Еліна Свенцицька: «Кожна людина тягне на собі щось, і це не трагедія»
Під час 25 Book Forum у Львові свою поетичну збірку «Речі, що лишилися від дому» презентувала поетка з Донецька Еліна Свенцицька. Книжка побачила світ напередодні у «Видавництві Старого Лева». Про вірші та подолання травми, переїзд до Києва та постійне відчуття Донецька в повсякденному житті авторка спілкувалася разом із модераторкою Ольгою Герасим'юк, а також зачитала слухачам свої вірші.
На початку Ольга Герасим'юк розповіла, як вперше прочитала твори пані Еліни: «Еліну я прочитала випадково, і мене відразу вразили декілька слів. Ці слова змусили знайти її. Вона стала героїнею моєї програми «Подорожні» – про людей, з якими нам по дорозі. Еліна – українська письменниця, філологиня та професорка двох університетів – Донецького і Таврійського, вони обидва переїхали в інші міста. Ця книжка – це її 13 публікація, серед яких і проза, й поезія».
«Під час роботи над збіркою, коли йшлося про цикл "Листи з Донецька", у нас із редакторкою – пані Мар’яною – постійно тривала дискусія щодо займенників "тут" і "там", – розповіла про свою збірку письменниця. – Мій дім там, в Донецьку, але зараз я мешкаю тут, у Києві. Серед повсякденних справ відчуваю себе не в столиці, де живу, а там, де народилася. Це постійний гротеск. Людина знаходиться весь час у двох просторах. Так діє людська пам'ять. Це досвід, як у равлика із його мушлею, він постійно з тобою. Ця пам’ять дуже некомфортна, не знаєш, куди її приткнути, від неї постійно стреси. Але без неї не може бути життя. Без неї воно перетворилося б на хаос. Фізично я в Києві, але серце знаходиться там. З цього роздвоєння і з'явився цей цикл, та зокрема ця книжка».
«Авторка говорить про дім, але він залишився лише у пам'яті. Там само вона говорить про книжки, які лежать на вже уявних полицях. Нам всім треба спробувати уявити цей стан Еліни», – додала Ольга Герасим'юк.
«Коли йдеться про раціональний підхід, він знищує лише хиткі конструкції, а міцні конструкції стають із ним ще міцнішими, – говорила про здатність розмежовувати особисте і творче Еліна Свенцицька. – Як літературознавець я ставлюся ще більш серйозно до того, що пишу. Саме філологія дає мені відповіді на болючі питання творчості. Перш за все – "а що я тут роблю?", адже вже все написали класики».
«Як і всі нормальні люди, думаю про майбутнє. Але не знаю, чи буде в ньому Донецьк. Кожна людина тягне на собі щось, і це не трагедія. Є речі, які постійно потрібно терпіти. Доля переселенця – моя доля. Розумію, що озвучую якусь спільну долю. Для мене було відкриттям, що я – людина модерністська, індивідуалістська – після всього пережитого змогла говорити про себе як "ми" – щоби проговорити свою травму, щоби долати свої емоції».
Авторка розповіла, чому ніколи не пише про кохання: «Кохання, як на мене, вимагає тональності, яка мені абсолютно не притаманна. Або якийсь романтичний шал, чи щось метафізичне. Як на мене, в українській літературі цю тему вже закрила Ліна Костенко. І в житті, і в літературі, для мене є більше цікавих тем. Ніколи не писала про кохання, навіть у підлітковому віці. Щоб писати про це, потрібно чогось не бачити, а я людина, яка вдивляється, бачить коріння, щось не дуже веселе, і має трагічну тональність. Я просто народилася із трагічним баченням світу».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно