0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Генрі Марш: «Комунікація з пацієнтом є значно важливішим моментом, аніж діагностика хвороби»
Генрі Марш – відомий британський нейрохірург, котрий роками опікується пацієнтами і в Україні, й у Непалі. Своє життя він присвятив порятунку людей, і як у кожного видатного лікаря, у його роботі були і вражаючі успіхи, і гіркі невдачі. Свій досвід Генрі Марш виклав у книзі «Історії про життя, смерть і нейрохірургію». А завершуючи свою сорокарічну кар’єру, написав ще одну книгу «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга» – приголомшливі, провокаційні та надзвичайно особисті мемуари, що вражають відвертістю, літературною майстерністю та глибиною. Дізнатися більше про перші кроки Генрі в професії, досвід, що формував його як молодого хірурга, випадки із медичної практики нехрохірурга в лондонській лікарні, роботу в Непалі та Україні, тягар відповідальності та намагання зменшити людські страждання львів`яни мали нагоду під час презентації книги в рамках 24-го Форуму видавців. До розмови долучилися перекладач книги, письменниця Катерина Міхаліцина та головний редактор «Видавництва Старого Лева», письменниця Мар`яна Савка. Читаймо кілька найяскравіших витягів із розмови.
 
«Моя перша книжка стала бестселером і перекладена понад 30-ма мовами. Я бачу, що є  чималий інтерес до теми медицини. І часто колеги мене запитують, нащо я написав книжку, яка лякає пацієнтів. Я кажу тоді, що пацієнти і так налякані. Лікарі думають, що вони такі чудові й милі, але пацієнти бояться їх все одно. Пацієнт повинен довіряти своєму лікареві. Як можна довіряти комусь, якщо ви не знаєте, що він щирий з вами? Природно, що довіряти людині, яка здатна визнати свої помилки, визнає, що хвилюється через щось, ми будемо більше, аніж тому, хто каже, що ніколи не помилявся».
 
«Розмова з пацієнтами – це також і освітня проблема. Протягом років я їжджу до пацієнтів у Непал, Катманду. І переважно маю справу з селянами, із людьми без освіти.  Мені здається, що вони сприймають лікаря як Бога. А якщо лікування невдале –  вже не як Бога, а як диявола; родини пацієнта тоді дуже зляться. Під час останнього візиту така родина потрощила усі вікна у госпіталі».
 
 
«Мені завжди подобалося працювати з дітьми. І багато років у своєму госпіталі я працював у педіатрії. Як я писав у своїй першій книзі, у тримісячному віці мій син мав пухлину у мозку. І коли я спілкуюся з батьками дітей, кажу, що розумію, що вони відчувають, бо пережив те саме. Одразу зав’язується взаєморозуміння, бо вони усвідомлюють, що можуть мені довіряти. Є таке чудове слова «емпатія». І пишуть зараз сотні книжок про те, що світ був би чудовим, якби у людей було більше емпатії. Але розуміти почуття інших це не те саме, що співчувати. І лікарі повинні навчитися подавляти оцю емпатію, співпереживання з пацієнтом. Якби я ставився до пацієнта, як до своєї дитини, я би просто не зміг оперувати. Тому найбільшим викликом для лікаря є знайти баланс між професійною відстороненістю і людським співчуттям. І це найскладніше».
 
«Люди думають, що оперувати на мозку дуже складно. І це міф. Механічні рухи, які робиш при операції, – це зовсім не складно. Проблема інша  -  вона на емоційному рівні. Озираючись на свою 40-річну кар’єру, найскладніше, що є у всьому процесі – це спілкування з пацієнтами та їхніми родинами, якщо щось пішло не так. Треба навчитися говорити з ними. Це особливо важливо для молодих лікарів. За все, що ми робимо в житті, отримуємо фітбек. Нас або критикують, або хвалять. Коли я кажу, що все пройшло добре, тоді мене хвалять. Якщо мені доводиться сказати, що є загроза смерті або ускладнень, вони мені не телефонуватимуть наступного ранку зі словами «Дорогий лікарю, ви паскуда» або «Ви чудовий». Тому ми навіть не здогадуємося, що вони про нас думають. Пацієнти нас бояться. І більшість нас, лікарів, думають про себе, та й я теж, значно краще, ніж є  в реальності. Оця комунікація з пацієнтом є значно важливішим моментом, аніж діагностика хвороби. З розвитком технологій діагностика стає все простішою і простішою. А складним залишається прийняти рішення і продумати, як про результат сказати пацієнтам».
 
«В Англії є обов’язковою статистика смертності під час операцій. І найбільша ця цифра у кардіохірургів. Але операція на серці це простіше: людина або померла, або ні. При операції на мозку якщо щось пішло не так, то людина може залишитися живою, але неповносправною. І це часто важче пережити. Якщо будуть порушення у префротнальній корі мозку, то можуть статися зміни у поведінці людини, і її родина вже не впізнає в ній ту, ким вона була до операції. Тому ми говоримо з пацієнтами про наслідки, що чекають після операції, і наслідки, які будуть, якщо не оперувати».
 
 
 «Я працюю у Непалі та Україні, тож я напівпенсіонер. У книжці я також пишу про свій страх – що мені буде нічим зайнятись. Ви знаєте, що хірургія – це залежність. І я злякався, що ж робитиму 6 днів на тиждень, які я зазвичай працював по 10 годин на добу. Тож я купив майже розвалений будинок неподалік Оксфорда, це дуже гарна місцина. Перші роки після купівлі будинку я був своєрідним археологом. Я розбирав купи сміття, що збиралося протягом 50 років від попереднього власника. Я сортував його, запаковував, і переправляв через канал, біля якого стоїть мій котедж. Ця історія теж є в книжці».
 
«У своїй новій книжці я пишу не лише про медицину, а й торкаюся інших тем. І моя улюблена частина тут – розповідь про катання на слоні у Непалі. Слони мають значно більший мозок, ніж ми. Кити і дельфіни теж. За останні десятиліття є дослідження, що підтверджують: тварини значно розумніші  за нас. Слони і мавпи можуть навіть пізнати себе у дзеркалі. Це означає, що вони розуміють, яке їхнє відображення».
 
 
«Через три роки мені буде 70 років, і я вже на шляху завершення своє кар’єри. Тож я боюся, що ці метафоричні шукання, які турбували мене в молодості і через які я став лікарем, повернуться зараз. Але тепер мене не турбує питання смерті. Бо смерть – це ніщо. Зі смертю все закінчується. Але як лікар я знаю, що є багато способів померти. В останніх розділах книжки я присвячую увагу саме цій проблемі.  В багатьох країнах світу ви можете попросити лікаря, аби він дав вам пігулку або зробити ін’єкцію, і мати мирне завершення життя. В Англії ми називаємо це евтаназією –  у перекладі з грецької означає «добра смерть». Опитування показують, що люди підтримують евтаназію. Але політики бояться противників, які дуже рішуче виступають проти цього. І головним аргументом, який висувають до зміни закону про евтаназію, - це те, що є багато старших людей, котрих будуть переконувати їхні внуки чи діти піти на цей крок, аби успадкувати їхнє майно».
 
«У своїй книзі я пишу, що фундаментальний принцип життя: померти краще надто рано, аніж надто пізно. Ніколи не можна зробити це вчасно. І я завжди кажу це своїм пацієнтам в Англії. Мій батько помер надто пізно: він 10 років страждав від хвороби Альцгеймера, після якої врешті пішов з життя».
 
«У моїй книжці є все: столярство, слони, котедж. Також я розповідаю про своє дитинство, про своїх батьків. Про те, що був пацієнтом у психіатричній клініці. І це був довгий шлях, який відвів мене від політики й вивчення політології до медицини. В Англії дуже модно говорити про свої психологічні проблеми. Я вважаю, що це на краще - розповідати про свої труднощі, бути відкритим. І однією з причин, чому практика говорити з пацієнтом є такою дієвою, – вона нагадує сповідь у церкві. Сам процес виговорення є терапевтичним. То можна казати, що книжка - це своєрідна терапія на собою».
 
 
Мар`яна Савка: «Мені особисто видається, що друга книга Генрі має літературної ваги більше, аніж перша. Я кажу, що це художня література, побудована на дуже багатому життєвому досвіді. Для мене, наприклад, було відкриття те, що Генрі, попри все, чим він займається як медик, має такі чудові таланти. Приміром, він столярує, може власноруч зробити стілець, поличку. Тож Генрі постає у цій книзі людиною, зовсім інакшою, ніж ми можемо собі увити хірурга за операційним столом. Для мене він - не тільки письменник і хірург, це людини, яка попри всі свої заслуги вміє бути неймовірно простою і водночас шляхетною. Він дає приклад, до якого варто прагнути».
 
Катерина Міхаліцина: «"Ні сонце, ані смерть" - книжка-розмова. Така, наче зараз Генрі сидить тут і розмовляє разом з нами. Це такий самий рівень довіри. Ми йдемо разом з Генрі до його котеджу в Оксфорді, їдемо у Непал, в Україну.  І коли навіть хотілося в якихось моментах, перекладаючи, посперечатися про Україну, розуміла, що Генрі - людина, яка бачить нас зовні. Тому віриш цьому чесному погляду і отримуєш безліч стимулів рости над собою». 
 
 
Вам може бути цікаво
3 книги про комунікацію з дітьми
Що буде, якщо ви скажете так або ні, – уривок з книжки «Велика магія» Елізабет Ґілберт
Комплект з двох книжок "Книга мого роду"
Найновіші книжки про їжу 2018-2019 років
Даруємо знижку на книжку тижня: «Велика магія» Елізабет Ґілберт!
Недільні читання. Уривок із книги Арундаті Рой «Міністерство граничного щастя»
stary_lev Стежити
дописів читачів