Дзвінка Матіяш: “Дорога святого Якова привела мене до себе” (частина 2)
Восени 2013-го року Дзвінка Матіяш вирушила з чоловіком у паломництво дорогою святого Якова. Шлях, яким прямують паломники з різних куточків Землі, веде до могили апостола-покровителя Іспанії у місті Сантьяґо-де-Компостела. Святий Яків, вважає Дзвінка, чекає і приймає всіх, і кожен, хто до нього прийде, – стане йому другом. Письменниця поділилася своїм досвідом дороги з іншими у новій книзі “Дорога святого Якова”, яка побачить світ у “Видавництві Старого Лева” вже у липні. А зараз читаймо продовження інтерв`ю з письменницею про цю паломницьку мандрівку.
Розмова була опублікована у журналі «Кана» #2 (2015); розмовляла Наталя Малетич; фото – Євген Іларіонов
– Думаю, читачам “Кани” цікаво, як практично підготуватися до паломництва. Адже щоб пройти 800 кілометрів, ношу мусиш мати мінімальну.
– В ідеалі наплічник має важити десяту частину від ваги тіла. Тобто якщо людина важить 60 кг, то наплічник має важити 6 кг. Мій наплічник важив у середньому 7,5 – 8,5 кг. Зменшити цю вагу було неможливо – у ньому не було нічого зайвого. Просто він сам по собі важив 1,5 кг – через ортопедичні лямки.
У кінці книги варшавського подружжя, про яку я згадувала, був список потрібних речей – і ми пакувалися за ним. Тому я не дозволила собі жодної спідниці – хоча тепер думаю, що легка спідниця, яка майже нічого не важить, не завадила би. Електронна книжка не потрапила в наплічник, хоча спроби туди її покласти, звісно були, навіть мобільник у нас був один на двох. І ми багато разів переважували наплічники, викидаючи із них те, що хотілося би взяти. Ми підійшли дуже суворо до пакування речей – можна було би менш суворо, але загалом така “аскеза” пішла нам на користь. Часом є потреба відмовитися від того, що дуже звичне, особливо, коли важко уявити, як можна жити без мобільника. Спокійно можна. Або без улюблених трьох кремів. І без електронної книжки також. Хоча наступного разу я візьму її собою. Бо у притулках є своєрідний бук-кросінґ – можна взяти на читання із собою книжку і залишити її у наступному притулку. І я тому кілька днів носила із собою автобіографічну книгу однієї афро-американки – про те, чому вона втекла із Африки у Європу і про долю мусульманських жінок у її колишній батьківщині.
– Мабуть, щоб вирушити в паломництво, необхідно теж розраховувати на певні кошти й час?
– Обов’язково. Європейські паломники не мають довгих відпусток, тому багато з них проходять дорогу фрагментами: одного року – два тижні, наступного – ще два. Тобто за три-чотири роки можна пройти весь маршрут. Є й такі, що починають із дому, з Франції чи з Німеччини. Ми зустріли одну пару німців із Нюрнберга – вони йшли вже сьомий рік і мають закінчити свою Дорогу святого Якова 2014 року. А також зустріли одну чарівну 18-літню дівчину з Бельгії на ім’я Ірма-Люна-Альоша, що вирішила після закінчення гімназії відразу не вступати до вишу, а пройти дорогу святого Якова. Ми зустріли її першого дня нашого паломництва. Ми пройшли щойно кілька кілометрів, а Ірма вже була в дорозі два місяці, пройшовши тисячу кілометрів – з величезним наплічником, в якому вона тягнула намет. Через Францію вона йшла з компасом, до того моменту, поки не вийшла на марковану дорогу. (До слова, дорога святого Якова чудово маркована – жовтими стрілками й мушлями, що є її символом). Заблудитися, звісно, можна, і з нами це траплялося. Загалом інфраструктура на дорозі святого Якова – чудова, йти дуже зручно і безпечно. Для переходу автобанів збудовані спеціальні переходи – і для пішоходів, і для велосипедистів, і для людей з особливими потребами (у деяких місцях такі переходи з’явилися вже після того, як там кілька років поспіль гинули паломники, намагаючись перебігти автобан).
Я дивилася на Ірмине красиве засмагле обличчя й думала: який же чудовий початок дорослого життя. Скільки нових знайомств і вражень. Шкода, що багато її українських однолітків навіть не підозрюють про існування дороги святого Якова і не мають змоги на ній побувати – фінансової передовсім.
Того дня ми також познайомилися з Ірминим батьком Люком – він приїхав до “дитини” на кілька днів, щоб допомогти їй перейти Піренеї. Точніше, його відправила дружина, яка дуже переживала за дочку. Хоча маю враження, що Ірма впоралась би й без татової допомоги. Але тоді ми би з ним не познайомились.
– Чи Ви думали, що можна й Вам пройти паломництво не відразу?
– Ми для себе вирішили, що нам є сенс пройти всю дорогу відразу – насамперед через питання візи і різних непередбачуваних обставин (цього року ми мали бути у Києві, тож то було мудре рішення). Вирішили не обмежувати себе часом (як люди творчих професій ми могли собі це дозволити) і мати запасні дні – на випадок різних непередбачуваних моментів. На щастя, все було добре, тому ми мали час і трохи побути у Сантьяґо, і піти до океану.
Нам доводилося також зустрічати людей, що звільнилися з роботи задля того, щоб пройти дорогу святого Якова…
Певна сума грошей також потрібна – у середньому тисячу євро на людину. Нічліг у притулку коштує від 5 до 12 євро, обід паломника – 8–10 євро, можна готувати самостійно, але не завжди є для цього умови. Якщо є потреба більше зекономити, можна готувати тільки самостійно – тоді треба уважно вивчати путівники і зупинятися тільки у тих притулках, де є кухня, і відводити час на приготування їжі на вечерю та наступний день. Ми цього не робили (тобто не робили цього регулярно – готували тоді, коли хотілося відчути смак домашньої їжі; також намагалися їсти повноцінний сніданок перед виходом – мюслі, вівсянку, хліб із сиром. А багато європейських паломників виходили з притулку не снідаючи, і йшли до наступного бару – часом кілометрів 7, щоб випити там кави з круасаном або замовити собі тортілью. Нам же натщесерце йти було складно.
До теми. Купити книгу «Дорога святого Якова»
Ввечері часто хотілося не готувати, а більше відпочити – особливо, якщо ми добрели до місця призначення пізно. До того ж, ще треба було щодня прати білизну, шкарпетки і футболку, адже паломник бере зі собою мало одягу. Якщо за ніч речі не встигали висохнути, ми зранку пришпилювали їх шпильками до наплічника, щоб досихали на сонці й вітрі, і вирушали в дорогу.
У Ґаліції у середині жовтня часто йшли дощі, тому прати звечора не було сенсу. Отож, ми перейшли на іншу стратегію – брудні речі складалися в окремий пакет і коли вже у нас не залишалося нічого чистого, то прали в машині (пралка є у більшості притулків, ця послуга коштує десь 3,5-4 євро), а потім ще за кілька євро сушили речі у сушарці. Перед Сантьяґо у нас також не залишилося чистих речей, тому ми зупинилися у передмісті Монте де Ґозо (звідти до собору святого Якова приблизно 5 км), влаштували собі генеральне прання і наступного ранку чистими вирушили до святого Якова. Це прання було таким собі символічним актом очищення. Бо ж не могли ми скупатися в річці й попрати там речі, як це робили середньовічні паломники. Але і їх, і нас єднало усвідомлення того, що в гості треба йти чистими…
– Невже й люди з особливими потребами здатні подолати такий складний шлях?
– Одного разу ми ночували у притулку, в якому помічниками госпітальєро (господаря притулку) були неповносправні молоді люди. Ми потрапили у цей притулок випадково (насправді ж невипадково). Того дня ми пройшли 36 км – то був наш рекорд. Збиралися заночувати зовсім в іншому містечку, але там не було місць у притулках. Нам довелося йти у містечко Естея (Зірка) додаткові 6 км – прийшли в один притулок, там знову не було місць, ми блукали по місту і врешті потрапили в притулок, де було, здається ще два-три місця. І там на стінах висіло багато фотографій людей з особливими потребами, що йдуть дорогою святого Якова.
Звісно, цей шлях вони не можуть подолати без супроводу однієї або ж кількох повносправних осіб. Це складно. Але можливо. Я так зрозуміла, що спільнота, яка опікується цим притулком, саме цим і займається – вводить людей з особливими потребами у різні сфери життя, зокрема, відкриває їм дорогу святого Якова.
У тому притулку також можна було купити сувеніри, які виготовляють неповносправні. Або щось інше. І кошти підуть на розбудову спільноти. Мій чоловік купив там собі мушлю, бо спершу мушля (неодмінний атрибут паломника, що йде дорогою святого Якова) була в нас одна на двох. Її ми придбали в містечку Сен-Жан, звідки розпочали дорогу.
– Чи може вирушити в паломництво родина з дітьми-підлітками?
– Так, із підлітками взагалі немає проблем. Якщо вони фізично підготовлені, звісно. Ми зустріли одну німецьку родину – тато, мама і двоє 12-річних хлопців-близнюків. Цікаво, що мама раніше вже пройшла цю дорогу сама і тепер була поводирем. Звісно, треба наперед телефонувати у притулки і резервувати місця на нічліг, бо на чотирьох місця може часом і не бути. Або доведеться вибирати дорожчі приватні притулки, де місця переважно завжди є. Місць немає влітку – це гарячий сезон і з нічлігом бувають проблеми. Але якщо йти восени або навесні – на початку літа, тоді таких проблем майже не буває.
А ще ми зустріли родину велосипедних паломників із Франції – тато, мама і двоє дочок –10-ти і 4-х років. Старша дівчинка уже їхала сама на велосипеді, а менша – у спеціальному дитячому причепі для велосипеда. Це була особлива родина – чарівні дівчатка, мила мама, величезний тато, схожий на розбійника Румцайса. Вони вирушили з Франції через Барселону і проїхали орієнтовно 1400 км. Сказати, що мене ця родина вразила – це не сказати нічого.
А на мисі Фіністерра ми зустріли німецького тата з 14-літнім сином. Вони розбили дорогу на вісім частин і щороку проходили якийсь фрагмент. Отож, хлопчик у 6 років почав дорогу святого Якова, а в 14 – завершив.
– Як гадаєш, чому за останні десятиліття так зросла популярність цього паломницького маршруту?
– У людей є потреба в особливому часі для себе, часі змін і зустрічі зі собою. Потреба у певному особливому духовному досвіді. В особистій зустрічі з Богом, який приходить до кожного по-різному. Бо ж досвід цієї дороги – це духовний досвід, навіть якщо людина наголошує, що вона йде виключно як турист. Міська людина особливо гостро потребує такого часу – зустрічі з природою, зі сотвореним світом у його первозданній красі. Зустрічі з тишею. Руху. Знайомства зі своїм тілом – ноги для того, щоб ходити. Наше тіло не дуже любить сидіти за комп’ютером зранку до ночі. Щоденна суєта, багатомільйонні міста, асфальтовані вулиці – наша нервова система від цього дуже страждає. На дорозі святого Якова паломників чекає тиша й краса природи – міські люди мало спілкуються з природою, мало знають її і відчувають. Тому досвід паломництва відновлює цей зв’язок – єдності зі всесвітом, відчуття того, що ми всі – одне ціле. Заспокоює. Розслабляє. Умиротворює.
Багатьох підштовхнула на цю дорогу книга Пауло Коельо “Паломництво” (або “Щоденник мага”), багатьох – фільм “Дорога” (2010 р., автор – Еміліо Естевес), є книги інших авторів, у нас зовсім не відомі, але когось вони підштовхнули до цього рішення. Ми зустрічали багатьох корейців – саме тому, що у них вийшла книга паломника чи паломниці – вже не згадаю – про цю дорогу. І багато людей, зокрема молодих, захотіло пережити такий досвід. Пережити щось таке, що трансформує. Адже ми всі потребуємо у житті змін – для того, щоб розвиватися.
– Ти розповідала, що паломникам видають своєрідні паспорти. А для чого?
– На початку дороги святого Якова кожен паломник має зареєструватися у тому місті чи містечку, звідки вирушає. Там він отримує креденсіал – своєрідний паспорт паломника. Це дає право ночувати в альберґах – притулках для паломників, харчуватися у барах за спеціальними цінами (меню пілігрима).
Коли паломник зупиняється у притулку, його реєструють і ставлять у креденсіал печатку. Печатки також можна ставити у барах, церквах, деяких магазинах. Креденсіал зі зібраними печатками паломник надає у Сантьяґо в офісі паломників, де натомість отримує компостеллу – грамоту про те, що він чи вона здійснили паломництво до мощів святого апостола Якова. Креденсіал, заповнений печатками, сам по собі дуже ефектний. І він є доказом того, що ви таки здійснили подвиг і пройшли ту кількість кілометрів, яку змогли. Не проїхали їх автобусом чи таксі, а пройшли пішки. Щоб отримати компостеллу, достатньо ста кілометрів.
Отож, без креденсіала вас не пустять у притулок. Із креденсіалом – будь ласка. Видадуть одноразову постіль, покажуть вільне ліжко у кімнаті. Притулки бувають державні (тільки в Ґаліції), муніципальні, церковні, приватні й притулки спільноти “Друзі святого Якова”. Ці притулки особливі, бо ж їхні засновники дбають про те, щоб паломники відчували, що вони звершують паломництво, а не просто туристичну прогулянку. І що досвід паломництва – особливий. Бо ж у багатьох державних притулках атмосфера казенна (особливо у Ґаліції, останній провінції, яку ми проходили), а в приватних – туристично-комерційна.
Ті паломники, що хочуть пережити щось особливе, намагаються зупинятись у притулках, заснованих друзями святого Якова. Їх не так багато, але кілька разів нам щастило там ночувати. У цих притулках паломники вечеряють усі разом за спільним столом. Можуть узяти участь у приготуванні трапези, у митті посуду. А потім приєднатися до спільної молитви, розповісти про те, чого шукають на дорозі святого Якова – якщо хочуть розповідати. Фіксованої оплати за нічліг у таких притулках немає. Паломник платить донатіво –добровільну пожертву.
– А від нічлігу до нічлігу є можливість перепочити і підкріпити сили?
– У тих місцях, де відстань між населеними пунктами велика, на паломників чекає донатіво – приватні особи, парафії чи організації, які готові допомогти долати дорогу, пропонують маленький почастунок.
Декілька разів це було неймовірно доречно. Вся їжа з’їдена, до наступного села ще 5 км (або й більше), шлунок болить від голоду. Кожен крок дається важко. Часом це дуже засмучує, бо ж голод і фізична слабкість не дають переживати навколишню красу. Дивовижні пейзажі зовсім не тішать, коли болить шлунок. І раптом – попереду машина, біля неї столик. Донатіво! Моєму щастю немає меж, і з’являються сили на наступні двісті метрів. І ось ми підходимо до машини, і вже назустріч нам поспішає господар із прохолодним чаєм. Запрошує частуватися фруктами. Поївши, ми дякуємо, кидаємо у скриньку пожертву (кожен кидає, скільки може чи вважає за потрібне) й вирушаємо далі. Часом буває так, що біля приватних садиб стоїть столик з інжиром, бананами, соками й табличкою “donativo para peregrinos” – пожертва для паломників. Багато разів цей інжир нас рятував (особливо мене). Здавалося, що нічого в світі немає солодшого і смачнішого…
– Пауло Коельо, пройшовши Дорогу святого Якова, написав “Паломництво”. А Тебе вона надихнула на нові тексти?
– Після паломництва, я написала дві книги. Перша – “День Сніговика” – вже вийшла у видавництві “Діскурсус” 2014 р. Її героїню звати Ірма, тому що мені хотілося зафіксувати десь образ отієї чарівної бельгійки – хоча би через ім’я – що пройшла 2000 кілометрів до мощів святого Якова. А друга – про один рік із життя дівчинки Марти (вона є героїнею кількох моїх оповідань із книги “15 історій про троянди, дощ і сіль”) та її дорослих друзів. Книга у певному сенсі має зв’язок із дорогою святого Якова. Але цієї таємниці я ще не відкрию. Отож, відповідь: так. Ця дорога надихає і додає сил. І справді міняє. Хоча зміни відчуваєш не відразу. Вони потихеньку визрівають.
Звісно, я хочу написати окрему книгу саме про цю дорогу – щоб поділитися цим особливим досвідом, який змінює життя. Бо в нашій розмові я можу сказати дуже мало. Це маленька часточка того, що можна розповісти. І може хтось, прочитавши таку книгу, також захоче пережити подібний досвід і вирушить у гості до святого Якова? А може ця наша розмова когось надихне пакувати наплічник?
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно