"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Ефект Пітера Пена
Вікторія Амеліна, Zbruc
 
Моя бабуся мусила читати мені вголос про Пітера Пена більш ніж тридцять разів. Ні, я все зрозуміла з першого разу, просто дуже любила цю книжку — вже навіть і не можу згадати, за що. Але це уже й неважливо. Просто, здається, я, як Пітер, відмовилася дорослішати, і чомусь надто часто пишу історії від імені хлопців. Венді ж була надто непереконливою, та й моє дитинство у Львові дев'яностих більше нагадувало піратський острів, аніж добрий англійський дім.
 
Були, звісно, й інші улюблені дитячі книжки: «Лев, чаклунка та шафа» К.С. Льюїса, де казковий Христос-лев жертвував собою заради хлопчика, що спокусився солодощами. Я дуже любила солодощі, я була саме тим хлопчиком.
 
Ще була пластинка з «Рікі-Тікі-Таві», й я була і, можливо, залишилася всередині боязкою мишею Чучундрою. Страшно, десь поруч шипить Наг. Ви не чуєте?
 
Хоча, зрештою, добрі автори дитячих книжок вибір мені завжди залишали. Я могла бути не Пітером, а Венді, що повернеться додому та подорослішає, я могла бути не Чучундрою, а сміливим Рікі-Тікі-Таві, я, в тому віці, могла ще обрати, ким бути.
 
І річ, звісно, не лише в словах, які писали для мене невидимі автори дитячої літератури, довкола ж була реальність — оце моє власне дитинство, схоже на острів і не схоже на дім, випадкові (або навмисні) слова дорослих, пісні з радіоточки й новини з вічно увімкненого телевізора. Але якщо новини спеціально для дітей жодні редактори не фільтрують і, звісно ж, ніхто не фільтрує для дітей ціле життя, то дитяча книжка, мультфільм, кіно залишаються в якийсь дивній, можливо, надто відповідальній ролі...
 
Ще пару років тому на запитання, чи напишу колись для дітей, я відповідала відмовками. Бо як говорити з ними? З самими ними? З тими, кому належатиме весь світ тоді, коли мені, об'єктивно, належатимуть лише рештки мого, старого світу і я активно шукатиму їх — у мелодіях, які ще недавно були хітами, у старих фотографіях і у дзеркалі — звісно, без успіху.
 
І тепер, коли виходить моя перша дитяча книжка, я уявляю: приблизно трьом тисячам дітей голоси тих, кому ці діти довіряють понад усе, — батьків, бабусь, дідусів — розкажуть мою маленьку тиху історію. Історію, призначену спочатку лише для одного хлопчика, говорити з яким про важливе мій обов'язок, — мого сина.
 
Тут би радіти як авторці, але ж ми вже знаємо, є в мені щось від боязкої миші Чучундри й хлопчика Едмунда, винного в загибелі лева. І невідв'язна думка про те, яка це велика відповідальність — говорити з чужими дітьми про важливе та ще й голосами їхніх батьків, усе крутиться в голові.
 
Це схоже на знаний ефект метелика з фантастичного оповідання Рея Бредбері й цілком реальної теорії хаосу. І тут справді не потрібна фантастична бредберівська можливість повернуся в далеке минуле, вигадана небезпека розчавити когось із ряду лускокрилих комах. Ми, дорослі, й так живемо на початку часів — на початку часів наших дітей. Ми насправді будемо жити там вічно, і голоси наші звучатимуть у їхніх головах, коли нас уже навіть не буде. Ніколи не знаєш, які саме слова. В книжці їх хоча б добираєш, зважуєш, пересипаєш з долоні в долоню, радишся і проговорюєш кілька разів про себе, перш ніж промовити вголос...
 
Бо говорити з людиною на початку її часів голосами її людей, перед сном, коли все сказане оживає, — це, не більше й не менше, змінювати майбутнє. Отак буденно змінювати.
 
Я можу назвати це ефектом Пітера Пена. А хтось назве ефектом Маленького Принца, Їжачка в Тумані, Грайлика або Мумі-троля.
 
Сформулюємо цей ефект так: чим молодша людина, з якою говориш, тим гучніше і довше відлунюватиме слово.
 
Я думаю, більш досвідчені дитячі письменники давно вже це зрозуміли — просто не поспішають лякати нас-новобранців.
 
Але ні ми-письменники, що складаємо слова у книжки, ні ми-батьки, що обираємо книжку для прочитання на ніч, ніколи не зможемо простежити наслідки. Аж поки хтось, як я, не зізнається: я досі мрію літати й не хочу дорослішати, я боюся великого Нага й почуваюся винною у загибелі Бога, особливо коли купую рахат-лукум.
 
То як все-таки говорити з тими, кому скоро належатиме весь світ? Звідки в нас взагалі це право? Здається, я зрозуміла.
 
Іноді дорослі пишуть дорослі книжки, які самі хотіли би прочитати, — це зазвичай хороші дорослі книжки. Іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які хотіли би прочитати своїм дітям, — це теж зазвичай хороші дитячі книжки. А іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які вони хотіли б, аби хтось прочитав їм тоді, коли вони ще були дітьми. Обов'язково тоді, бо тепер — можливо, вже пізно. І це зазвичай книжки на кшталт Маленького Принца, саги про Мумі-тролів або Гаррі Поттера.
 
Напевно, треба вчитися наново золотого правила: говори з дитиною так, як хотів би, щоб колись говорили з тобою. І писати треба теж так — ніби для далекого малого себе. І навіть попри свій вік сподіватися обережно на ефект Пітера Пена, який виправить щось там, далеко, в маленькій тобі. А що як він подорослішає нарешті, твій власний, такий легковажний і дуже самотній Пітер?
 
Я хочу навчитись так говорити. Здається, мені заважає шипіння Нага.
 
Та, можливо, так і треба почати нову історію, просто й чесно: «Жила собі боязка казкарка. Вона мріяла придумати таку казку, яка виправила б усе на світі».
 
Все — звісно, не вийде. В кінці чарівний лев поверне казкарку в дитинство (попри те, що вона й досі іноді купує рахат-лукум) — ще раз послухати, як бабуся терпляче читає їй ту саму казку на ніч...
 
Ефект Пітера Пена працює тільки для справжніх дітей. Піду поговорю з сином. Говоритиму дуже тихо — все одно найдовша луна, як поламаний гучномовець, встановлений у майбутньому, підсилюватиме окремі мої слова. Хоч би правильні, хоч би найважливіші.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage