0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Гусінь-лялечка-метелик: книжки про дорослішання і не тільки
Дорослішання – обов’язковий і, як правило, болючий процес набування обов’язків і зростання відповідальності. Підлітковий вік – період найбільшої незахищеності: ти проходиш через численні трансформації, сам не розуміючи, «за що це мені», але прав чомусь майже не збільшується. На гормональну бурю накладається юнацький максималізм і філістерство батьків, які, виявляється, не такі вже й прекрасні люди. Можливо, книжки про дорослішання – найміцніше рятувальне коло, яке підліткам спромігся кинути світ дорослих. У сьогоднішньому огляді – три книжки про те, як вирости і не зрадити себе.
 
Богдана Романцова, Букмоль
 
 
Сонце і місяць, сніг і лід, Джесіка Дей Джордж, 10+
 
Ті, хто вивчав літературознавство в університеті, знають, що імена – це «сильна позиція» в тексті. Від імені чимало залежить, воно часто визначає характер героя, вирізняє з-поміж інших або навпаки – робить персонажа майже непомітним. Владімір та Естрагон недарма чекають на Ґодо, а не на Василя, Одіссей свідомо оголошує циклопові, що він «Ніхто», а не, наприклад, «Анонім». Ще більшої ваги імена набувають у міфологічній, казковій традиції, де вони є концентрованою характеристикою героя, зашифрованою оповіддю, вміщеною в одному слові.
 
Як же бути персонажам, у яких немає імен? Наприклад, що робити дочці дроворуба Ярла Оскарсона з роману «Сонце і місяць, сніг і лід» Джесіки Дей Джордж? Сувора мама Фріда відмовилася дати ім’я дівчинці, бо ж чергова дочка в сім’ї – то «зайвий рот» і потреба виплачувати посаг у майбутньому. Малу називають «піка» або «ласс», тобто просто «дівчинка».
 
Безіменність одразу визначає стосунки героїні із сім’єю: заперечення та відмежування. Втім, ласс дружить із старшим братом Гансом Пітером, ще одним родинним маргіналом. Маргінал він тому, що, замість подорожувати далекими країнами, повернувся додому, поранений та меланхолійний, і цілими днями сидить біля вогню, вирізьблюючи дивні зображення на деревині, щоб одразу ж їх спалити (ось вона – гранична непрактичність, самодостатність мистецтва).  А там, де біля вогню сидять двоє маргіналів, буде й третій.
 
 
Ось чому одного дня до хатини дроворуба приходь ізбйорн – величезний білий ведмідь. Ізбйорн – втілене божество цих місць, ірраціональне, але справедливе, тож він робить пропозицію, від якої бідній сім’ї несила відмовитися: дівчинка має рік прожити із ведмедем, і за це родина отримає неймовірні статки, вполювавши іншого ведмедя. Впізнаєте? Так, чергова модифікація казки про красуню і чудовисько і потенційна оповідь про механізм дії стокгольмського синдрому. На щастя, сюжету в дусі «Терору» Сіммонса не буде (там ведмідь значно фатальніший), натомість буде тривалий процес ініціації та спроба зрозуміти іншого, навіть якщо інший – велика агресивна тварина. А кожна ініціація закінчується набуттям нового статусу і нових властивостей.
 
Крім символічної жертви, топосу багатьох чарівних казок, тут також присутня класична пара «добрий безпомічний чоловік та його зла вибаглива дружина»: Фріда радше тягне на традиційну мачуху, ніж на добру матусю, яка мала б, за законами жанру, померти ще впродовж перших семи сторінок.  Окрім «красуні та чудовиська», у тексті Джесіки Дей Джордж також відчувається вплив діснеївської «Білосніжки» та й загалом міфів про персонажів, що отримують в нагороду за порятунок тварин здатність розуміти їхню мову. Саме це стається із ласс: побачивши в лісі білого оленя, якого намагаються  вполювати селяни, дівчинка рятує прекрасну істоту. І одразу ж починає розуміти інших звірів. На щастя, вони хоч не співають, як у «Білосніжці».
 
Ніби й Скандинавія, однак законсерована у сніговій кульці. Ніби й гарно, однак це краса досконалої різдвяної листівки.
 
З хорошого в тексті – черговий образ активної героїні, не «дівчинки в лиху годину», а персонажки, яка сама готова робити непростий вибір і брати на себе відповідальність. Поведінкою та характером вона нагадує Ар’ю Старк з «Гри престолів», у піки навіть є власний вовк Ролло. Однак, попри колорит – холодна непривітна Норвегія,  національний одяг зі шкіри та хутра й страви з картоплі та оленини, – у тексті аж забагато по-діснеївськи красивого та пригладженого, виполірованого аж до блиску. Ніби й Скандинавія, однак законсервована у сніговій кульці. Ніби й гарно, однак це краса досконалої різдвяної листівки. Читати у 10–13 років, запиваючи гірким чаєм – щоб не було так солодко.
 
Привіт, вовки!, Дорота Касьянович, 9+
 
«Привіт, вовки!» польської авторки Дороти Касьянович – книжка про те, як писати книжки. Тобто це, великою мірою, метапоетичний текст. А книжки народжуються з чого? Ні, не з фантазій, не зі снів і навіть не з любові. Книжки народжуються насамперед із травм, бо письмо – найдоступніша терапія. Саме такою терапією воно стає для головного героя, одинадцятирічного Філіпа.
 
Філіпова сім’я – еталонно-знайомий нам «родинний набір»: тато на роботі, яку ненавидить, мама на роботі, яку ненавидить, вдома – суцільні сварки та брак грошей, а виховання батьки здебільшого розуміють як низку заборон та приписів: не сиди за комп’ютером, не марнуй часу, вчися, не забувай про вдячність. Типовий сюжет роману ХІХ століття: немає кого звинуватити і всіх неймовірно шкода. На щастя, у Філіпа є фантазія, останній сховок для дітей, чиїм батькам завжди ніколи – поговорити, поїхати на велосипедну прогулянку, просто послухати. Фантазія хлопчика породжує, наприклад, жовто-синіх істот мури́н, про які годі сказати, що вони таке. Цей аналог сепульок захищає хлопця в складні моменти життя, розростаючись до величезних бульбашок, – тут читачеві відкритий шлях для довільних психоаналітичних інтерпретацій та аналогій. Уява хлопця створює і балакучих Зо та Ету, не зовсім мавп, не зовсім сурикатів, привітних, але надокучливих істот з великими вухами. Ці двоє – така собі вертепна комічна пара, чия місія – перемежовувати основні події короткими жартівливими діалогами та сварками. Як правило, Зо та Ету сидять під столом і дають непрохані поради. Крім них, головний герой бачить біля Вовчого потоку ще й добрих вовків з теплими очима, і щоразу вітається з ними словами «Привіт, вовки!».
 
Десь на межі міста й луки, на вулиці Блакитній, живе Філіпова тітка Аґнешка з рудим собакою Бодеком. В Аґнешки, на думку Філіпової мами, несправжня професія: вона письменниця, авторка сценаріїв кількох успішних серіалів. Нині ж тітонька пише книжку «для себе», тобто не під замовлення. Саме Аґнешка стає старшим мудрим помічником, що має допомогти головному герою пройти ініціацію та набути нового для себе статусу автора. Завдяки Аґнешці о́брази й обра́зи з голови хлопця поступово переходять на папір та набувають об’єму. А поради тітоньки можуть стати таким собі міні-підручником з літературної творчості для дітей 10–12 років: кожен персонаж повинен мати мотивацію; книжка пишеться для читача, а тому мусить бути зрозумілою; цікаві спостереження слід записувати, адже потім їх можна буде використати в інших книжках.
 
Це текст про сучасних дітей з їхніми сучасними проблемами. Про підлітків, у яких є комп’ютер, які знають, що таке павербанк, і мріють не відшукати скарби чи порятувати всесвіт, а повернути друга і поїхати на прогулянку з батьком.
 
Роман «Привіт, вовки!» Дороти Касьянович має кілька переваг, у порівнянні зі схожими підлітковими книжками: по-перше, ми отримуємо історію в історії, тобто книжку про книжки і як вони виникають. Звісно, тут не варто шукати геніальних осяянь чи секретів письменницької майстерності, однак кілька слушних порад знайдеться. По-друге, це текст про сучасних дітей з їхніми сучасними проблемами. Про підлітків, у яких є комп’ютер, які знають, що таке павербанк, і мріють не відшукати скарби чи порятувати всесвіт, а повернути друга і поїхати на прогулянку з батьком. Як би нам не хотілося змусити сучасних дітей вмлівати від Майна Ріда та Джека Лондона, на яких виросло наше і попереднє покоління, це навряд чи можливо. Докомп’ютерна епоха була іншою, темп життя змінився, та й розваги зараз розмаїтіші, ніж в попередньому столітті. Втім, фанатам карколомних, гарріпоттерівського типу пригод книжка «Привіт, вовки!» може видатися затягнутою та безподієвою. Тут справді нема глобального протистояння добра та зла, а розлогі письменницькі спроби головного героя радше нагадують казки для молодшого шкільного віку, ніж підліткові тексти. Тож «для кого це?» може стати найгострішим питанням до цього тексту. Напевне, для 9–11 років, за умови, що дитина досить терпляча, аби пережити 230 сторінок без неймовірних пригод. І досить творча, щоби самій захотіти спробувати писати тексти.
 
Були собі чаклуни, Крессида Ковелл, 10+
 
Крессида Ковелл – британська письменниця аристократичного походження, авторка доброго, неагресивного фентезі, наприклад, «Як приручити дракона», за яким «DreamWorks» зняв однойменний мультфільм. У книжках Ковелл на знайти кривавих битв, як в Толкіна, або стоїчної філософії, як у Ле Гуїн. Вона не вбиває всіх, кого ми любимо, як Джордж Мартін, і не вимагає від читача постійно робити складний вибір між добром та нейтралітетом, як Джоан Роулінґ.
 
У фокусі – знову діти, і знову вони мусять не лише боротися проти зла, а й вчитися приймати та знаходити спільну мову з іншими, геть не схожими на них істотами.
 
Романи Ковелл – затишні тексти, в яких рідко коли буває лячно по-справжньому, і «Були собі чаклуни», перший том нового циклу, не обманює очікувань численних фанатів авторки. У фокусі – знову діти, і знову вони мусять не лише боротися проти зла, а й вчитися приймати та знаходити спільну мову з іншими, геть не схожими на них істотами.
 
Усі події відбуваються навколо та за участі двох персонажів з ворожих таборів: воїнської принцеси Бажани і хлопчика-чарівника Зара. Обоє – невдахи, на думку родин та спільнот, у яких вони виросли. Бажана – дівчинка-бунтарка, не така ідеально красива й вправна, як її сувора мати, королева Сихоракс. Пов’язка на оці, розкуйовджене волосся, плями на одязі, проблеми з навчанням – Бажана має повний набір тих «проблем», на які зазвичай дорослі докірливо кажуть «ти ж дівчинка!». Тільки Бажана – ще й воїнка, що постійно порушує воїнські правила та принципи. Зару, сину могутнього Енканзо-чародія, пощастило ще менше. У крові хлопця ніяк не прокинуться здібності до чарівництва, тож він лишається таким собі маглом у магічному світі. І, попри королівський статус, прибічників та друзів в Зара все менше. Звісно,  Бажана  та Зар зустрінуться, аби разом подорожувати суворими британськими ландшафтами (в одному з інтерв’ю Ковелл зізналася, що описаний простір дуже нагадує східний Сассекс, де вона провела дитинство) і рятувати світ від давнього приспаного зла, що нарешті прокинулося.
 
Ілюстрації – окрема тема, коли йдеться про книжки Ковелл загалом і оповідь «Були собі чаклуни» зокрема. Письменниця сама ілюструє власні тексти і неймовірно уважно ставиться до поєднання різних типів медіа у книжках. Ілюстрації до «Чаклунів» – це, з одного боку, продовження міцної британської традиції в дусі ілюстрацій Джорджа Крукшанка до Діккенсових «Скетчів Боза». З другого, Ковелл надихається найсучаснішими візуальними феноменами, наприклад модними колекціями Александра Макквіна. Зображення героїв Ковелл не такі деталізовані та ідеалізовані, як у Єрка, не сповнені символізму, як в «Аграфки», не колажні, як в Золотарьової. Незвичні, дивні малюнки, які добре поєднуються із загальною атмосферою оповіді, – ось що знайде юний український читач під обкладинкою. А читати «Чаклунів» найкраще в 10–11 років – заради британської атмосфери, малюнків та списку забутих слів велетнів.
 
У 2015 Крессида Ковелл отримала нагороду від журналу «Philosophy Now» за «внесок у боротьбу проти тупості» – тобто проти невігластва і нечитання.  Вона не стала новою Роулінґ, однак «Були собі чаклуни» – непоганий початок потенційно цікавого циклу про «не таких» підлітків. А які підлітки вважають себе «такими»?
 
Вам може бути цікаво
Канікули з користю: 10 дитячих книг про дружбу, пригоди і здійснення мрій
Про що говорять «Тіні» Марічки Крижанівської
Результати розіграшу #поетичнийберезень від Старого Лева
Березневе ворожіння на поетичних книжках
Книжка, яка задовольнить нашу внутрішню цікавість до космосу
Лепрекони
stary_lev Стежити
1690 дописів 39182 читачів