Ілларіон Павлюк: У книзі я дуже чітко намагався показати, що шанс є у всіх
Нещодавно у Львові відбулась презентація нового психологічно-містичного трилера Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма», під час якої автор та модераторка Мар’яна Савка мали нагоду обговорити містику та реальність у романі, процес писання сюжету та персонажів, вплив життєвого досвіду на творчість. Ми занотували для вас кілька цікавих уривків з розмови.
Ілларіон Павлюка про пітьму в житті та книгах
Насправді причини гарних вчинків нікому не цікаві. Всі люди хороші – ми всі про себе це знаємо. Існують негідники – і це не ми. Але парадокс в тому, що і негідники теж вважають, що вони кльові. Тільки в дитячих казках Кощій Безсмертний знає, що він поганий. А в реальності найогидніший вбивця вважає, що він все ж таки хороший. Бо почати сприймати себе як поганця – це один із коротких шляхів до самогубства. І тому мені цікаво: як ми себе виправдовуємо, як ми хочемо бути хорошими, що врешті робить нас хорошими. Навіть у найгіршій людині є обов'язково та маленька світла дитина, якою ця людина була колись. А в більшості добрих людей є трішки не дуже хорошого. Я не замислював вкласти цю думку у книгу. Це вийшло випадково, і мені подобається те, яким роман вийшов у результаті.
Про життєві досвіди та роботу над книгою
Я думаю, що геніальні ідеї часто народжуються на зламі великого болю. І у мене в житті цього було достатньо. Колись я був в Іраку, і певні люди докладали зусиль, аби викрасти та вбити мене і моїх колег. І був момент, коли це здавалось абсолютно неуникненним. Я думав, що жив останні години свого життя. Це був гарний привід подумати. Коли переживаєш страшний досвід, то маєш щось робити з цією інформацією. І ти пишеш про це та кажеш: читайте.
Реальність – вона насправді страшнувата. Коли я писав книгу «Я бачу, вас цікавить пітьма», то свідомо розумів, що пишу трилер і що він має бути моторошним. Часто мені доводилось романтизувати реальність. У мене є друг, який займається кримінальною журналістикою, пише про вбивства, корупцію, і він добре в цьому розбирається. Я попросив його накидати мені історій з життя дільничих маленьких селищ і містечок, розказати, чим вони там живуть. Він почав розповідати, і я подумав, що для книжки це дуже суворо, навіть для трилера. Я використовував ці речі, але намагався зробити їх не такими жорсткими, як у житті. Думаю, що моя пітьма вийшла такою, в якій моторошно бути, але це такий страх, який врешті приносить задоволення, коли ти виходиш на світло.
Про впливи та негативних персонажів
Я надихався картиною Ієроніма Босха «Сад земних насолод. Триптих», в яку занурився на тиждень. Особливо мене цікавило пекло. І був вражений глибиною цих образів та тим, наскільки там все взаємопов'язано. Я прочитав товстелезне дослідження, цілий сайт, присвячений картині. Я дуже сильно захопився тим, як художник змальовував потойбіччя. І воно мене надихнуло. Бо в романі є три категорії героїв: хороші (їх мало); є люди, про яких ми кажемо, що вони погані й огидні, хоча насправді таких людей, як вони, повно – просто я показував їхнє нутро; і є конкретно дуже чорні постаті, я б умовно назвав їх демонами – з ними усе зрозуміло, до них найменше питань. І загалом на побудову містичної складової цієї книги дуже сильно вплинув Босх, його бачення. А ще вплинула фінська міфологія, абсолютно ні на що не схоже їхнє бачення потойбіччя.
Про творення сюжету та персонажів
Спочатку ти ніби вибудовуєш шахову дошку, вигадуєш цей світ зі своїми стосунками, законами. Потім створюєш персонажів, і в принципі вже маєш якийсь сюжет в голові, але абсолютно не факт, що вони за ним підуть. Це для мене дуже цікава і складна гра, бо я бачу поворотні точки свого сюжету, але як туди дійти – треба вибудовувати гру між цими героями. У цій книзі ідея в тому, що у кожного є свій скелет в шафі, і навіть не один. Але ці скелети я вигадував не одразу. Буває так, що я створив персонажа і знаю, що в його минулому є щось погане, але ще не вигадав що. А потім придумую – і думаю: чорт, такий хороший персонаж був. Насправді було досить важко писати цю книгу, бо я занурювався у дуже похмурий світ.
Про другий шанс
Всі мають шанс. У книзі я дуже чітко намагався показати, що шанс є у всіх. Але хтось його не бачить, хтось ним не користується, хтось бере цей шанс і витирає об нього ноги. Про це і є історія. Про те, що в принципі завжди є шанс, і про те, що завжди є той шлях, який приводить кожну людину у ту точку, де вона робить щось погане.
Мар’яна Савка про книги Ілларіона Павлюка:Всі, хто читав твори Ілларіона, розуміють і внутрішньо сподіваються, що мороку буде багато. Але цей морок не є цілковитим, бо там точно має бути якась лампочка, яка засвітиться. І ця лампочка точно буде означати, що автор не зрадить власних гуманістичних поглядів. У цьому романі є один дуже світлий образ, який з'являється чи не на першій сторінці, а завершується на останній сторінці і за який ти так чи інакше тримаєшся. Це маленьке світло, яке постійно під загрозою, але ти як читач віриш, що автор тебе не зрадить і це світло збереже. Це дівчинка Надійка. Це дуже важливий образ, і він, як і більшість у романі, невипадковий. Навіть за іменем зрозуміло, що це – надія, і вона не може померти.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно