0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Гостро і сюжетно: 4 книги на весну
В сьогоднішніх книжкових рекомендаціях – перевірені часом та геть нові детективи і трилери. Літературний критик Євгеній Стасіневич спеціально для Букв відібрав чотири книги, які здивують міцним несподіваним сюжетом, паралельно розширюючи читацькі горизонти.
 
Євгеній Стасіневич, Букви
 
Калеб Карр, Алієніст (Ранок, 2019, переклала Наталія Гоїн)
 
Є дошкульна несправедливість у тому, що про «Алієніста» інтенсивно заговорили лише після позаминулорічного нетфліксівського серіалу: без сумніву, якісного, але дебютна книжка Карра, якій от виповнилось чверть століття, – не менш добра. По-хорошому розложистий, тягучий і написаний поверх щільного історичного контексту роман: із Нью-Йорком кінця 19 століття, підлітками-повіями, деталізованими криміналістичними експертизами та Тео Рузвельтом у ролі шефа поліції (що правда). Пізніше американець написав кілька продовжень, проте до рівня «Алієніста» вони не дотягнули (що буває часто): неофітський кураж письменника річ коштовна, бо швидкоплинна.
 
Власне алієніст – це Ласло Крайцлер, вчений, який хоче на стику психології та психіатрії синтезувати ефективну криміналістику, що могла би дати собі раду із серійними вбивствами, які стають реальністю, потребуючи теоретичного осмислення. Якщо хочете, це «Мисливець за розумом», але в декораціях легенд про Джека-Різника, якось так.
 
У ролі Ватсонів тут виступають по-своєму поламаний газетний ілюстратор-алкоголік та перша жінка, якій вдалося пробитися на роботу в поліцію, а тепер доводиться всіляко боронити свої хисткі позиції. Сам Крайцлер теж не без сильних внутрішніх напружень, тому «Алієніст» такою ж мірою про розчленовані трупи і народження новітньої науки, як і про людей нової формації. Про людей модерну – із усім супутнім: комплексами провини і Бога, бажанням покращити світ, але не себе, позаяк заглядати у власне нутро не менш страшно, ніж ходити нічними міськими нетрями.
 
По факту роман Карра виходить чесною детективно-трилерною історією, коли і жанрові вузли зав’язані, і «спеціальне» знання легко донесено, і заділ на дещо більше зроблено. Оце все й підкуповує, бо працює.
 
 
Джон Ле Карре, У розшуку (Видавництво Старого Лева, 2019, переклала Тетяна Савчинська)
 
Ле Карре скоро виповниться дев’яносто, він продовжує регулярно випускати книги – і дай йому бог сил, адже середній рівень його історій на кілька голів вищий від стандартних ринкових – і жанрових теж – пропозицій. Англієць не просто винайшов – поруч із Ґремом Ґріном та Яном Флемінгом – формат шпигунського трилеру, яким його знаємо: він і сьогодні лишається на цьому полі вкрай важливим гравцем; опорним. Певно, Ле Карре вже не в тій формі, що у часи «Шпигуна, що прийшов з холоду» чи «Маленької барабанщиці», але поруч із сильним та ладним «Нічним адміністратором» роман 2008-го року точно можна поставити.
 
На рівні базової інтриги «У розшуку» – стовідсотково лекаррівська книга: з великою політикою, ненадійними – з декількома змінами психологічних амплуа – героями, легкою східноєвропейською клюквою та, попри всі фантазування шпигунських сюрвайвалів, переконливою історією про шлях до справедливості-якої-нема. Інша річ, що в цих пошуках можна спробувати знайти справжнього себе. Пробравшись перед тим, щоправда, через усі мерзенності життя земного; на те він і трилер.
 
Чеченський хлопець із промовистим іменем Ісса хоче забути минуле, поставивши на лікарське майбутнє та життя в Європі, але коріння так просто не рубиться. Його батько був злочинцем (а може, кимось заразом іще?), самого юнака підозрюють в терористичній діяльності, але він геть не поспішає прояснювати все, з межовою щирістю, новій знайомій-адвокатессі. Може, травмований, може, подвійний (чи потрійний?) агент, а може, задумав власну гру?
 
Роман чималий, розбиратися із цим будуть довго. Одначе читачу за пригодами «мандрівного принца», оповитими небезпечними випарами спецслужбістських інтриг, стежити реально хочеться: тут хай і довше, аби динамічно та несподівано. А за це Ле Карре ручався завжди.
 
Ніклас Натт-о-Даґ, 1793 (Фабула, 2019, переклав Володимир Криницький)
 
«Письменник-дворянин» – як наполегливо позиціонують Даґа – який пише про давню шведську еліту, її вщент заповнені кістками шафи і віртуозне лицемірство: це цікаво вже тим, що автор до певної міри є інсайдером, людиною, яка приблизно розуміє психотипи своїх численних персонажів. Ніякий, звісно, це не шведський Зюскінд; це куди ближче до Ієна Пірса і того ж таки Карре, але «1793» – книга справді симпатична, позаяк автор відчутно ангажований темою, скрупульозний і вміє з атмосфери гіньйоля видобувати потрібного градусу саспенс.
 
Романні декорації йому в цьому допомагають: Стокгольм, кінець 18 століття, в Європі тільки-но починають розгрібати наслідки великої революції, а в Швеції, після смерті короля-просвітника Ґустава, час немов завмер – і звідси відчуття болота, що гниє. Недарма труп знаходять саме у воді. Інтриги, насилля, патології як відрухові корчі старого світу перед бурею нових часів. Слід віддати письменнику належне: з цього можна було б зробити взірцево хворобливу історію про суспільство-яке-не-працює, щось типу «Дівчини з татуюванням дракона» в історичному антуражі, але швед, посеред такої страхоти, навіть знаходить місце гумору та грайливості.
 
Чотири герої, чотири історії, один на всіх zeitgeist: прогресивний детектив із сухотами, його помічник-алкоголік, сильні надламані жінки, жертва, яка стає месником, а ще бруд, і секс, і натуралізм під руку із цинізмом. На виході отримуєм не так історико-документальне полотно, як роман-атракціон: по-різному ошелешити читача, викликати в нього огиду, аби врешті зробити йому добре. Сильно скандалізувати у Даґа не виходить (піди пробий товсту шкіру сучасників), а от написати книгу, яку дочитуємо до кінця, бо вона і притягальна, і корисна, і навіть пізнавальна, така доступна культурологія на межі з мізантропічною антропологією, – це шведові вдалося цілком.
 
 
Пол Остер, Нью-Йоркська трилогія (Видавництво Старого Лева, 2020, переклала Ярослава Стріха)
 
Остер уже класик, і класик він саме американської літератури, проте загнати його в одну нішу якось не випадає; американець давно не є лише «постмодерністом». Адже поруч із «Ніччю оракула» стоїть суперполітизований та злий «Левіафан», а «Містер Вертіґо» сусідить із нашумілим «4 3 2 1», і разом вони являють собою добрі взірці розумної психологічної прози. Що стосується «Трилогії»: так, тут багато від стихії гри, жонглювання найрізноманітнішими масками, порушення жанрових конвенцій та гіркої іронії, але цей постмодернізм – якщо це все ж він – є дружнім до читача, продуктивним і попросту цікавим.
 
Три повісті, які могли би бути надруковані окремо, та воля Остера злютовує їх в один текст, поміщаючи його у більш-менш умовну рамку «крутого», тобто якраз дуже американського детективу. І лиш для того його туди вміщено, аби цю рамку планомірно розламувати.
 
Всі герої – чи то пак персонажі-маски – постійно щось шукають, динаміка тексту забезпечується вже цим: письменник Квінн стає детективом на ймення Пол Остер, аби хоч якось відчути, що він існує; інший детектив має виконати замовлення, однак чомусь все більше сидить удома і провалюється в себе; і є чоловік, який після зникнення друга буквально займає його місце в житті, щоби згодом задатися питанням, а куди це, власне, запропастився товариш. А ще тут є старий чаклун, і червоний зошит, і промовисті прізвища, і містика поруч із гротеском, і спроба саму «Нью-Йоркську трилогію» зробити її ж таки героїнею. І, звісно, є Нью-Йорк, впізнаваний та по-метафізичному небезпечний.
 
Вочевидь, поціновувачам Ніро Вульфа може бути некомфортно, але навіть і їм варто іноді розширювати межі читацького досвіду. Остер, сказати б, демонструє виворіт жанру, його вовняну підкладку, сповиваючи свої історії смисловою непевністю впереміш із туманною недоговореністю. Для когось це – привід дратуватися, для інших – ексклюзивне, тривожно-миготливе романне повітря, і заради насичення ним можна витерпіти й куди химерніші речі; та байдужих нема.
 
Словом, якщо Остер здасться комусь надто кучерявим, то до нового Ґалбрейта-Роулінг дотягнутися легко. Але дати американцю шанс – а разом із ним і формату інтелектуального типу-детективу, а насправді сучасної філософської притчі про пошуки власного «я», щоби це не означало, – точно варто. Більше експериментів, зухвалих та вдалих.
 
Вам може бути цікаво
Три книжки Мілана Кундери про любов і Європу
Я працюю у видавництві: очікування VS реальність
10 фактів про Надійку Гербіш
Жіночі історії: книги, які більше сподобаються дівчатам
Арт-директор «Видавництва Старого Лева» отримав перемогу в конкурсі Ukrainian Design: The Very Best Of 2020
Ерік
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати