"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Дзвінка Матіяш: А любов залишається
 
Письменниця розповідає про те, як її змінив останній рік, про статус «білої ворони» у школі, про підпільну церкву в неї вдома, ділиться рецептами випікання хліба та ще багато чим…
 
Дзвінка Матіяш народилась 1978 року у Києві. У 2002 р. закінчила Києво-Могилянську академію.  З 2002 по 2006 роки навчалася в аспірантурі у Європейському колегіумі польських та українських університетів у Любліні. Видала п’ять прозових книг: «Реквієм для листопаду»(2005), «Роман про батьківщину»(2006), «Казки П'ятинки»(2010), «Історії про троянди, дощ і сіль»(2012), «День Сніговика»(2014). Перекладає з польської, білоруської та англійської мов (зокрема, відома як перекладачка поезії о. Яна Твардовського). У 2014 була нагороджена почесною відзнакою «Заслужений для польської культури». Одружена. Живе та працює у Києві.
 
- В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що «День Сніговика» – це певний рубіж у моїй літературній діяльності. Та людина, яка писатиме наступні книги – хтось абсолютно інший. Я її ще не знаю і особисто для мене є загадкою: хто ж вона? Попередні книги писала інша людина. Незважаючи на те, що у неї та ж сама зовнішність, ім’я та прізвище». Чи вже з’явилась ця загадкова незнайомка, яка писатиме наступну книгу під Вашим ім’ям і прізвищем? Якщо так, то чи не могли б Ви мене з нею познайомити?
 
- Та людина вже написала ще одну книгу, яка вийшла у львівському Видавництві Старого Лева. Книга зветься «Марта з вулиці Святого Миколая». Я писала її у квітні-серпні минулого року, і думала про те, що я пишу книгу про щасливу дівчинку Марту – майбутню художницю, про її друзів, про її вчителя художника Карла – і все це відбувається в Києві – кілька років по тому, як закінчилась війна. У цій книзі багато щастя. Хоча там є і біль, і сумніви, і гіркі спогади, і страждання. Мені досі цікаво, про який рік я писала?Мене дуже змінив минулий 2014 і 2015 рік.

- Як саме він вас змінив?
 
- Я відчула, що у мене дуже мало часу, а той час, що є – треба витрачати як слід. Відчула, що часу може не бути, тому що завтра може не бути. Мого особистого завтра. Я перестала любити бесіди за кавою ні про що і про все потрошку. Перестала відвідувати ресторани, тому що думала про те, що хтось на Донбасі у цей час копає окопи або стоїть на блокпосту. Хтось востаннє видихнув повітря. Майже перестала займатись шопінгом. Перестала вважати, що я маю одягатись не лише на секонді – мовляв, статус письменниці зобов’язує. У мене немає статусу.
 
- Ще з 10-го класу пам’ятаю образ дівчини Дарини, що втратила свою маму. «Реквієм для листопаду» - перша з Ваших виданих книг, а, зазвичай, перші книги в авторів є дуже інтимними та особистісними. У Вашій книзі це відчувається, тому відразу стає цікаво, чи присутні якісь автобіографічні моменти у «Реквіємі»?
 
- Дарина – це літературний персонаж. Це не я. У ній є щось від мене – вона мрійниця і як кажуть мені деякі читачі, «дивна». Дарину й мене об’єднує тільки втрата мами. Звикання до свого сирітства. Смерть мами – це те, через що і завдяки чому я почала писати. Бо до її смерті я не писала. Точніше, покинула писати вірші, які були… такі собі. Непогані – місцями. Часом згадую маму дуже часто, а часом рідко. Іноді забуваю, яка вона була, забуваю, про що ми говорили. Згадую якісь неприємні моменти, сварки, конфлікти, особливо у підлітковому віці – і дивуюся: невже я хочу це пам’ятати? Але це також моя історія.
 
- Як з’являлись такі загадкові та нестандартні метафори і порівняння у «Реквіємі для листопаду»? Досі пам’ятаю про шматки тиші, що перетворювались на каштани.
 
- Можливо, це мама їх придумувала й нашіптувала мені на вухо. Моя мама хотіла писати прозу. Але не написала нічого. Жодного оповідання. Вона жила у складній реальності, коли доводилося весь час іти проти течії.
 
Я ніколи не знаю, як з’являються метафори. Це таємниця. Дар писати книги – це таємниця і велика відповідальність. Я дедалі більше це розумію. Бо знаю, що книга може дуже по-різному вплинути на читача. Як у доброму так і у поганому сенсі. Може цілком змінити життя. Однією метафорою.
 
- Як ставитесь до літератури з трагічними і морально важкими сюжетами?
 
- Писати про горе й страждання, про смерть треба, бо це невід’ємна частина нашого життя. Ми всі одного дня народилися і всі колись помремо. Здається, ніхто ще не знайшов ліків від смерті. Уникання розмов про смерть і патологічний страх перед нею – як на мене, це ознака незрілості.
 
- У кожному інтерв’ю Ви згадуєте про польського поета і священика Яна Твардовського. Як саме на Вас вплинули переклади його книг та його творчість загалом?
 
- Те, що отець Ян та його творчість з’явились у моєму житті, було невипадково. І добре, що мені вистачило відваги взятися за переклади цієї поезії тоді, коли зовсім було незрозуміло, хто це видасть і кому потрібні такі вірші. Священик, що весь час пише про Бога, про молитви. І все це так наївно, і не сучасно, і він немодний, і з нього не зробиш бренд-тренд. Але коли таки вийшла перша книга перекладів, виявилося, що її є кому читати. Місяць тому з’явилась нова книга «Інша молитва» - з труднощами, бо такі книги видавати нелегко. Я повезла її на Донбас – і ці вірші знайшли і там вдячних читачів. Ця поезія нагадує, що все минає: і корупція, й інфляція, і криза, і війна, і міжнаціональні чвари, й ненависть, і партії, і конфесії. А любов залишається.
 
- Василь Герасим’юк, коли побачив Вас вперше, подумав, що Ви справжня гуцулка родом з Прикарпаття. Чому, на Вашу думку, в нього склалось саме таке враження?
 
- Найкраще було б шукати відповіді на це питання у самого Василя Герасим’юка (усміхається). Ім’я – надто рідкісне як для Києва. І зараз, і десять років тому, і двадцять. Надто екзотичне, як пісня про Довбуша й історія його кохання до гуцулки Дзвінки. Зрештою, я писала дипломну роботу з поезії Василя Герасим’юка. Безперестанку читала його вірші. Вивчала нові слова. Слухала інший ритм – гірського простору. Коли написала диплом, мабуть, стала трохи гуцулкою. І Василь упізнав у мені оте – гуцульське.
 
- Що пам’ятаєте з шкільних років?
 
- У віці семи років я була романтичною несміливою дівчинкою, що вже встигла прочитати роман Михайла Старицького «Останні орли» та повість Фенімора Купера «Звіробій». У вісім років я читала Стуса й Вальтера Скотта. Мої зацікавлення були дуже нетипові, як для моїх однокласників. А я не розуміла їхніх зацікавлень.
 
Коли мені було десять років, у нас удома відправлялись підпільні літургії. Приїжджав зі Львова греко-католицький священик і правив службу. Сходились люди – поодинці, щоб не викликати надмірної уваги сусідів. То були останні роки підпілля греко-католицької церкви. Про це не можна було розповідати в школі. Взагалі, про все, що відбувалося у мене удома, не можна було розповідати у школі. То про що я мала говорити з однокласниками на перервах? Ні про що. Я виростала у дуже бідній родині, і в мене не було класних «шмоток».  У мене весь дім був заставлений книгами. Це були наші найбільші скарби, але це не було цінністю в середовищі моїх однокласників. А ще я розмовляла українською весь час – це було щось на межі абсурду. Мене хлопці дражнили «селом», а я не знала, що відповісти. Цей світ видавався мені диким.
 
Поїздки до Львова – це був інший світ. Монастир сестер Милосердя на теперішній вулиці Огієнка. Тиша монастирської каплиці. Вранішні літургії. Прогулянки на Янівському та Личаківському цвинтарях. Це був світ, наповнений любов’ю та благодаттю. Але я про нього не розповідала у своїй школі. Мені навіть таке не спадало на думку. Релігійний табір у Яремчі із щоденними літургіями? Пласт? СКОБ? У школі я намагалася бути такою, як мої однокласники. І оскільки мені було нічого їм сказати, я постійно мовчала. Або вислуховувала розповіді моїх однокласниць і підтакувала. Дивний то був період життя. Але він багато мене навчив.
 
- Ваші книги наповнені дитячим теплом і добротою. І відразу складається враження, що відносини у Вашій сім’ї були якнайкращі. Який епізод з дитинства запам’ятався найяскравіше?
 
- Моє дитинство було різним. І відносини з батьками були також різні. Особливо у підлітковому віці, коли мені дуже хотілось ходити у красивих модних речах, на які у моїх батьків не було грошей, і я дорікала їм за це. Не маючи уявлення про те, що у тих обставинах, у яких вони жили треба було просто вижити, втриматись на плаву, інакше – затопчуть. У чотирнадцять років я не хотіла цього розуміти.
 
Епізодів із дитинства пам’ятаю багато різних. Ми в лісі на озері з батьками. Взимку і влітку. Я після дощу ходжу босоніж по калюжах – бовтаюся в них, скільки заманеться. Ми ліпимо снігову бабу. Батьки розводять нутрій – нутрії трохи мене лякають, у них великі зуби. Мама принесла зі школи рудого песика, якого ми назвали Фокс. Наш перший кіт Барон. Запах вишневого цвіту. Добре, що ми жили у приватному будинку – у ньому не було вигод, зате були дерева й домашні тварини. Була земля, по якій можна було ходити босоніж. Були квітучі вишні та яблуні. Були грядки, які так не хотілося полоти. Зате полуниці з грядки їсти подобалося.
 
- Чому вирішили вступити саме в Києво-Могилянську Академію?
 
Побачила студентів Могилянки у мантіях і вирішила, що я маю там вчитися. І не помилилася. Де би я ще прослухала курс «Філософія стражденності»? Де би я ще мала змогу почути професора Романа Струця? Він читав у нас курс «Іронія в літературі» - як же це відрізнялося від багатьох інших лекцій. Там було багато свободи, і цієї свободи я гостро потребувала. Києво-Могилянська академія – це багато книг, тобто більше, ніж багато, це історія філософії, це патристика, це лекції з англійської та іспанської літератури. Це розвиток свободи мислення.
 
- Які найкращі моменти пов’язані з студентськими роками?
 
- Найкращий момент – це коли я йду вгору по Андріївському узвозі у білій спідниці й вишиванці. Вся біла. Мені вісімнадцять років і мені належить весь світ. Весь світ я несу у собі. Я тоді навіть вірш написала, про те, як я несу у наплічнику свою вісімнадцяту весну. А сонце жовтою помаранчею котиться по небу…
 
- Чому вирішили навчатись у Польщі після закінчення магістратури?
 
- Польща – це отець Ян Твардовський. Я збиралась писати кандидатську роботу з його творчості. Я не написала кандидатської, зате отримала унікальну змогу життя за кордоном. Там, у Любліні, я написала свої перші книги. Там я відчула, що таке втрачати і любити – по-справжньому.
 
- Які з міст чи місць під час подорожей  вразили Вас найбільше?
 
- Найкращою подорожжю було паломництво до собору святого Якова в іспанському місті Сантьяґо-де-Компостелла. Це було піше паломництво. У вересні 2013 року ми з чоловіком вирушили з французького прикордонного містечка Сен-Жан-П’є-де-Пор з наплічниками так званою «французькою дорогою» і пройшли пішки 900 км – добрались аж до мису Фіністерра, де закінчується європейський континент. Дивились на води Атлантичного океану і намагались усвідомити, що перед нами – за багато-багато кілометрів – Американський континент. У середньовіччі ніхто не знав, що десь є отой континент, тому мис назвали «Фіністерра» - кінець землі.
 
- Чи з’являлись думки емігрувати з України? Чому?
 
- Іноді з’являлись. Але вони ніколи не були по-справжньому серйозні. І радше з відчаю і зневіри. Бо потім з’являлась думка: а хто ж тоді має залишатись тут і змінювати цей простір, якщо всі так хочуть виїхати на «готове гарне» - створене кимось іншим. Зрештою, життя у Польщі показало мені, що одна річ пожити в іншій країні у гостях чи вчитися, скажімо. І зовсім інша річ – жити постійно – бути не громадянином, мати якісь права, а якихось не мати, не розуміти певних жартів, скучати за власною мовою. Та й що я можу робити в іншій країні, якщо мій інструмент – мова?  
 
- Яким заняттям присвячуєте вільний від написання книг і перекладів час?
 
- У вільний від писання час я перекладаю і читаю(усміхається). Мабуть, читання – це таки моє хобі номер один. Люблю ходити пішки. Так щоб довго – п'ять, десять кілометрів. Часом їжджу на велосипеді, граю в настільний теніс. Люблю головоломки, на кшталт «судоку» чи японських кросвордів, і розмальовки (зараз розмальовую популярний «Чарівний сад» Джоанни Басфорд). Люблю автентичну музику. Коли маю настрій, співаю сама. Із чоловіком займаємось органічним землеробством. Також печу хліб на заквасці, експериментуючи із рецептами. В магазині ми його вже не купуємо. Дуже люблю смак хліба. Іноді не можу ним наїстись – мені постійно його хочеться ще і ще. Можливо, це наслідок генетичної травми – мої прапрадід Павло і прапрабабуня Ганна померли від Голодомору у 1932 у селі на Вінниччині, де чорнозем такий масний, що, здається, із землі можна ліпити пиріжки і їсти їх... Печу хліб і згадую про моїх предків. Згадую тисячі жінок, що вимішували хліб сто, двісті й тисячу років до мене, і відчуваю себе однією з них.
 
- Кому з ваших близьких чи знайомих Ви найбільше завдячуєте і за що?
 
- Усім – за різне. У різні періоди життя це були дуже різні люди. Зараз, мабуть, найбільше завдячую своєму чоловікові, що підтримує мене матеріально, ставиться з великим розумінням до періодів «натхнення», коли мене не вистачає на домашню роботу. Він підтримує мене перед поїздками, коли я хвилююся і сумніваюся у тому, що мені є що сказати незнайомим людям. Мій чоловік постійно повторює, що я маю писати, бо це потрібно. А я пишу, тому що він створює для мене відповідні можливості. Іноді я думаю, що це саме завдяки моєму чоловікові і його любові, я пишу краще й цікавіше.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage