли як візуально книжка мала  виглядати на виході. Чи справдилися ваші очікування?

Мушу сказати, мене приємно вразило ставлення видавництва до цього питання. Думка автора щодо художнього оформлення тут не лише враховується, але й цінується; так буває далеко не завжди. Хоча, з художницею Христиною Лукащук я не була знайомою раніше, але пропозиція видавництва щодо співпраці з нею зрештою виправдала всі мої сподівання. Я не мала чіткого бачення візуального образу цієї книжки, довірилася Христині, і згодом було надзвичайно цікаво спостерігати за тим, як у книжки зявляється своє власне обличчя. Іноді ми фантазували разом, знаходили якісь рішення і компроміси. Я дуже задоволена результатом.

На вашу думку, яким читачам буде цікава ваша книга?

Загалом, ця книжка створювалася для тих, хто ось щойно навчився читати. Тобто йдеться про дітей 4-6 років. Але мені хочеться вірити, що і більш дорослим читачам прийдуться до смаку ці короткі життєві веселі історійки.

Чи допомагає режисерська освіта при написанні літературних творів?

Складно ось так сказати, чи допомагає, але впливає – однозначно. Література й кіно настільки тісно переплелися в моєму житті, що часом мені важко зрозуміти, де завершується одне моє «Я»  і починається інше. Особливо це стосується писання для дорослих: неодноразово я чула думки читачів і критиків, що моя проза доволі кінематографічна за своїм характером. Мабуть, так і є. Принаймні, найчастіше я бачу те, про що пишу, і навіть більше – знаю, як би я це зняла. Щодо дитячих моїх творів, то тут я зовсім початківець. Намагаюся інтуїтивно намацати власний спосіб діалогу з дитячою аудиторією. Якоюсь мірою відштовхуюся від досвіду свого спілкування з дітьми (а я чимало з ними працювала в кіно), та ще й принаймні одного реципієнта маю тепер постійно під боком.

Тривалий час ви жили у селі на Чернігівщині, щоб уникнути метушні та гаміру. Зараз знову живете в Києві. Чи вплинула зміна обстановки на вашу творчість та життя загалом?

Останні кілька років ми знову живемо в Києві, але ті пошуки себе в «дауншифтерському» способі існування – дуже особливий період у моєму житті. Тоді ми з чоловіком переїхали жити до села раптово, це був бзік, несподіваний експеримент. Але врешті ми отримали дуже багато. Ця перша зима в селі – з її безкінечною тишею і всюдисущим білим кольором – стала для мене етапною. Я годинами блукала в засніжених полях-лісах, мовчала, слухала, й здалося тоді, що тільки так і можна було врешті почути себе саму. Але все ж ми – люди міста, довго без нього не можемо. І без контрастів не можемо також. Тому наразі повернулися до Києва. Це місто по-справжньому рідне для мене, мої пра-пра-прадіди й бабусі так само ходили його вулицями, і я отримала у спадок найніжнішу любов до нього. Тепер от естафетою передаю її до свого сина – ми часто гуляємо моїми «таємними стежками» й особливими маршрутами, умовно називаючи це посвятою Андрія у справжні кияни.

Ось-ось з’явиться ваша перша дитяча книга.  Що читали в дитинстві самі? Чи ті ж самі книжки читаєте сину?

Ось в кінці розмови ми й повернулися до того, про що я говорила на початку. І це закономірно – все завжди починається з тих книжок, які ми читали в дитинстві. Дуже вдячна своїм батькам за те, що вони привчили мене до запійного читання. Я змалку читала багато, жадібно, стільки всього різного діапазоном від пригодницьких книжок про індіанців, піонерських повістей, казок різних народів світу, зачитаних до дір «Міфів Давньої Греції» до найулюбленіших моїх творів Астрід Ліндґрен, Всеволода Нестайка, Миколи Трублаїні, Едуарда Успенського, Миколи Носова, Аґнії Барто та інших. Тим не менше, дещо я ухитрилася пропустити! І от тепер, завдяки читанню Андрію, я, приміром, відкрила для себе чудовезну книжку «Тато, мама, восьмеро дітей і вантажівка» норвезької письменниці Анне-Катаріни Вестлі. Я просто закохалася в серію повістей про цих героїв. А скільки всього сучасного, ще не читаного нами існує. І значить – скільки у нас попереду, ух.

Фото - з особистого архіву Ірини Цілик; Оксана Тисовська. 

 

 

 

 

 

Вам може бути цікаво
Мій квітучий рік
Таке різне Різдво
Відкладена помста – як особиста релігія
Вірш дня. Остап Сливинський
Як нагодувати диктатора: таємниці кухарів найжорстокіших тиранів ХХ століття
Галина Вдовиченко і Фоззі – про вік, досвід і читачів
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати