Ілларіон Павлюк: «Життя кожного з нас залежить від нашого сприйняття»
Атмосферною, щемкою до сліз та водночас радісною до усмішок на вустах слухачів була зустріч трьох друзів, трьох військовий кореспондентів, трьох письменників, долі яких не раз перетиналися і перетинатимуться далі, котрі змінюють наше життя й змінюють власне. Про журналістику і письменництво, націю та ідентичність, зміни на краще й перспективи українського майбутнього говорили письменник-дослідник космічних траєкторій NASA й автор книжки «Франческа. Повелителька траєкторій» Дорж Бату, письменник-військовий журналіст й творець антиутопії «Стіна» Андрій Цаплієнко та письменник-кінодокументаліст, автор роману «Білий попіл» Ілларіон Павлюк. Модерувала розмову Мар’яна Савка.
Про досвід у військовій журналістиці
Ілларіон Павлюк: Моя перша поїздка в гарячу точку на Близький Схід була випадковою. Потім мені стало не байдуже до всього, що там відбувається – такий досвід стає частинкою тебе. Проте якось в Іраку я зрозумів, що вже занадто обтяжений стосунками, щоб так ризикувати життям, як я це робив раніше. Тоді я собі сказав: «Боже, якщо я виживу, я не поїду більше в Ірак». Я дотримався слів, хоча їздив і в інші гарячі точки.
Андрій Цаплієнко: У журналіста завжди є бажання змінити світ на краще. З іншого боку, військова журналістика – це чиста конфліктологія, наука з вивчення конфліктів. Ще є момент адреналіну: коли ти потрапляєш у зону бойових дій і починаєш там працювати – оголюються нерви, спрощується життя, емоції стають яскравішими. Це дійсно діє як позитивний наркотик, бо ти залишаєшся журналістом, який хоче змінювати світ, вивчає конфлікт й отримує від цього задоволення. Але в контексті війни, яка триває зараз на Сході, все це відходить на задній план, залишається бажання перемогти, змінити світ на краще й щоб Україна вижила. Думаю, так і буде.
Дорж Бату: На війні загострюються почуття, зближуються стосунки і зникає правда.
Мар’яна Савка про книжку «Білий попіл»: Ця книжка – містичний детектив у стилі нуар. В основі сюжету – вічна класика, якою уже є Микола Гоголь і «Вій», який для багатьох літературознавців став найкращим твором Гоголя. Потрібно мати велику сміливість і велике почуття гумору, аби ніби пройтися хірургічним інструментом по творові Миколи Васильовича й витворити свій світ, як це зробив Ілларіон.
Про свої книжки
Дорж Бату: «Франческа» – книжка про стосунки, дружбу, жіночі права, про ставлення суспільства до ЛГБТ, емігрантів, людей з аутизмом, синдромом Дауна. Американське суспільство також не є ідеальним, у нас також є свої проблеми – їх я спробував описати у своїх текстах. Щодня ми бачимо, як порушують права жінок, дискримінацію, ЛГБТ, ставлення до людей з аутизмом – читач знайде в цих історіях те, з чим стикається постійно.
Андрій Цаплієнко: У романі кілька сюжетних ліній: тут і детективна, і містична, й історична. Насправді роман про те, що зброя, яка навколо нас (я маю на увазі сучасні технології постмодернового суспільства), може довести ситуацію до повного абсурду, коли ми втрачаємо контроль над нею, коли нібито модернові інформаційні технології можуть призвести фактично до дикунства, до суспільства, яке живе і діє за антигуманними правилами. У книжці я змалював перспективу, в якій опиниться Росія через півстоліття, якщо вона не зупиниться і якщо росіяни не збагнуть, що вони самі штовхають свою країну до такого стану. Наша біда у тому, що ми поруч. Я спробував побудувати такий собі містичний символ відокремлення – оцю стіну. Ми її зруйнуємо, якщо вони зміняться.
Ілларіон Павлюк: «Білий попіл» – це історія хутора, що знаходиться при брамі в пекло. В це вірять всі, хто там живуть. Чи є там справді брама в пекло, чи це білий попіл розноситься хутором, чи крейдові поклади виходять на поверхню у вигляді пилу – вирішувати читачу. За моїм задумом, кожна деталь у романі має два пояснення – містичне й матеріалістичне. Ззовні це трилер з таємницею, але в глибині це історія про Диявола, який прийшов у маленький хутір і про людей, які не змогли собі простити власний гріх. А що буває, коли ми не прощаємо себе? Насправді це гризе нас зсередини. З роками ми починаємо виправдовувати гріхи, бо не можемо жити з думкою, що ми погані люди. Лиходії в цьому романі такі ж – вони хотіли би бути хорошими людьми, але заглибилися в те страшне, що зробили колись.
