0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Голос вночі
Голос – це колюче стебло, яке живе в горлі й ніколи не дає остаточного спокою. Іноді всихає і стає легким, іноді береться болючими вузлами, а іноді росте, рухається до світла так, що ти відчуваєш кожен сантиметр цього руху. Росте голос переважно вночі або в іншій пітьмі. Росте, коли страшно. Наприклад, коли велетенська іржава повня, схожа на круглу рану із засохлою кров’ю при краях мало не вривається у вікно, обводить ртутним контуром тіло найдорожчого чоловіка і, здається, зараз вкраде його просто уві сні. Коли твій найбільший страх здаля дивиться тобі в очі і дуже буденно йде просто до тебе, розсуваючи людей, як молоді дерева. Коли настає війна, а твоя єдина зброя – гранична відвертість, винесена ще зі скромної зброярні дитинства.
 
Голос можна викувати в кузні, коли старий стає загрубим, і дорого за це заплатити. Голос можна залишити в якійсь моторошній підводній лабораторії, де русалячий хвіст перетворюють на жіночі ноги. Голос може бути тим скарбом, на який полюють зловмисники, ловлячи кожен в повітрі і ув’язнюючи в окутій залізом скрині. У такої казки, хай там що, має бути щасливе закінчення, коли приходить герой і вивільняє всі ув’язнені голоси, і вони, наповнюючи міське небо шурхотом крил, повертаються до власників.
 
* * *
 
До речі, про повернення. Коли тебе немає на публіці якихось сім років, у час стрімких інформаційних потоків та торгівлі лицем як передумови виживання за канонами соціального дарвінізму, тебе немає трохи більше, ніж повністю. Ти пропадаєш із радарів, ти схожа на зниклий літак малазійських авіаліній – не той, що збитий сепаратистами, а той, що пропав над морем навесні. Подейкують, що за два місяці після його зникнення з мобільних телефонів пасажирів іще надсилалися повідомлення. Переказують це приглушеним голосом, ледве не хрестяться. Десь так само реагують і на твої сигнали з пітьми.
 
А потім ти все ж з’являєшся, і пробуєш говорити новим голосом, і він у тебе з незвички весь в крові, як ноги в Андерсенової Русалоньки.
 
* * *
 
- Ти ж така гарненька дівчинка! Чому не напишеш віршика про квіточку, про пригоди веселих звірят, про те, як гарно в нашій Україні? Ми з радістю таке надрукували б! – каже тобі лисуватий редактор провінційної газети, до якого ти прийшла зі своєю добіркою недитячих віршів. Редактора вони страхають, про що він і повідомляє квапливо. А за мить додає:
 
- Ах, яка в тебе шия! Лебедина! – і пробує її поцілувати.
 
Ти відхиляєшся. Тобі чотирнадцять і бридко.
 
Звісно, зараз ти смієшся над всеохопністю своїх тодішніх дитячих переживань і кострубатістю їхнього втілення. Звісно, приймаєш і пробачаєш себе тодішню, розуміючи, що прагла осягнути життя все й одразу, і таким чином розгледіти в ньому себе. Мусиш зізнатися, що загалом тобі дуже щастило на людей, які хотіли почути й чули. Всі вони були виняткові, кожен вартий сотні інших. Натомість періоди нерозуміння були настільки ірраціонально нищівними, що ти призвичаїлася жити, ніби на землі з високою тектонічною активністю – радіти кожній тихій миті та повсякчас бути готовою до руйнівного землетрусу.
 
А лисуватий редактор таки прийняв тоді добірку до друку. Насправді ти чітко пам’ятаєш цей момент, бо він стартовий: відтоді тобі з математичною періодичністю дорікали похмурістю текстів, звинувачували в інфернальності, настроях приреченості, один любитель повчати докинув екзотичне визначення «патогенність текстів».
 
Тобі ж завжди дуже природно зналося, що література і океан – це екосистеми, які століттями успішно самоочищаються, тому з патогенністю не можуть мати нічого спільного. Що темні тони Північного Відродження не роблять його меншим Відродженням. Будь-який ріст супроводжує біль, а ін’єкція темряви, цього каталізованого словами розчину, виробляє справжній імунітет до неї. Процес набуття досвіду не оминає нікого, і чомусь він завжди болить. Від лихих часів неможливо сховатися, встромивши голову в цукрову пудру, правда навряд чи стане загортатися в картатий плед і пити пересолоджену каву з незворушною усмішкою, поки в неї на очах перевертається звичний світ. І всі ці, зрештою, цілком банальні людські судження, не позбавлені патетики, у фіналі зважить на терезах дуенде – темний дух поезії, так добре пояснений Лоркою, без якого найдосконаліша форма не матиме живого нутра. Чорний гарячий вітер, який летить над черепами мертвих, віщуючи нові народження.
 
Якби ти мала пояснювати дуенде на свіжих прикладах, ти б згадала вулицю Грушевського у першій декаді лютого. На чорній від сажі землі, встеленій кордом від згорілих скатів, хотілося безкінечно лежати,притискаючись щокою. Цей асфальт промінився Різдвом у його найпервиннішому сенсі.
 
* * *
 
Ти кажеш на себе «ти», бо назвати себе «я» - це ніби зізнатися під тортурами. У непідходящий момент, коли ще є трохи сил на мовчання, дражливе для глядачів. І водночас – ніби виступити з темряви, зробити крок із зачарованого кола, оприявнитися.
 
Отже, це я і моє знання про те, як у людини, зануреної у воду, виростають зябра, як риба, викинута на берег, починає дихати на повні легені. Це про те, як вдихається і видихається єдине середовище, з якого неможливо утекти – мова.
 
* * *
 
Книжка «Катівня. Виноградник. Дім» - тоді ще безіменний рукопис – довгий час була корпусом чернеток, віршів-зародків – кожен із певним чіпким образом, невідступною ідеєю. Їм, проте, бракувало загального електричного імпульсу, щоб дописатися й відокремитися від мене. Вони жили собі всі разом у робочому блокноті й схожі були на зерна, розкидані в пітьмі, щоб за ними знайти дорогу додому (так, інколи алюзії до казок виявляються найвлучнішими). Їх не склювали птахи, якоїсь миті всі ці зерна разом пустили паростки й почали рости наввипередки, так швидко, що рука втомлювалася дописувати.
 
Я завжди мушу писати вірші від руки, потребую цього переливання тексту. Пишучи і таким чином перепрочитуючи, я часом завмирала: виявлялося, що ці зародки самі собою щось відчули задовго до, самі вирішили розповісти історії дітей, що рушають у хрестовий похід зі щербатими дерев’яними щитами, калік, що співають гімн, притуливши руку до серця. Коли закінчувалася зима, я дописала важливий для мене текст про те, як зимової ночі з ріки біля прикордонної фортеці встає мертве військо – і до ранку захищає її вічну нічийність, належність самій собі. За кілька днів була уже весна і на нас напали сусіди. Тоді було гостро прикро, і вкотре зрозуміло, що на гострому фронтирі ми стоїмо самі, і союзником нам стане хіба отаке примарне військо.
 
Коли всі зерна проросли, вони обрали собі назву. Я не тасувала кількох варіантів, не вагалася: «Катівня. Виноградник. Дім» була кульовою блискавкою, що залетіла у хату, була винятково точним влучанням. Так відчувалося і так хотілося вимовити цю персональну ін’єкцію темряви, яку треба носити обережно, до часу не вмочати в живу воду, прислухатися, як вона розпухає і як прокльовуються зернини твоїх слів. І як любов ближніх огортає тебе і це твоє ще безшкіре дітище.
 
* * *
 
На бароковій українській іконі з-поміж ребер у Христа росте виноградна лоза. Достигле велике гроно вона вже поклала в точило, біля якого пораються люди. Це і є найперша історія про катівню та виноградник, про ріст і голос, який обирає найдієвіший спосіб проникнення в кожну окрему людину – всотування крові в кров.
 
За цим же принципом – кров у кров – зі мною сталася Боснія і Герцеговина, маленька країна, якою я довго жила на відстані, і яка врешті матеріалізувалася для мене як точка опори, з якої я перевертаю світ. Завдяки їй я виявилася готовою пережити те, що ми зараз переживаємо, і не зламатися вже на старті. Через це кровозмішання мені часом закидають привнесення «неукраїнської екзотики» в тексти. Але насправді жодної «екзотики» не існує. Багаторічне запліднення всередині закритої спільноти призводить до виродження, а розмикання кордонів і вільне нове дихання – найкраще, що може статися з окремо взятою традицією. Хтозна, як би виглядав теперішній світ, якби не звичаї та рослини, які вивозили з собою і привозили додому мореплавці та мандрівники суходолом. У всьому цьому вчуваються рух, вітер, і наприкінці – повернення, одне з найкращих відчуттів у людському житті.
 
А виноград все одно проникає всюди. Його кров була в бурдюках Одіссея з його супутниками та аргонавтів, коли вони обпливали свою малу ойкумену, круглу, як літера О. На моєму Поділлі міські балкони, сільські низьколобі хати та руїни замків однаково обплутані п’ятипалим виноградом, також відомим як дівочий – восени його пасма схожі на батоги вогню, а ще він утворює ягоди без опилення і тим щороку нагадує історію про Діву та Святого Духа. У такій моїй, такій важливій Герцеговині все заростає виноградом, відколи там є люди. Тамтешній дідусь-винороб якось розповідав мені, що лоза повинна страждати, мучитись на суворому ґрунті й пекучому сонці, вибирати між каменів краплі солонуватої води; її доглядатимуть, звісно, щоб не хворіла, але судоми росту належать тільки їй самій, від початку і до кінця. «Так у нас виходить уперте солоне вино», - сказав тоді господар. «Це достеменно схоже на людське життя», - сказав тоді він. І ось ця лоза випинається між Ісусових ребер на темній бароковій дошці.
 
Взагалі ж ставлення до рослинності, свійської та дикої, завжди здавалося мені дзеркалом ставлення до людини. Для ілюстрації можна згадати знамениті англійські сади та парки і не менш знаменитий англійський парламентаризм (не забуваючи при цьому, на якій крові він виріс). І ось прикрий збіг: від моменту, коли в моїй країні почали масово гинути люди, у місті мого дитинства почали масово різати старі дерева. У подробицях пам’ятаю ранньовесняний день, коли несподівано спиляли Рогатого – столітній, цілком іще міцний дворогий ясен, що його я змалку вважала охоронцем околиці. Дивлячись, як його холоднокровно розчленовують, я остаточно зрозуміла, якою буде моя книжка.
 
* * *
 
Моя дивовижна бабуся працювала в книготоргівлі. Продавцем у цинічній радянській книготоргівлі, коли вартісні видання задарма розліталися по бібліотеках обкомівських бонз, а їй залишалося відчайдушно спродувати непотріб, щоб виконати місячний план. Втім, зрідка їй вдавалося купити й принести додому книжки, які нечасто вигулькували на прилавках – зібрання творів Ліндґрен чи Андерсена для мене – на виріст, художні альбоми для мами. Поступово вона та батьки зі своїми книжковими підписками зібрали прекрасну бібліотеку. Мої ранні найтепліші спогади пов’язані з гортанням і роздивлянням книжок у родинному колі. Тоді я ще не вміла читати, але якось дві години поспіль не могла розлучитися з альбомом репродукцій Альбрехта Дюрера і зокрема – з гравюрою «Лицар, Смерть і Диявол». Як зараз пам’ятаю цю суміш остраху і захвату, з якою дозволяла деталям зображення тримати мене своїми кігтиками, все глибше й глибше затягувати всередину сюжету, оселяти у ньому. Потому не раз снилося, ніби я теж іду дорогою разом з тією трійцею, задивляюся на замок удалині й переступаю ящірку на дорозі.
 
Роботи художниці Тані Зозуленко я вперше побачила два роки тому – мені дали її візитку і порадили поглянути. Дух перехопило так само, як в дитинстві від гравюри Дюрера. І раптом – всеохопне відчуття спорідненості. У «Веденого небесною квіткою», який зараз розпочинає другий розділ книжки, було так багато від Томаса Лермонта, шотландського барда, якого співати та оповідати правдиві історії навчила сама королева ельфів, згодом назавжди забравши його у свій край. І ця лютня із черепа на малюнку, і погляд, сповнений голоду – не фізичного, певна річ. І стільки Лорчиного дуенде, і стільки в цьому невисловленої мене й тих історій, які тільки хочеться розповісти. Словом, я два роки мріяла про співпрацю з Танею, і те, що вона таки склалася – моє персональне диво. Сьогодні Таня написала, що наші графіка й поезія взялися за руки – краще і не сформулюєш, мабуть.
 
Так сталося (і сталося правильно), що «Катівня. Виноградник. Дім» не має перед/післямов та інших рятувальних засобів, які допомагають віршам триматися на плаву. У цієї книжки є тільки самі вірші, величезна любов кількох найближчих людей, з якою вони допомагали мені її відпускати, і робота Тані Зозуленко замість передмови – жінка з абсолютно відкритою спиною, у своєму човні, зі своєю свічкою і своєю пташкою пливе у водах прозорих. Десь отакою ця збірка і вирушає.
 
* * *
 
Досі не знаю, чи мусить бути в кожного автора головна книжка, і в який спосіб котрась із доробку стає головною. «Катівня. Виноградник. Дім» просто означає для мене життя. Рух, зміцніння, виростання й вростання у чисту любов. Голос і ріст, і ще гострий біль росту, який завжди при ньому є.
 
От зараз ніч, і я пишу це все, а голос росте.
Вам може бути цікаво
каміньсадліс
Черняхівська Вікторія
Пофронтеримо у Луцьку? Автори Старого Лева завітають на фестиваль «Фронтера»
Великі перипетії у маленькому місті: як «Поштова лихоманка» сколихнула весь Дискосвіт
Знижки до 30% на новинки електронних книг!
Даруємо знижку на дві книжки тижня: «Фелікс Австрія» та «Амадока»
stary_lev Стежити
дописів читачів
Матеріали по темі
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати