Христя Венгринюк: «Література була моїм шансом вижити, довести собі, що я існую»
У межах Міжнародного фестивалю «Зелена Хвиля» в одеській книгарні-кав'ярні Старого Лева відбулася презентація книжки оповідань Христі Венгринюк «Народжуватися і помирати взутими». Читачі почули дуже відверту розповідь письменниці про складні (часом нестерпні) 7 років, що передували книзі. Ці оповідання – коктейль міфологічної, психоделічної прози – увібрали в себе досвід подолання тяжкої депресії, роки пошуків ґрунту під ногами та неймовірного прагнення любити й насолоджуватись життям.
Ось короткі витяги з розмови із авторкою:
«Я почала писати дуже рано, перша прозова збірка вийшла у моїх 17-ть. Пригадую, тоді мене з Любком Дерешем внесли у Книгу Рекордів України як наймолодших авторів, які пишуть прозу. Було бажання висловитися, описати те, що відчуваю... Зараз я можу вільно визнати, що моє письмо було проявом психотравм і хвороби. Мабуть, великою мірою тому у своїх 30 років я написала 9 книжок. Це було шансом вижити, шансом не ввійти в ту страшну екзистенцію, яка може затягнути назавжди».
«Коли дивлюся на обкладинку книжки "Народжуватися і помирати взутими", яку створила львівська дизайнерка Таня Омельченко, то не уявляю, як їй вдалося так чітко описати мій найбільший страх з дитинства. Таня зобразила героя, що не відкидає тіні. Ще малою, ідучи по вулиці, я крадькома озиралася на свою тінь. Я боялася, що одного дня моя тінь зникне – і це означатиме, що мене не існує. До останнього часу я не розуміла, чому мене у 5 чи 6 років турбували екзистенційні питання: наприклад, дуже боялася, що усе, що мене оточує, – нереальне і я також нереальна. З віком ці страхи посилювалися. Ви здивуєтеся, але мої книжки були не лише втечею, а й доказом, що я існую».
«Усе моє життя було сповнене крайнощів. Повернення до релігії, глибокі духовні практики, література, художнє мистецтво – ніщо не здатне було полегшити моїх страждань, а я все намагалася кудись себе приткнути, аби елементарно вижити. В якісь моменти я була готова на все, щоб припинити муки».
«Впродовж 24 років я не розуміла, що зі мною відбувається... Ніхто не розумів, хоча у мене дуже любляча хороша сім'я. І от, на свій День народження я сиділа у ресторані в Одесі і на мить здалося, що світ закінчився – сталася панічна атака як наслідок дуже затяжної депресії. Три тижні я не відчувала свого тіла, себе, не могла їсти і спати. На жаль, лікарі не знали, як мені допомогти, а батькам було складно повірити в те, що відбувається – їм було страшно. На транквілізатори була жахлива реакція, тож в результаті мені почали колоти екстазі, щоб якось стимулювати центральну нервову систему. Коли й це не допомогло і я була абсолютно виснажена - вкололи загальний наркоз, щоб організм мав можливість відпочити. Я вийшла з нього через 3 години. Після цього мене перевезли з Чернівців у лікарню в Києві, де я пролежала тривалий час і де врешті написала цю книжку».
«Лікарня – надзвичайно тяжкий досвід мого життя. Насамперед тому, що у мене була збережена мисленнєва діяльність, а навколо перебували люди, котрі вважали себе Наполеонами, гадали, що колишуть дітей, хоча ніяких дітей не було. Декого з них ви побачите у цій книзі... Один текст з лікарні не увійшов в збірку, хоча початково там був. Коли книжка вже була в роботі, мені посеред ночі подзвонив літредактор – письменник Сергій Осока – і сказав: "Христя, цей сюжет треба забрати і зробити з нього роман". Зрештою, я прислухалася до Сергія, якого дуже люблю і чий талант поважаю, тож невдовзі буде ще одна книжка».
«Не боюся говорити про сумний досвід і роки боротьби з хворобою саме тому, що знаю – депресію можна подолати. А негативне пережиття, насправді, вчить цінувати світ і насолоджуватися кожним моментом. Будьте уважнішими одне до одного, можливо, хтось близький потребує допомоги. А ще – бережіть себе, не замикайтеся, діліться своїми проблемами й переживаннями».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно