У травні 2022 року у «Видавництві Старого Лева» побачила світ книга письменниці Олі Русіної «Абрикоси зацвітають уночі». Вона розповідає дітям та дорослим про війну очима хлопчика, який мешкає в одному з міст поряд з лінією фронту. Від моменту виходу книги видавництво проводить благодійну акцію: 10 гривень від продажу кожного примірника перераховується у Благодійний Фонд «Голоси дітей», що режимі нон-стоп допомагає постраждалим дітям та сім'ям з усієї країни. Тож, купуючи книгу, кожен читач не лише підтримує українську книговидавничу сферу, а й долучається до підтримки тих, хто її зараз потребує. Вже зараз, читаючи, спільними зусиллями вдалося зібрати 30000 грн., які підуть на добрі справи фонду.

Ми поспілкувались з авторкою Олею Русіною про книгу, дитинство та допомогу дітям, благодійний фонд «Голоси дітей» та життя під час війни. Пропонуємо вам відкрити для себе нові факти з життя книги «Абрикоси зацвітають уночі» та нагадуємо, не зупиняємось на досягнутому: читаємо та допомагаємо разом – аж до перемоги.

Як працювалось над книгою?

Я написала її доволі швидко – за 2 місяці, що для мене дуже незвично, бо зазвичай я працюю над текстами, навіть невеликими, повільно. Але у цьому випадку у мене в голові досить швидко сформувався сюжет та герої, і я писала практично кожного дня. Переглядала дуже багато документальних матеріалів про війну на Сході, часом заради деталей, часом для того, аби краще відтворити відчуття чи атмосферу. Бувало, що кільком абзацам тексту передувала кілька годин читання репортажів та перегляду відео – наприклад, так було із фрагментом про бої за Донецький аеропорт.

 Чи була якась одна подія/зустріч – знак, що варто почати писати книгу?

Чогось конкретного радше не було, я довший час думала над цією темою і над тим, що ще кілька років тому вона була мало представлена саме в дитячій літературі, на відміну від дорослої. Запам’ятався допис знайомого у фейсбуці – його 3-річний на той момент син почав розпитувати, як воно було на війні (знайомий був у добровольчому батальйоні), і батько просив порадити книги про війну росії проти України, які можна було би почитати з дитиною. Власне, у коментарях тоді було доволі небагато видань.

Для дитячої книги на цю тему мені хотілося знайти якийсь сильний образ, навколо якого можна було би збудувати оповідь, – нестандартний і водночас місткий, символічний. Мабуть, багато кому знайоме відчуття, коли ти ходиш з якоюсь ідеєю в голові, але вона ще надто розмита, аби якось її сформулювати чи навіть описати комусь – і думаєш, думаєш… Зрештою, коли в уяві виник безпілотник Ел, я зрозуміла, що саме його мені бракувало.

Як книга отримала саме таку назву?

Це відсилка до цитати, яка для мене особисто була важливою у тексті:

«У мене є теорія. Що життя під час війни стає ніби непомітнішим. Ховається. Але ніколи не припиняється. Люди менше сміються вголос, але продовжують посміхатися. Ліхтарі у містах загоряються пізніше. А дерева зацвітають уночі, поки ніхто не дивиться».

Мені це видалося важливим – показати, що навіть під час війни життя неможливо повністю зупинити, що є речі, над якими твій ворог не має влади. І найчастіше це про наші внутрішні відчуття наперекір зовнішнім обставинам. Так склалося, що навесні 2021 року я дописала книжку, а влітку багато їздила по Сходу України, готуючи репортажі для Громадського радіо, і схожий підхід помічала дуже часто – він мені дуже імпонував, мабуть, лише тоді я остаточно впевнилася, що обрала правильний тон для розповіді. Іноді люди формулювали про це в розмові прямо – наприклад, один чоловік у Маріуполі, переселенець з окупованої з 2014 року Донеччини, розповідав, як на початку війни у новому для себе місті не міг вирішити, що робити далі і як, а потім в один момент зрозумів – цей час, який він проживає тут і зараз, належить тільки йому, й іншого часу в нього не буде. А бувало, що хтось не говорив про подібні відчуття прямо, але такий підхід відчувався в образі життя, ставленні до реальності, виборі того, що і як робити. Так було, наприклад, із волонтерами руху Тризуб Дентал у Карлівці, що біля Пісків, або у Попасній на волонтерському таборі ветеранів, які приїхали до прифронтового міста, щоб обладнати для тамтешніх дітей скейт-майданчик.

Сама я вповні відчула це, мабуть, лише у березні 2022 року в Києві.

Чи змінила б щось у книзі, якби писала її зараз?

Мені складно писати про війну зараз, коли описані в «Абрикосах» події, по суті, масштабувалися на всю країну в тій чи іншій формі. Спочатку була впевнена, що писати на цю тему наразі не буду, бо складно знайти, знову ж-таки, той самий правильний тон; всі ми інакше сприймаємо реальність, я сама гостріше реагую на дуже багато речей. Набагато обережніше ставишся до текстів, розуміючи, що вони можуть ретравматизувати, складно оцінити себе самого відсторонено. Згодом ідеї таки почали з’являтися, я маю нотатки до дитячої книги, але ще над ними працюю. Тому якби я писала «Абрикоси» зараз, вони, мабуть, були би якоюсь зовсім іншою книгою – бо тепер уже просто інші часи. Або, може, я би взагалі їх не написала.

Чому ти обрала саме Благодійний Фонд «Голоси дітей» – для скеровування допомоги?

Я дуже багато про них чула раніше – і в журналістській роботі, і поза нею. Потім якось приїхала в Попасну на Луганщину на волонтерський табір ветеранів, про який згадувала вище, і познайомилася там з одним із координаторів проєкту Андрієм Полухіним. Я досі з теплотою згадую той день: на майданчику була купа місцевих дітей, вони вже встигли подружитися з учасниками табору, одні вчили інших кататися на скейтах, молодших подекуди катали на плечах, згодом усі пішли на озеро… Там була справді дуже дружня атмосфера, про таку ми би нині сказали «наче з минулого життя» – а зовсім недалеко від Попасної тоді проходила лінія фронту.

Відтак «Голоси дітей» були буквально моєю першою думкою, коли я вирішила звернутися до видавництва з пропозицією зробити книгу також благодійним проєктом. Бо герой «Абрикосів» Устим – якраз один із таких дітей, що їм допомагає фонд. Устим не мав якогось конкретного прототипа, це збірний образ, але схожих на нього хлопчиків і дівчаток було на Сході України дуже багато ще з 2014 року – а зараз й по всій Україні і за кордоном, тож у фонду нині чимало роботи, і він потребує підтримки.