"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Гаська Шиян: «Письменник не мусить бути публічним»

Про Гаську Шиян важко сформулювати коротку біографічну довідку. А коли й вдасться, то вона навряд чи буде відображати усі множинні творчі вияви цієї жінки. Фотографія, перекладацтво, блоггінг, а тепер і письменництво. Ще можна варіативно продовжити: любов до життя, культтреґерство, мандри, любов до родини... Користуючись інформаційним приводом дебютної книги «Hunt, Doctor, hunt», ми вирішили поговорити з Галею – потроху про все вище згадане.

Читачі і герої

«+18» з’явилося на обкладинці вже у видавництві. Хоча я завжди в тих ситуаціях жартую, що і так намагаюся стримуватися, а все одно на то виходить (сміється).

Якщо говорити про стиль тексту – то це однозначно для читача, який не потребує особливого сюжету, ключових персонажів, і любить потік свідомості. Я сама люблю такі книжки, тож це було досить егоїстично. Також на першій презентації зрозуміла, що для мене ключове: цей читач не має бути сильним патріотом. Книжка дуже космополітична, і суперечлива у ставленні до багатьох речей, які люди звикли сприймати однозначно. Читати це приємніше людям без категоричних позицій.

Так, Україна у «Hunt, Doctor, hunt» – це Львів. По-перше, життя деінде в Україні я не особливо знаю. Максимальний досвід мого довшого перебування – це Київ, ще Одеса і Крим. Далі на схід я ніколи не була. Тому звичайно, писати про це мені було би складніше, ніж про Ріо-де-Жанейро. Коли вийшла рецензія Івченка, я подумала: він написав, що текст його спочатку роздратував, потім зацікавив, потім знов роздратував. А це насправді дуже чітко передає моє світовідчуття і перебування у Львові. З одного боку, я розумію, що тут вкорінена, і є об’єктивні причини, щоб жити у цьому місті. Але так само часто це місто мене дуже сильно дратує і навіть пригнічує, і мені постійно хочеться втікати звідси. Я сама свідома того, що всі мої подорожі, поїздки і пошуки – це втеча.

Я не знаю, чому головний герой – чоловік. Він вибраний від зворотного. Мені хотілося максимально сховатися і не бути впізнаваною. Це те, що мене зупиняло завжди у будь-яких публікаціях, письмі – завжди дуже не хотілося, щоб героїв впізнавали. Насправді в книжці багато справжніх і непозитивних персонажів, але я завжди намагалася зробити так, щоб зрозуміли дійсно одиниці. Хай навіть це буде людина, на думці якої мені взагалі не розходиться, і я її вчинки вважаю негідними – важливе збереження таємниці.

Очевидно, що моя проза, попри головного героя-хлопця, має багато жіночого нутра. Можливо, мені так хотілося від цього дистанціонуватися, і спробувати написати не дуже «бабсько».

Для себе особисто мені вдалося сховатися. Так, там багато мене. Ясно, що всі Спиридонові розумування, сентенції – мої. Хто мене ближче знає, той зрозуміє, що у книзі є багато речей, з якими я погоджуюся. Але навіть саме уявлення, що читач буде бачити темношкірого хлопця (хоч за ним і стоятиму я) – мені полегшувало завдання.

До речі, коли видавці побачили перші Маріаннині малюнки, вони відреагували: «Ой, та тут Гаська в кожній ілюстрації, навіть у цьому чорному хлопці!» (сміється). Тому, напевне, сховатись мені не дуже вийшло.

Від fb до паперу

Я розуміла: якщо це залишиться на рівні fb-дописів – то там і зникне. Внутрішньо мені хотілося себе задекларувати як авторку, і для цього потрібна книжка, тверда копія. З іншого боку, мені було дуже складно – попри те, що під багатьма дописами народ писав «давай книжку!». У мене дуже високі вимоги до таких речей. І свою власну планку я занизила заради того, щоб ця книжка вийшла. Якщо стосовно народження дітей працює біологічний годинник, то стосовно книжки спрацював якийсь творчий, мабуть (сміється).

Якщо проводити паралель з фото, то те, що я не встигла сфоткати, мені хочеться записати, і навпаки. Подорожі і будь-які переміщення страшенно надихають. Я від цього залежна, мені це постійно потрібно, і на творчість впливає дуже добре. Пробувати писати я почала саме після того, як почала їздити. Це насправді було не в такому юному віці. І я зовсім не шкодую, що 16-28-річний період, коли всі зазвичай себе пробують у якійсь творчий хворі, у мене був прагматичний. Потім я почала подорожувати. І тоді ж зрозуміла, що просто їздити для чек-іну не цікаво. Навіть зараз у мене немає бажання поставити чек-ін в аеропорту. Щойно я потрапляю на летовище – а це одне з місць, які мене найбільше надихають – мені одразу хочеться написати про цих сто п’ятсот тіток, і всіх-всіх… Мене насправді найбільше вражає: ми всі дуже схожі і різні, і в цьому великий кайф.

Переклад «Світло згасло в Країні Див» був першим моїм кроком до впевненості у літературному середовищі. Однозначно, якби я цього проекту не зробила, то навряд чи я би наважилася так швидко на щось своє. Тут ти ніби прикриваєшся двома постатями – ДіБіСі і Андрухович, і завжди можна сховатися. «Я тут тільки перекладач» (сміється).

Приватне у публічному

У написанні біографій мені завжди симпатизував підхід, в якому приватне не відкидається зовсім. Ти ніби ставиш певну межу: з одного боку не розкриваєш приватне занадто, але з іншого боку, ти забираєш простір для пліток і чуток. Для мене це дуже важливо. Тому у мене повністю відкритий fb-профіль. Я свідома, що будь-що, що ти в інтернеті робиш, може стати відомо усім. І тому у мене є чітка межа: те, що я роблю публічним – є в моєму регламенті, навіть якщо для когось виходить за певні межі.

Фейсбук – це для мене особисто дуже класний лакмусовий папірець. З одного боку, я не сором’язлива людина. Якщо це просто красива картинка, то я вже навіть не сприймаю себе як себе на цій фотографії. Немає відчуття, що хтось так залізе за мою приватну межу.

З донькою мені цікаво: вже після року ти починаєш сприймати дитину як особистість. А перший рік – це дуже біологічно-фізіологічні процеси. Ти адаптуєшся до нової ролі, розумієш, що закінчився час, коли ти можеш належати повністю собі (від чого я в принципі була завжди дуже залежна). Якщо говорити про практичні речі – це дуже дисциплінує у часі. Ти знаєш, що у тебе є дві години на інтерв’ю, і ти собі усе намагаєшся так спланувати. Я завжди (ще до вагітності) боялася, що сімейна рутина вбиває будь-що творче, і в тебе не залишається ані часу, ані бажання, ані натхнення. А як не дивно, навіть у творчих моментах це дисциплінує.

Думаю, якби не було Теї, то так швидко книжку я точно би не написала. Я розуміла, що на ці кілька годин я маю увімкнутися, а не просиджувати їх у фейсбуці.

Письменницьке амплуа

Я страшенно рада, що для дорогих мені людей відбулася в житті не як письменник. Друзі не асоціюють мене в першу чергу з книжкою. Вони знають, що я її написала. Я свідома, що дехто з них не прочитає – мені навіть комфортніше, коли ми зустрічаємося, і розмов про це нема. Якщо хтось хоче мені сказати свій відгук – хай каже. Але це не є центральна тема. Так само з роботою: для себе я вирішила, що для заробітку я можу робити речі, що мене внутрішньо не особливо збагачують чи розвивають, але це дає змогу мені робити все творче, не думаючи про гроші. Що стосується соціальної ролі письменника як публічної особи, як спікера, носія якоїсь думки і т.д. – загалом мені в такій ролі не дуже комфортно. Я не є опініон-мейкером і ніколи не хотіла бути.

Так, мене багато читають на fb. Але у мене ніколи не було бажання нав’язувати свою думку, переконувати. У мене було бажання розкрити: я собі так розумію. Погоджуєтесь чи ні – ваша справа. Але щось доводити – це надто складно і некомфортно. Публічні заходи, пов’язані з письменництвом, я теж не дуже сприймаю. Розумію, що спілкування з читачем потрібне, але щоб я від цього кайф отримувала – то ні.

Я не вважаю, що письменник має бути селебріті. Колись Забужко сказала дуже мудро: насправді, письменнику важливо сховатися. Для того, щоб надихатися, треба спостерігати нечутно. Скажімо, бути впізнаваною на вулицях (хоч Львів таке місто, де десять знайомих за одну прогулянку зустрінеш) – мені і так цього забагато. Я би радше бачила в цьому напрямку зворотнє – я шкодую за тими старими часами, коли письменник не мусив бути публічним.

У літературно-книжковому напрямку я рухаюся без зайвого поспіху. Звісно, є якісь внутрішні майл-стоуни, коли ти розумієш, що бажано до того часу оце і це; але це ти відчуваєш внутрішньо. Загалом, у мене в житті є така установка, що я мушу бачити хоча б два роки наперед. Дуже глобально, але маю бачити цей пункт призначення, а там вже можна манівцями добиратися.

*         *         *

Дехто жартує: одна книжка, одна дитина, одна книжка, одна дитина... (сміється). Так, я планую наступну книжку, але без поспіху. «Hunt, Doctor, hunt» для мене став способом наважитися, і дав мені час. Зараз є відчуття, що я можу собі дозволити три роки писати книжку. Можу дозволити і не написати, але take your time. Просто мені насправді подобається писати. Штука така: коли ти пишеш, тобі хочеться, щоб воно мало фізичне втілення, мало свого читача. Але мені, власне, подобається писати і експериментувати. Тому нариватися на якусь критику не так страшно: я розумію всі недоліки і баги. У цьому тексті з одного боку я сховалася за Спиридоном, а з іншого боку, я за ним стою на 100%. Я знаю, що я цим хотіла сказати.

Євгенія Нестерович

Zbruc 

 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage