0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Феномен «Смачної країни»
Коли «вчора» у твоїй свідомості насправді є минулим, як вже з десяток років, і спогади про це «твоє вчора» природно покриваються пилом мемуаристики, очевидно, що ти вже не юнак, для якого кожен місяць здається епохою. Мушу визнати, і я переріс стадію «молодості», бо згадую події народження телепрограми «Смачна країна» як свіжі, вчорашні. Насправді ж минуло майже 10 років.
 
Влітку 2005 року від тодішнього «помаранчевого» керівництва «Студії «1+1» (генеральним продюсером працювала вчорашня журналістка Ольга Герасим’юк) я отримав завдання розробити кулінарний проект із міцно замішаною у драматургію національною ідеєю. Після кількох років репортерства у «ТСН» народна тематика була для мене близькою, зрозумілою і комфортною. Тема їжі також раз по раз виникала у різних іпостасях у моїх журналістських дослідженнях. Чому б не прийняти виклик? Таким чином після кількох «мозкових штурмів» із тодішнім головним режисером «плюсів» Андрієм Дончиком народився проект, влучно названий засновником-акціонером каналу Олександром Роднянським (він взагалі неперевершений майстер назв передач) «Смачна країна».
 
Драматургія її була нехитра: зірковий господар Олександр Пономарьов, чекаючи у гості відому людину, готує для неї національну страву. Після власне «кулінарної» складової (приготування та рецептура) з’являється «зірка». Але перед дегустацією Сашко «частує» гостя особливим смаколиком – гастрономічним сюжетом із малої батьківщини героя. У третій частині програми – власне процес «поїдання» і одночасно розмова. Так от розробка і зйомки виїзних сюжетів і було моєю місією у цьому проекті (окрім написання загальних сценаріїв). Із висоти минулих років можу запевнити, що робота над цим кулінарним циклом була однією з найбільш натхненних і цікавих у моїй телевізійній кар’єрі.
 
Феномен «Смачної країни» полягав у тому, що вперше на Українському телебаченні до поняття «національна кухня» був застосований системний глибинний підхід. Більшість рецептів бралися не з куховарських книжок, а розшукувалися «у полі», тобто у різних куточках України серед реальних людей. Саме під час тих «кулінарних» відряджень я відчув, що українська кухня не абстрактна історія, а живий, мінливий, строкатий і дуже багатий на різноманітні барви організм. Адже те, що можна «винюхати» на кухні у луганській станиці, геть різниться від ароматів у косівській колибі, а рибна юшка на Світязі буде не схожою на севастопольську.
 
Не треба навіть зазіхати на діаметрально протилежні точки на мапі країни. Інколи відмінності у рецептурах відчувалися у ближніх хатах. Пригадую, на хуторі Буцні Барського району на Вінниччині мирні сусіди на моїх очах влаштували запеклий «батл» навколо правильності приготування місцевої страви з чудовою назвою (о, як же тішать деякі наші кулінарні назви!) «лежні» – різновид картопляних зраз із капустою. Дід Володя доводив, що тушковану капусту змішують із картоплею, а сусідка-молодиця Галя – загортають як начинку. Врешті перемогла дружба, бо ми насмажили обидва варіанти лежнів.
 
У моїх спогадах «Смачна країна» залишилась не як прикладний довідник на кшталт «Книги о вкусной и здоровой пище», а радше як яскравий калейдоскоп непересічних народних образів. У селах і містах від Ужгорода до Донецька і від Чернігова до Ялти нашій знімальній групі траплялися такі персонажі, які потішили б Гоголя й Остапа Вишню. Нащадки Енея продовжують їсти «різниї потрави» (І.П.Котляревський), демонструючи під час їх приготування неабиякий хист і фантазію. Впевнений, що своєю вправністю українські господині можуть «втерти носа» і пихатим французам, і тим більше педантичним німецьким фрау.
 
Усі наші галушки, баранці, вертуни, холодці, січеники, крученики, голубці, борщі, юшки і так до безкінця щодня у різних домівках українців доводять, що національна кухня є одним із безпомилкових культурних кодів нації, яка віднедавна постала перед людством у свіжому, волелюбному ракурсі. Навіть на останньому Майдані у Києві вітчизняна кулінарія прославилася на весь світ доброчинними варениками та рекордними шашликами.
 
Пізніше протоптана у «Смачній країні» доріжка привела на інший канал у дещо інакший проект, але теж так чи інакше пов'язаний із харчуванням. «Знак якості» на «Інтері» став для мене новим щаблем у професійному зростанні, а для мільйонів українських споживачів першим багаторічним помічником у морі товарів широкого вжитку, серед яких продукти – найбільш затребувані.
 
Коли обидва проекти стали телевізійною історією, власні рефлексії щодо них я вирішив втілити у слові. Так з’явився рукопис «Смачна країна під знаком якості». Ідея подібної книги виникла ще у період розквіту «Смачної країни». Саме тоді, у середині двохтисячних, мудра львів’янка Мар’яна Савка не полінувалася приїхати до Києва, аби підказати заклопотаному тележурналісту написати не банальну збірку кулінарних рецептів, а створити культурологічний національний проект. Як благородний напій, книжка «вистоювалася» у моїй голові-«дубовій діжці» вісім років. Тепер це вже не молоде вино, а марочний коньяк. Сподіваюсь, що це справжній «літературний спирт», а не фальсифікат.
 
Час вніс свої корективи: анексовано Крим, йде війна на Донбасі. Але ми з «Видавництвом Старого Лева» не чіпатимемо розділів, присвячених цим регіонам. Навпаки, з окупованого Криму татари допомогли зі світлинами, про які під час зйомок у Бахчисараї я необачно не потурбувався. На жаль, поки що не можу отримати фотографії з Луганська, бо героїня однієї з глав – Герой України, директор Луганського м’ясокомбінату Тетяна Молчанова – повідомила, що замість фотосесії із ковбасою трапилася трагедія: терористи знищили дві вантажівки, які везли сировину на підприємство. Водіїв розстріляли впритул.
 
Саме життя додає нашій рідній смачній країні гіркий присмак. Треба мати міцний державний шлунок, щоб подолати «інфекцію» і жити далі лише під знаком якості.
Вам може бути цікаво
Як нагодувати диктатора: таємниці кухарів найжорстокіших тиранів ХХ століття
Галина Вдовиченко і Фоззі – про вік, досвід і читачів
Презентація-дискусія «Мости замість стін. Що об’єднує українців?» у Львові
Олег Сенцов: Головне – залишатися людиною
Даруємо знижку на книжку тижня: «Не бійся монстриків»
Фінн-Олє Гайнріх: Завдання письменника — торкатися непростих тем, які хочеться оминути у власному житті
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати