Богдан Ославський,  Ufra

На останньому Форумі видавців перетнулися з другом. Він каже: «Йду на презентацію найепатажнішої книжки року. Там зібрано, що тільки можна: український патріот чорношкірий студент-медик з Бразилії, ну та й секс, драґз і все решта». Це був «Hunt, Doctor, Hunt» львівської письменниці, блоґерки, перекладачки Гаськи Шиян. До того я знав Гаську за перекладом приголомшливого роману букерівського лауреата ДіБіСі П’єра «Світло згасло в країні див». Днями письменниця презентувала свою книжку у Франківську, що й стало приводом до розмови про життя, літературу, та події в країні.

– Як працювалося над новою книжкою?

– Вона мало того, що нова – вона перша. Працювала над нею в досить екстремальних і несподіваних умовах. Так вийшло, що я в травні потрапила до лікарні. Почалося з того, що в мене паралізувало пів обличчя. Виявилося, що це наслідки запалення мозку (сміється). Це все разом називалося синдромом Ханта. Перший статус, який я з лікарні запостила: «Hunt, Doctor, Hunt». Далі я звідти писала якісь уривки, і спочатку не мала наміру об’єднувати їх у книжку. Та десь на сьомому уривку зрозуміла, що варто спробувати з того зробити щось більше.

Тим, хто вважає початок занадто сумбурним і сюрреалістичним, я маю виправдання, що це писалося за обставин запалення мозку і певним чином зміненої свідомості.

– Мине трохи часу і чітко вималюється, наскільки перша книжка успішна, як її сприймає читач. Це впливатиме на твоє подальше письмо?

– Взагалі вимір успіху – питання доволі суб’єктивне. Через це я рада, що випустила книжку в доволі зрілому віці. Звісно, питання критики для всіх є болісне і завжди людині тяжко на неї відреагувати. Це мене дуже довго стримувало, я хотіла бути внутрішньо готовою до таких речей, коли видам книжку. Знати, що об’єктивну критику я зможу об’єктивно сприймати. Прекрасно розумію, що книжка комусь може сподобатися, а комусь – ні. Я до цього ставлюся цілком нормально. Для мене важливо те, що я знаю, що́ цією книжкою хотіла сказати. Відносний її неуспіх я сприймаю спокійно і розумію, що в літературному сенсі над нею ще можна би було працювати й редагувати.

– Ти себе позиціонуєш як гедоністку. А як воно, жити за принципами гедонізму в теперішньому суспільстві?

– Ну я така практична гедоністка. Я розумію, що аби жити в кайф, треба собі спочатку заробити, накопичити якісь ресурси. Є такі люди, які можуть бути гедоністами з малим ресурсом – я до них не належу. Тому частину свого часу готова виділити на те, аби працювати. Гедонізм – це така ніби вишенька на торті.

Робиш буденні речі й розумієш, що ти їх маєш робити (особливо, коли з’являється дитина)  заради того, щоби п’ятнадцять чи десять відсотків часу виділити на насолоду.

Я коли говорю про гедонізм, то маю на увазі не таке байдуже і суто егоїстичне ставлення до життя. Маю на увазі те, що людина живе в цьому світі для задоволення життям, і я не бачу в цьому нічого поганого.

– А що є для тебе найбільшими задоволеннями?

– Ну воно насправді все за пірамідою Маслоу. Спочатку йдуть якісь банальні фізіологічні задоволення: сон, їжа, секс. Якщо ти цього не маєш, то тобі важче переходити на вищий щабель, де якісь естетичні насолоди. В моєму випадку – це візуальне мистецтво або читання. А подорожі – будь-яке переміщення – це те, від чого я просто залежна. І так воно по висхідній: забезпечуєш собі базовий буденний комфорт і рухаєшся далі.

– Прочитав сьогодні пост на фейсбук, де ти гостро критикуєш романтизацію війни і водночас заявляєш про свою відмежованість від неї. Небагато людей наважуються висловлювати вголос подібні позиції.

– Ця ситуація застала нас усіх зненацька. Ніхто цього не очікував ще навіть рік тому. Майдан – це були події трохи інакшого порядку. Коли борешся із внутрішнім ворогом, в тебе є розуміння, як його перемогти. Зовнішній ворог – це значно страшніше. Та й підтверджується той факт, що українці – доволі пацифістична нація. Ми не були готові до війни. Цю воєнну тематику потрібно було підсилювати романтизацією, ідеалізацією, національною ідеєю. Хоча й у сучасному світі, в контексті тої ж самої Європи, занадто сильна риторика УПА чи Бандери – це все теж може бути шкідливо і небезпечно. Цього я теж намагалася б уникати. По натурі я пацифістка.

Мені важко бачити у війні хоча би щось красиве. Не так просто розібратися в цьому, зізнатися і сказати собі, що так, я не є така патріотка, я не борець, не воїн, не готова собою жертвувати.

Але що остаточно поставило крапку – я дуже часто бачу в репортажах із війни неправильно розставлені акценти. Зрозуміло, що є об’єктивна ситуація – напад Росії на Україну. Але коли це переходить на суб’єктивний рівень, дуже часто акценти переставляються. Когось розчулює хлопець, який готовий без шолома їхати на БТРі. Але це не раціональний вчинок, і якщо вже говорити практично, то Україні потрібен здоровий міцний солдат, який виживе в цих боях і піде далі. Але така інформація йде на нас потоком. Ми ж до неї недозрілі, неготові. Я впевнена, що дуже багато хлопців, які йшли у якомусь пориві, зовсім не розуміли, куди йдуть і куди потраплять. Одна справа, коли ти це ідеалістично бачиш, а інша, коли потрапляєш у обставини постійної загрози життю.

Моя мама згадувала (я дуже хочу знайти джерело), що під час Другої світової війни був опублікований реальний лист одного брата до іншого, який пише: «В мене народилась четверта дитина, життя важке, корова не доїться, але тут мене призвали на війну. А де ж чоловік відпочине, як не на війні?» Всі ці фактори присутні. Звичайно, що є пріоритет порятунку державної цілісності, та насправді все неоднозначно й непросто. І в нас немає сильної армії – це факт. Якби ми мали армію, куди йдуть люди, які готові психологічно, фізично, можливо, ситуація розвивалася би по-іншому.

– То ти вважаєш, що не має бути такого пафосу, романтизації, ідеалізації. А як мало би бути?

– Зрозуміло, що ситуація критична, патова і страшна. Моя позиція не значить, що я чийсь шлях засуджую чи бачу як неправильний, я просто бачу це як проблему. Вважаю, що теперішній перебіг подій не є єдиним виходом, але він єдиний, який стався. Та й ми бачимо, що це ситуація, яка не вирішиться за день чи два… Під час Майдану було зрозуміло, що кінцева точка – позбутися Януковича. Він має зникнути чи втекти.

А тут яка кінцева точка? Не ясно.

Це багатомільйонна країна, велика частина населення якої має агресивну позицію стосовно України. Зрозуміло, що не так просто якось взяти й вирішити цю проблему. Побороти абсолютне зло? Знищити одну особу? І що далі? Це не значить, що вирішиться ситуація.

– Ти оптимістка чи песимістка?

– Навіть не знаю… Тут важко сказати. У мене чергуються напади мізантропії з нападами гедонізму і задоволення життям, захоплення людськими досягненнями. Ти маєш на увазі загалом по життю, чи стосовно цієї ситуації?

– Я навмисне цього не казав. Цікаво як ти сама вирішиш, на що відповідати?

– В нас зараз суспільство індивідуалістів. І я належу до тих людей, які будуть для себе і для своїх найближчих, для своєї сім’ї шукати кращий шлях. В цьому сенсі я оптиміст. Я завжди вважаю, що можна щось змінити і забезпечити собі краще життя, коли ти не задоволений тим, що маєш. Але чи я оптиміст щодо людського роду як такого – це дуже залежить від настрою. Загалом оптиміст. Мені здається, що люди мали би бути хороші, хоча й не завжди так є.