Мар’яна Савка про роман «Стіна»: Роман Андрія Цаплієнка мене сильно зачепив. «Стіна» – одна з візій того, яким може бути наше майбутнє. Багато кому ця візія видається утопічною.
Про зміни
Андрій Цаплієнко: Розвиватися завжди важко, сходити вниз до дикунів – легше. У своєму романі я моделюю ситуації, коли людина з розвиненого суспільства, мешкаючи в умовах і за законами Дикого поля, автоматично перетворюється на істоту з Дикого поля. А людина з Дикого поля, потрапляючи у цивілізоване суспільство, дуже важко інтегрується й ніколи не відчує себе своєю серед своїх, якщо не буде змінюватися зсередини. Внутрішні зміни завжди потребують серйозних зусиль, і це робити важко.
Дорж Бату: Зміни починаються тоді, коли ти відчуваєш, що вже нічого змінити не зможеш і треба йти далі. Так сталося зі мною, коли я пішов із журналістики у 2013 році. Тоді я зрозумів, що мені треба шукати себе в іншій галузі й тепер я працюю в NASA. Я вважаю, що в переліку абсолютно божевільних пригод у «Франчесці» прослідковується жага до змін, передовсім змінити себе, своє ставлення до якихось життєвих явищ. Дуже простий приклад: мало хто знає, що Франческа – дівчина з аутизмом. У неї були великі проблеми, зокрема з комунікацією. І я навмисно не говорив, що у Франчески є якісь проблеми, бо зараз їх немає. Я не говорив, що у неї аутизм, аби читачі сприйняли її такою, якою вона є і змінили своє ставлення до людей з аутизмом – вони абсолютно такі самі, як і ми, просто у них мозок працює трішки інакше. Головна зміна у нашому житті – це не зміна професії, місця проживання чи соціального статусу, а зміна ставлення до інших людей.
Мар’яна Савка про книжку «Франческа. Повелителька траєкторій»: Ця книжка дуже легка, вона народилася з Фейсбучного наративу, коротких історій, які Дорж записує, фіксуючи моменти життя свої співробітників. Але історії дуже захопили читачів своєю щирістю й інколи наївністю, а ще – величезним гуманізмом.
Про національність та ідентичність
Дорж Бату: Я вважаю, що українці – це не приналежність до етносу, території, а приналежність до нації – суспільства абсолютно різних людей, в яких є спільна ідея.
Андрій Цаплієнко: Національність – це не просто слова. Насправді, це відчуття родини. Росіяни нас ніколи не переможуть, тому що ми родина. Ми можемо сваритися, навіть битися, можемо не знаходити спільного рішення, але зрештою ми сім’я. Наші сперечання – це сімейні сперечання. Коли у нас є ворог, зовнішня загроза, ми усі збираємося і перемагаємо.
Про візії майбутнього
Дорж Бату: Я не був в Україні шість років і бачу, що країна змінилася. Мої візії майбутнього втілилися коли, прогулюючись Києвом, я зайшов в один з ресторанів швидкого харчування: молоденький солдат у військовій формі прилаштувався зі здоровезною тацею у кінець довгої черги до каси й всі люди перед ним пропустили на початок черги. Друга сцена: незнайомці допомагали мамі з маленькими дітьми перенести усі ці таці на стіл. Це дає розуміння, що наша країна має майбутнє.
Андрій Цаплієнко: Я відчуваю, що щось змінюється щодня. Я відчув це гостро, коли мій син віддав усі свої накопичені гроші для поранених. Спробую спростити формулу успішного майбутнього: віра і любов, віра у свої сили і любов до ближнього. І все зміниться, повірте.
Ілларіон Павлюк: Те, що думка матеріальна і впливає на нас, сьогодні доведено науковими експериментами. У своєму житті я бачив, як моє уявлення про світ, віра чи небажання не вірити у погане робить цей світ іншим. Життя кожного з нас залежить від нашого сприйняття. Коли ми питаємо, чи буде в нашій країні щось хороше, то це залежить тільки від мільйонів позитивних поглядів у майбутнє.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно