ФАЙНІ МАМИ: Розмова з Юлею Лящинською
Дитяча письменниця Юля Лящинська розповіла, чому пише для дітей, як вийшла у світ її перша книжка про Лелю і всіх, хто був залучений до цієї гарної події. Говорили про діток, сім’ю та мобільні дитячі ігри.
— Юлю, ти кілька днів тому повернулася з Книжкового Арсеналу. Поділись своїми враженнями.
— Книжковий Арсенал це простір — під цими височенними склепіннями легко дихалося навіть тоді, коли було дуже багато людей. Попри те, що це Книжковий Арсенал і книжок там і справді дуже багато, він був дуже мистецьким: виставки, інсталяції, незвичні рішення в оформлені інтер’єру, цікаві локації для дітлахів.
Коли був вільний час, можна було порозглядати виставку карикатур художників минулого століття, сторінки гумористичного журналу Перець чи експозицію оригінальних ілюстрацій Анатолія Базилевича до Енеїди. Було багато багато цікавих виступів, презентацій та розмов. Дуже важливо знов таки це й простір: локації для зустрічей водночас і відкриті і достатньо ізольовані масивними стінами там достатньо місця, щоб зручно розміститися всім охочим.
Паралельно відбувалися багато цікавих подій, часто я до останнього не могла вибрати, куди піти. Теми, які обговорювали цьогоріч на Арсеналі, дуже важливі і актуальні, наприклад про сміх в часи кризи чи про сприйняття інших та інакшість в суспільстві. Після деяких подій було дуже приємне відчуття, що вони несуть зміни, що це не просто бесіди, а розмови, що роблять суспільство кращим.
Ой, ну не можу не сказати про їжу. Дуже багато затишних куточків, де можна було попити кави зі смаколиками за розмовою, чи перекусити. Серед них принаймні два заклади пропонували дуже здорову, цікаву і смачну їжу. Скажу чесно, не сподівалася. Тому Арсенал — це навіть не світ, це цілий всесвіт, море емоцій і вражень: музика, переплетена з літературою, читання віршів в тіні каштанів, покази фільмів… І треба мені вже зупинятися, бо я можу ще говорити і говорити про нього.
— Юля, зараз ти презентуєш свою дитячу книжку про Лелю з будиночка на дереві в різних містах України. Як тобі спілкування з читачами?
— Мої читачі — дітки, тому з ними дуже добре. Вони щирі, люблять гратися, щось вигадувати і довгі нудні тексти їм не цікаві. Для мене це новий досвід і позитивні враження! Тішусь, коли вони від душі малюють будиночки своєї мрії на наших зустрічах.
— Хто були твоїми першими читачами і критиками?
— Спочатку прочитали мій чоловік та донька. Далі прочитала моя сестричка і племінниця. І двоє моїх друзів, які теж пишуть. Я дуже довіряю їхній думці. Хтось сказав щось добре, хтось погане, було й таке, що казали більше поганого, ніж доброго :) Я сіла, переписала і дійсно стало краще. Я рада, що маю таких друзів, які говорять всю правду в обличчя.
— З досвіду письменницьких курсів знаю, наскільки цінною є критика.
— Так, відгуки людей, які займаються цією справою, я дуже ціную.
— Розкажи за Лелю, з кого ти її писала? І як тобі працювалося над книжкою?
— Я почала її писати до того часу, як працювала з іграми. Коли створюєш гру, працюєш в команді. Тобі, як геймдизайнеру, має довіряти кожен у команді, а ти маєш мати дуже чітке бачення і мільйон аргументів для будь-кого, щоб переконати, показати, як має виглядати гра.
У мене є проекти, які я люблю так само, як книжку про Лелю, пишаюся ними. Але захотілося зробити щось таке, де я все вирішуватиму до кінця: хто і де буде жити, як все буде відбуватися. Знаю, що у написанні я достатньо фахова і в цьому точно не сумніватимуся, буду знати, що зроблю це добре.
Коли я вирішила, що буду писати книжку, це було однозначно для дітей. Вважаю, що я досі не досить доросла, щоб писати дорослі книжки:)
Щоб будь-що вийшло щиро, воно має бути близьким. І в Лелі дуже багато того, що мені рідне. Я дуже любила лазити по деревах, не буду казати до якого віку. В бабусиному селі є стара груша. Я там дорослішала і залазила все вище і вище. Там можна було сидіти, мріяти, дивитись навколо. Змінювалися пори року, погода, а я сиділа на своїй грушці. І свої дитячі відчуття, враження, захват я хотіла передати дітям у цій історії. А щоб це було пригодницько і по-казковому, я поселила туди ще тата з мамою. Бо діти завжди хочуть, щоб батьки були поруч.
Вже пізніше я почала думати саме над образом мами. Зараз таку, як мама Лелі, вдень з вогнем не відшукаєш. Сучасне життя наскільки швидке, що жінці дуже складно стільки часу і себе повністю присвятити дітям. Коли діти виростають, вони починають думати, що це погано, якщо мама повністю з ними і краще, щоб вона реалізовувалася. Бо коли вони виростають, то мамі важче їх відпустити. Відповідно, і мама нещаслива, і їм важче. А коли діти маленькі, вони хочуть, щоб мама була поруч, подавала щось смачненьке на тарілочці. Мені хотілося, щоб книжка була приємною і дарувала дітям радість, тому і для Лелі зробила таку маму, яка здебільшого вдома.
А писалося мені… Коли народилася Аня, я серйозно захопилася печворком і металася між тим, чи шити чи писати? Писання починалося, коли дитина засинала на 2-3 години. Я сідала і писала. Це давало мені відчуття, що то не день-метушня, а я щось зробила і кудись просунулася. Мені здається, що мамам дуже необхідне відчуття реалізації. Що ти не тільки хапаєш чашки, миєш і носиш іграшки на місця, які за хвилину знов розкидані. Здається, що це безкінечний потік. Ти маєш мати щось для себе. Для мене це була та ниточка, за яку я тримаюся і щось роблю.
— Від авторів доводилося чути, що важко знайти художників для ілюстрацій. Як тобі з Людмилою Стецькович працювалося над ілюструванням книги?
— Ми з Люсею працювали над проектом “Girlie Room”. Я керувала командою художників і писала серіал з ігор-одягалок для дівчат. У кожній серії відбувається якась подія. Люся розробляла головну героїню Емілі і сцени з нею. Я дуже захоплювалася, як вона малює. Хоча всі художниці проекту — це була неймовірна команда професіоналів.
Я написала Люсі, переслала текст. Їй все сподобалося. Але на той час її Грицеві та Марічці було по 8 місяців. Ми зустрілися. Люся приїхала з величезною коляскою для двійняток. І хоча вона вагалася, я дуже хотіла, щоб вона малювала, бо знала, що вона все дуже класно зробить. Запропонувала скоротити кількість ілюстрацій і просила Люсю спробувати. На це був рік часу. Я дуже щаслива, що вона за це взялася, бо Люся — неймовірна художниця. І якби я не зловила її тоді, у декретній відпустці, я впевнена, що зараз у неї буде знову багато проектів. Я дуже вдячна за цю спільну працю.
— В тебе було відчуття того, що це саме той художник.
— Я знала, що вона зрозуміє, зробить так, як я відчуваю або й краще. Я бачила, що вона уявляє у тому ж руслі, бо ми вже працювали раніше і це було дуже приємно.
— Що можеш від себе порадити мамам, які хочуть писати, видавати книги? З чого починати і як доводити справу до завершення?
— Це, напевно, поради не тільки мамам і не тільки стосовно літератури, а й собі самій в тому числі. Треба знайти час і робити це. Щодня, по трішки, якось свій день перевертати, але приділяти цьому час. Не думати, що я хочу писати, а придумати щось і почати писати. Спочатку може не подобатися, не таке, не сяке. Але варто продовжувати.
Є різноманітні курси, чимало письменників мають свої канали в ютюбі, де можна надихатися чимось для себе.
— Юль, розкажи, як твоя книжка про Лелю потрапила до видавництва?
— Центр літературної освіти організував Зимову літературну школу. Мені її порадила подруга, ми мали їхати разом, але у неї не склалося. А в мене було таке відчуття, що я мушу поїхати. І хоч тоді Левкові було 8 місяців, у Ані був нежить, я поїхала. В іншій ситуації я б ніколи їх не залишила на кілька днів на когось. Але в мене було таке внутрішнє відчуття, що я повинна туди поїхати.
Там випадково уривок з книжки почула письменниця Вікторія Амеліна і вона порадила мене пані Оксані Думанській, дитячій письменниці, редактору видавництва Старого Лева, а вже вона порекомендувала мене видавництву. Такий ланцюжок склався. В житті, якщо є важливий поворот для мене, то я це відчуваю завжди.
— Що тебе надихає, звідки ти черпаєш енергію?
— Я думаю, що всіх надихає, якщо ти робиш те, що любиш і отримуєш від цього результат. Це мене надихає найбільше. Але я не знаю, чи для написання шукаю натхнення. Я більше шукаю час, коли мене не будуть смикати. Тому що, насправді, це робота. Ти маєш думки, ідеї. Вони прилітають і їх потрібно ловити, якщо вони важливі. Потім з ними працювати.
— Юль, хто з письменників є для тебе як наставник?
— Ще з дитинства і досі люблю творчість Астрід Лінгрен. Може, це відчувається, але мені дуже хотілося зробити схожу книгу на її. Таку, яка смішить, надихає, яка легка і дитина може в неї зануритися і пожити в цікавому іншому світі. Я дуже любила в дитинстві читати книжки.
— Ви читаєте з дітьми вдома разом? Які книжки зараз у вас актуальні?
— У нас діти читають різні книжки. Аня з півтора року майже всі вірші з книги “Улюблені вірші” знала напам’ять. Вона сама читає і дуже любить, щоб їй читали.
Левко пізніше почав привчатися до книг, я читала йому на ніч. І він любить одну-дві книги певний час. Зараз його улюблені — другий том пригод Мануеля і Діді. Ми ці історії читаємо і читаємо без кінця. Ще він читає “Місто добрих справ” Річарда Скаррі та “Автівки, вантажівки та все, що рухається”.
— За якими критеріями ти б порадила вибирати книги дітям?
— Я думаю, кожні батьки знають, які книги люблять їхні діти. Якщо не знають, то спершу купуєте різні. Моя Аня у п’ять років дуже любила слухати пригодницькі історії. Діти моїх знайомих люблять книги з картинками. Це дуже індивідуально.
Зараз до таких книжкових подій як Арсенал чи Форум різні компетентні люди формують списки, на які можна орієнтуватися. Там є коротенький опис, щоб визначити, що саме сам підійде. І на основі цього переліку можна сформувати свій.
— Юлю, розкажи за своїх дітей. Чим вони захоплюються?
— У нас класичний хлопчик і класична дівчинка. Наша Аня любить вбрання малинового кольору, блискітки, туфлі на підборах, якісь аксесуари на голову. Оскільки ми живемо трішки далі від цивілізації, то я їй дозволяю повністю підбирати собі одяг і реалізовувати фантазії на події, які відбуваються в межах нашої вулички. А виїзди в місто я вже трошки корегую.
А в Левка зараз улюблена іграшка — це шуруповерт, який швидко розряджається. Він в захваті від того, що доводиться постійно заряджати батарею, під’єднувати, перемикати. Він любить дроти, гачки. Це його сфера.
— Хто у вас відповідає вдома за дисципліну: мама чи тато?
— Я думаю, що мама. Тато дозволяє більше свободи, коли діти хочуть зробити щось творче і можуть перевернути дім або пізніше лягти спати, або з’їсти щось не таке, як на сніданок, обід чи вечерю.
— Як любите проводити час усією сім’єю?
— Однозначно, нам подобається разом мандрувати.
Любимо разом співати під гітару. Іноді ми готуємо щось смачненьке або придумуємо якісь ігри. Зараз вони вже подорослішали і люблять ходити до друзів. На щастя, ми маємо можливість їх просто відпустити і не хвилюватися. Поруч всі знайомі і рідко їздить транспорт. Є багато дітей і місця, де вони можуть гуляти, гратися.
— Юля, яке в тебе ставлення до розвиваючих мобільних ігор. Хто вибирає і завантажує програмки на дитячий пристрій?
— Ми самі ігри розробляли і свідомі того, що рано чи пізно вони будуть грати в усе, що їм захочеться. Наразі вони в користуванні телефоном та планшетом дуже обмежені. По-перше, це були рекомендації нашого лікаря стосовно зору.
У нас є кілька ігор, які вони граються постійно. Десь хвилин 20 на день. Поки що ми можемо їх зайняти різними заняттями з малювання, вирізання і все решта.
— На що ви звертаєте увагу при виборі гри?
— Дитячі, україномовні. Аня дуже любить “Всяку Музяка”, а Левко — Абетку. Ми спеціально їм не вибираємо ігор, тому що вони дуже обмежені. Я думаю, що ще рік-два можна з цим зачекати. А потім це, звичайно, що дітям необхідно. Вони мають вивчати програми, розвиватися в тому напрямку.
— Юлю, чого ти вчишся у своїх дітей?
— Діти — це стимул до змін. Ти вчишся знаходити час, коли в іншому випадку сказав би, що в тебе його немає. Якщо ти хочеш щось зробити з дітьми, в тебе знаходяться сили, щоб все зробити по дому швидше, і з побути з ними довше.
А ще ти хочеш бути для них прикладом. Щоб діти не розчаровувалися в тобі. Щоб дивились на тебе і хотіли бути, як мама. Буває, що ми хочемо побути слабкими. Але коли мої діти починають вередувати, я розумію, що треба брати себе в руки і бути для них прикладом — як бути сильним. Це дуже важливо.
— Юль, що ти вважаєш доцільним у ранньому розвитку дітей?
— Коли народилася Аня і їй було 2 роки і 10 місяців, я була в жахливій паніці, що вона ще не ходить на гімнастику. Тож вона ходила на різні заняття у садочку, а потім і на гімнастику.
Коли з’явився Левко, я зрозуміла, що до всього потрібно ставитися простіше і дитині так само потрібно доволі багато свободи, щоб вона експериментувала. Дітям не має бути нудно і звичайно, що їм потрібно підбирати якісь заняття, щоб вони спілкувалися з іншими дітками, займалися тим, що їм цікаво. Але якось надміру не потрібно. Ваша дитина розвивається, коли вона стукає кришками від кастрюль або розсипає горох чи ще щось. Такі заняття не менш корисні.
— На твою думку, як варто виховувати дітей? Чим ви з чоловіком керуєтеся? Адже підходи, як і сам світ, досить швидко змінюються.
— У нас цей етап пошуків консенсусу був досить гострий. Особливо, в питаннях харчування. Назар досить різко став вегетаріанцем. А я людина дуже консервативна і на будь-які зміни мені потрібно багато часу.
В розмовах тато з мамою мають знайти якусь спільну точку зору на кожну позицію і тоді з тим йди до дітей і ставити перед фактом усіх інших, що у нас це так і так.
Я не є прихильником того, щоб тероризувати дітей постійно своїми правилами. Зараз ми на кілька днів відвозимо дітей або до моїх батьків, або до Назарових і насправді я даю їм волю. Вони мають спробувати бути в різному оточенні. Хоча, ми можемо думати, що щось не добре, але діти можуть почерпнути від інших людей те, чого ми не бачимо.
Мені здається, що мама з татом мають визначати стратегію, але іноді давати дітям можливість спробувати чогось іншого, побачити побут бабусь-дідусів. Ми від цього відійшли, у нас все по-іншому. Але якщо дати трішки свободи і тій стороні, і тій стороні, тоді всі будуть щасливі. Краще так, ніж батьки будуть крок у крок ходити і керувати — це не скажи, це не дай.
— Якби можна було закрити очі і переміститися прямо зараз у будь-яке місце на планеті, куди б ти хотіла потрапити?
— Зовсім скоро здійсниться моя мрія і ми поїдемо в Грузію з дітками. Я вже думками там. Зустрінемося з моєю сестричкою, познайомимося з племінницею, яку ми ще не бачили. Це буде дуже круто.
А так, якщо і подумаєш кудись переміститися, а потім згадуєш за дітей, то куди? :) Найкраще там, де твоя сім’я. Ми живемо на вулиці Затишній. Самі придумали назву і вона така і є. Тут живуть наші найближчі друзі. Всі мешканці вулиці товаришують. Тут дуже гарне місце.
— Юль, твої побажання усім батькам та дітям.
— Бажаю бути щасливими, знаходити себе, мандрувати, знаходити час для того, щоб бути разом і тішитись своїм життям!
Nravo Kids бажає Юлі та її родині добра і розквіту, удачі в усіх справах та ідеях, радості від кожного дня і позитиву!
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно