0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Ілларіон Павлюк. "Танець недоумка". Фрагмент
Космічний біолог Гіль, за плечима якого чимало військових операцій, переживає не найкращі часи: безробіття, безгрошів’я, сім’я на межі розлучення, ще й висока ймовірність, що проявиться спадкова генетична хвороба, в якій швидка смерть — це чи не найкращий фінал. І ось неочікувано з’являється пропозиція роботи, яка, здавалося б, вирішує всі проблеми одночасно: наукова експедиція на далеку планету. Хороші гроші, медична страховка, мінімальні ризики. Чи виявиться рішення летіти, до якого підштовхує страх, правильним? І чи такі вже мінімальні ризики на далекій і химерній планеті Іш-Чель?
 
LB.ua публікує фрагмент з нового роману Ілларіона Павлюка "Танець недоумка".
 
***
 
Похмілля й досі робило нестерпним будь-який різкий порух головою, тож я намагався бути повільним, мов мадагаскарська черепаха. День народження, що випав на неділю, зазвичай провіщає пекельний понеділок. А похмілля в понеділок на співбесіді — це щонайменше дев’яте коло, чи скільки їх там у пеклі…
До речі, це був іще й останній шанс: інших варіантів не залишилося. Якщо, звісно, не брати до уваги той божевільний ранковий дзвінок... Але я поки що не з’їхав з глузду.
 
— Так ви служили в розвідці? — раптом запитав мене-джер, виринувши зі свого планшета.
 
Його очі аж сяяли цікавістю. Я б навіть сказав, захватом.
 
— На Проксимі. Зведена розвідувально-диверсійна група.
 
У таких має бути біолог.
 
— На інших планетах обов’язково, — він кивнув і неприємно стулив губи, ховаючи зніяковілу усмішку. — Я теж хотів записатися. Ну, як хотів — мріяв… Я був іще в школі тоді… У старших класах.
 
Останню ремарку він вставив поспішно і з явним підтекстом — «я не такий зелений, як ви могли подумати!».
 
— Ще не пізно, — усміхнувся я.
 
— О… Мама помре, якщо на моїй роботі прогноз ризиків перевищуватиме дві десятитисячні!
 
— Мокрі сходи забрали більше життів, аніж болотяні павуки Проксими, — серйозно сказав я.
 
— Так?! — він нервово витер долонею лоба.
 
— Ну, гіпотетично. Зважаючи на те, що мокрим сходам тисячі років, а сутички з павуками тривали три тижні…
 
— Я зрозумів, я зрозумів, — він кивнув і всміхнувся; усмішка вийшла чомусь масною. — Я зрозумів…
 
— Але мами люблять статистичне прогнозування, — розвів я руками.
 
— Обожнюють… — він зітхнув. — О, та ви ще й на гравіциклі їздите?
 
Менеджер показав очима на бандану, зав’язану на моєму зап’ясті. Логотип «Цунамі» був саме згори.
 
— А… Так… — знітився я, не знаючи, чи доречно уточнювати, що вже ні.
 
— Я шаленію від них!
 
— Теж катаєтеся?
 
— Ви що! Мама з’їсть мене живцем!
 
— Маму треба шанувати, — підтакнув я, мріючи скоріше випити крижану пляшечку пива. Задуха просто добивала мене.
 
Він іще раз пробігся очима по моєму резюме.
 
— Ну що ж… Якщо більше ні в кого немає питань… — менеджер розгублено побарабанив пальцями по столу. — Взагалі, ми зазвичай не повідомляємо результату відразу, але враховуючи вашу спеціалізацію… А тема вашої дипломної, до речі, це буквально наш найбільший проєкт… Тому…
 
Я аж засовався з нетерплячки, очікуючи, що прищавий перестане м’ятися й простягне мені руку з питанням на кшталт: «Коли ви готові розпочати?». Він ще раз із сумнівом озирнувся на товстуна, але той (от несподіванка!) був дуже зайнятий наповненням стаканчика.
 
Тоді менеджер подивився на мене, кивнув і подався вперед, щоб піднятися.
 
— Що ж, так би мовити… — почав він, і я поспішно витер спітнілу долоню об джинси, готуючись до рукостискання.
 
У цей момент кулер у кутку голосно відригнув бульбашками повітря, що ввірвалося в його ємність: «Бгулим!». Із несподіванки менеджер квапливо притиснув зад до стільця й озирнувся. Я ледве стримав посмішку. І тут спітнілий тип подав голос. Він мерзенно відкашлявся у своєму кутку, сьорбнув іще водички й сказав, уперше дивлячись не в стаканчик, а в планшет:
 
— А це правда? Щодо участі в бойових діях?
 
 
— Звісно, — я аж розгубився. — Ми ж говорили про це хвилину тому. Військова розвідка.
 
— Так-так… Я чув. Я про безпосередню участь. Знаєте, можна злітати на Проксиму й просидіти на складі видачі теплих речей…
 
— Ні-ні, запевняю вас. У мене вісім бойових виходів. Почесний знак Об’єднаного Штабу. Там наприкінці все написано.
 
І я всміхнувся менеджерові навпроти. Він теж усміхнувся (тепер у його погляді читалося благоговіння) і знову питально подивився на товстуна. Той шумно зітхнув.
 
— Що ж… Ну… Раз так… — він із тріском зім’яв стаканчик у пухкій долоні. — Тоді я змушений категорично не рекомендувати вашу кандидатуру.
 
— Тобто? — не зрозумів я.
 
— Боюся, що ви потенційно неврівноважений і нестабільний елемент команди, — пояснив товстун. — А це наукова установа. З армією нас пов’язують лише замовлення і… Ми намагаємося уникати таких, як ви.
 
Промайнула думка, що я недооцінив вагу товстуна в цій компанії. Ще не встиг відзначити про себе цю гру слів (вага товстуна й вага в компанії, ахаха), аж до мене дійшло, що співбесіда добігла кінця. Менеджер, утупивши очі в стіл, метушливо згортав свій рідкокристалічний планшет.
 
— І в чому ж проблема?! — обурився я. — Так, брав участь!
 
Мені завжди здавалося, що це почесно! Тим більше, що ви працюєте для потреб армії, і я в цьому теж розбираюся…
 
 
— Статистичне прогнозування, — знизав плечима товстун. — Воно дає досить високу ймовірність небажаних проблем з ветеранами бойових дій. Занадто високу для нас.
 
Треба визнати, тієї секунди я уявив, як розбиваю об стіну його голову. Хрясь! І по жирних щоках від удару пробігає «віддача», змушуючи їх тріпотіти, як вуха лягавої… Тож у чомусь він, мабуть, має рацію… Небажані проблеми — це про мене. І це вони ще не знають про діагноз…
 
— Мені дуже шкода, — промимрив менеджер, ховаючи очі. — Я проведу вас.
 
Правду кажучи, діагнозу в мене поки що нема. Є тільки спадковість. Імовірність п’ятдесят на п’ятдесят, що аномальний білок у моїй ДНК почне мутувати й отруювати клітини.
 
Це може статися будь-якої миті від сьогодні й до того дня, коли мені стукне сорок чотири.
 
І тоді я стану недоумком.
 
У буквальному значенні слова. Можу вистрибнути з вікна, як батько. Або й утнути дещо гірше… Як прадід.
 
 
Вам може бути цікаво
Роман Саллі Руні «Нормальні люди» вийде українською у «Видавництві Старого Лева»!
Що відчувати, читаючи «Оптику Бога»
Книжковий 2020. Що чекати від Старого Лева (доросла література)
Вірш дня. Григорій Чубай
Створять серіал за циклом книг «Варта» Террі Пратчетта
«До краси» Давіда Фоенкіноса: літературна елегантність та культурна автентичність
stary_lev Стежити
дописів читачів