0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Дзвінка Матіяш: “Дорога святого Якова привела мене до себе”
Восени 2013-го року Дзвінка Матіяш вирушила з чоловіком у паломництво дорогою святого Якова. Шлях, яким прямують паломники з різних куточків Землі, веде до могили апостола-покровителя Іспанії у місті Сантьяґо-де-Компостела. Святий Яків, вважає Дзвінка, чекає і приймає всіх, і кожен, хто до нього прийде, – стане йому другом. Письменниця поділилася своїм досвідом дороги з іншими у новій книзі Дорога святого Якова, яка побачить світ у Видавництві Старого Левавже у липні. А зараз читаймо інтерв`ю з письменницею про цю паломницьку мандрівку.
 
Розмова була опублікована у журналі «Кана» #1 (2015); розмовляла Наталя Малетич; фото – Євген Іларіонов
 
– Дзвінко, розкажи, будь ласка, чому серед усіх християнських паломницьких святинь ви з чоловіком обрали саме дорогу святого Якова?
 
– Маю відчуття, що ця дорога сама нас обрала. Покликала. Бо часом бувають плани, які плануєш, плануєш і не реалізовуєш. Пам’ятаю, ще студенткою я відкрила для себе Серафима Саровського – і мені дуже захотілося побувати у Саровській пустині. Я про це думала доволі довго і вже одного разу навіть зібралася їхати з товаришкою... Ми вже планували маршрут і дізнавалися ціни на квитки. І все одно нічого з того не вийшло…
 
А тут усе вийшло також не відразу, але коли вже рішення було прийняте – все планувалося легко і ставалося наче само собою, ніби давно на нас чекало. Недорогі квитки, зручні для нас авіалінії.
 
Я дізналася про дорогу святого Якова від чоловіка ще, здається, як ми були неодружені, але тоді навіть не звернула на його розповідь особливої уваги. Є багато цікавих місць на землі, включно з паломницькими маршрутами, але всюди не побуваєш, – якось так я тоді подумала. А два роки тому у Кракові купила книгу польського подружжя з Варшави – Емілії і Шимона Соколіків – про їхнє паломництво до Сантьяґо. І там кожен розділ відкривався картою, шматочком маршруту. І на початку книги була карта. І мені від цих карт перехопило подих…
 
– Чи важко Тобі було загітувати чоловіка на таку непросту дорогу?
 
– Неважко, хоча трохи це потривало. Того літа, коли я прочитала книгу Соколіків, то “захворіла” на цю дорогу. Мій чоловік не погодився – мовляв, ми не готові до цього фізично, треба багато тренуватися, ходити пішки з наплічником. Спитав, чи я пам’ятаю, коли востаннє ходила пішки з наплічником на далекі дистанції? Я звісно, дуже люблю ходити пішки, а з наплічником хоча й ходила по Криму років шість тому, але то було всього три-чотири дні.
 
Отож, я помріяла і заспокоїлась. А минув рік – і я знову поїхала до Кракова. Заходжу до книгарні “Емпік”, і перша книжка, яку бачу, – “Очі чорні, очі блакитні” авторства Марії Вєрніковської – про її велосипедну прощу до Сантьяґо. Бо до Сантьяґо можна не тільки йти пішки, а й їхати на велосипеді.
 
 
Я негайно купила книжку і почала читати, здається, просто по дорозі до каси. І ввечері вже написала чоловікові, що я знову хочу туди – на дорогу святого Якова, що мушу там бути. А коли повернулася до Києва, мені приснився сон, що я йду цією дорогою –перебуваю вже біля Памплони, міста фієст, боїв биків, яке надихало Гемінґвея… І я так затужила за цією дорогою… за тим, щоб там бути. То вже не була мрія чи забаганка, а насущна потреба. Тоді мені було складно раціонально пояснити, чому мушу пройти цю дорогу. Тому що треба. Тому що так має бути. Тому що інакше не можна. Хоча у мене були якісь свої “інтенції” і побажання, але доволі наївні й інфантильні. У певному сенсі, ця дорога була для мене духовним лікуванням і очищенням, але я поняття не мала, що мені туди треба саме задля цього.
 
Отож, мій чоловік повірив, що нам треба туди йти. І почати займатися фізичною підготовкою. І ми два місяці тренувалися – ходили по 10 км, якщо не щодня, то через день. Щоправда, без наплічників.
 
– У паломництві Ви пізнали одне одного глибше?
 
– Так. Звісно. Це дуже гарне відчуття – що з цією людиною можеш піти на край світу. Адже ми побували з чоловіком на мисі Фіністерра – на краю землі, на узбережжі Атлантичного океану (принаймні у Середньовіччі думали, що це край землі). То було дуже особливе відчуття – дивитися на океан і знати, що за багато тисяч кілометрів – американський континент. Паломництво на Фіністерру – це бонус для тих, хто вже дійшов до Сантьяґо і шкодує, що дорога вже закінчилася. І має час на ще кілька днів паломництва.
 
У дорозі бувало кілька разів так, що мені було дуже важко йти. Тоді мій чоловік ніс і мій наплічник. Був для мене опорою і підтримкою у прямому й переносному сенсі. Я часто думала, що сама би не пройшла цієї дороги – психологічно мені було би дуже важко. Хто би брав мене за руку у складні моменти і хто би ніс мій наплічник? А ще я би поспішала, витрачала зайві зусилля, бо не дуже вмію розраховувати сили. Мені часто хочеться, щоб усе відбувалося швидше. Я люблю підганяти події. А в мого чоловіка є відчуття міри, усвідомлення того, що треба йти повільно, спокійно і не поспішаючи. Мені ж приємно ставити рекорди – сьогодні ми пройшли 26 км, а завтра 30. От які ми. Я – азартна й нетерпляча, а мій чоловік – неазартний і терплячий. У цьому сенсі ми дуже добре одне одного доповнювали. Мені було добре з чоловіком іти, перепочивати, зупинятися, втомлюватися, шукати в аптеках магній у таблетках – щоб менше боліли втомлені м’язи. Навіть страждати від голоду набагато приємніше удвох. Хоча від голоду набагато більше страждала я. Жінки набагато важче переносять голод у таких умовах, як виявилося.
 
– Чи були в Тебе якісь особливі містичні переживання?
 
– Сама дорога як така вже є містичним переживанням. Те, що можна йти так довго сьогодні у цивілізованій європейській країні пішки, – це вже чудо, що викликає трепет. Те, що за багато століть цією дорогою перед нами пройшли мільйони, –– це також чудо. Те, що люди йдуть тільки в один бік – ніхто не йде назустріч (або дуже-дуже рідко), і те, що весь час ідеш на Захід і засмагає тільки ліва частина тіла – це також щось особливе. Тому відчуття чуда було майже весь час – на різних рівнях – невже це ми справді тут ідемо? Ми бачили фільм, читали книжки, але зараз справді йдемо по цій дорозі. Невже це не сон? Часом хотілося себе ущипнути, щоб перевірити, що не спиш. І справді – не сон. Ми йдемо дорогою святого Якова. Над головою – синє південне небо, глибше й синіше, ніж наше. Гаряче повітря, тиша, червона земля Ріохи й довжелезні виноградники. Це все здавалося чудом. І було чудом.
 
А в самому соборі святого Якова певні містичні переживання у мене були вже буквально за кілька годин до літака. І я не зможу тут їх описати, бо на це потрібно кілька сторінок. Або два слова. І все одно передати те, що відчувалося, буде дуже складно. Як передати словами те відчуття, що невидимий світ такий реальний, включно з апостолом Яковом, братом Господнім? Він нікуди не дівся – він є, чекає і приймає гостей. До нього йдуть сотні тисяч людей з усіх континентів – віруючі й невіруючі, атеїсти й агностики, католики, православні й буддисти. І він усіх приймає. Усі, хто до нього прийшов, – його друзі. І так воно й залишиться назавжди. Зараз я у нього в гостях. Можу розповісти йому про що завгодно. Можу попросити підтримки й отримати її. Можу взагалі нічого не просити, бо скільки можна просити? Можу насолоджуватися тим, що я тут є зараз. І що ці спогади залишаться зі мною на все життя.
 
А ще великим містичним переживанням були зустрічі з людьми. Відчуття того, що всі люди, яких ми зустрічали по дорозі, особливі. Контингент людей, які туди йдуть, дійсно непересічний, отож, імовірність зустріти там “споріднену” душу відразу зростає у кілька разів. Численні зворушливі людські історії, кожна з яких варта того, щоб написати про неї окремо.
 
– То паломники по дорозі знайомляться між собою?
 
– Звісно, знайомляться. Зрештою, ввечері за спільною вечерею важко не познайомитись. Удень переважно йдуть парами чи поодинці, у своєму темпі. Це час для перебування зі собою, бо дуже багато хто власне цього потребує. Дехто знаходить по дорозі друзів і йде вже разом із ними. Загалом кожен обирає те, що хоче: можна спілкуватися, а можна мовчати. Можна пройти зі знайомими кілька кілометрів чи кількасот метрів, порозмовляти, а потім повернутися до себе, до своїх думок і переживань. Ми так і робили. А взагалі з усіма паломниками, яких ви зустрічаєте по дорозі, треба привітатися, сказати їм “Hola!” (привіт), а також побажати доброї дороги: “Buen camino!” Перехожі на вулицях також вітаються з паломниками, особливо у селах і старші люди, бажають доброї дороги. Це дуже приємно, відновлює сили і надихає. Це особливе відчуття – належність до паломницької спільноти, відчуття свого паломницького завдання. А в якийсь момент починає здаватися, що весь світ складається з паломників, барменів і притулків, де зупиняєшся на нічліг. І церков, в яких часом можна потрапити на спеціальну Службу для паломників і отримати благословення на наступний день дороги. Це дуже особливо переживають і священики, і паломники. Багато хто плаче – навіть ті, хто каже, що вони нічого не знають про Бога, чи є Він, чи Його немає. Але це не важливо. Важливо, що Бог про них знає і пам’ятає. І супроводжує на дорозі святого Якова.
 
 
– Ви спілкуєтеся/листуєтеся з новими друзями тепер?
 
– З усіма, з ким познайомилися, ми згодом обмінялися різдвяними привітаннями. Всі, хто траплявся на шляху, висловлювали нам свою підтримку – в той час в Україні після побиття студентів починалася майданна зима.... Усі бажали нам перемоги. Зараз не спілкуємося, але часто згадуємо певних людей.
 
А ще була така цікава історія. Мій чоловік – майстер старовинних музичних інструментів. Він робить історичні барокові, ренесансні та середньовічні флейти. Приблизно за місяць до нашого паломництва йому написав музикант з-під Памплони, що він зацікавився його інструментами, конкретним різновидом флейт. А дорога святого Якова якраз проходить через Памплону, через передмістя Бурлада, де живе Альфонсо (так звати музиканта). Отож, мій чоловік відповів йому, що ми якраз будемо невдовзі проходити у тих місцях і флейту він може взяти зі собою, щоб показати. Так що ми зустрілися з Альфонсо теплого вересневого дня. Він запросив нас до себе (бо ж ставлення до паломників в Іспанії здебільшого трепетне!), познайомив зі своєю чарівною дружиною, садівницею Вірхінією. І того ж вечора ми потрапили ще й на день народження сина Альфонсо і сина його брата – це була чудова, дуже домашня вечірка, ми почувалися як удома. Так, ніби завжди знали цих людей. Я прийшла до висновку, що баски – дуже красиві, особливо чоловіки – ставні, високі, з точеними рисами обличчя.
 
Альфонсо, до слова, купив у мого чоловіка флейту, вона йому сподобалась, отож, ми могли зовсім не переживати за фінансовий бік свого паломництва. Тепер Альфонсо з моїм чоловіком спілкуються у справах; особисте знайомство, сподіваюся, скрашує їхнє спілкування. Також Альфонсо й Вірхінія писали нам під час Майдану, і їхні слова підтримки завжди приходили дуже вчасно.
 
– Ви з чоловіком хотіли б у майбутньому повторити цей шлях?
 
– Так! Так! Нам цього хочеться постійно, і ми часто згадуємо про Каміно де Сантьяґо (“каміно” – це іспанською “дорога”). Тому що цього не може не хотітися – йти, йти і йти, не маючи інших турбот, окрім того, де зупинитися перепочити і дійти до місця нічлігу. Жити як польові лілії – бо від нас не залежить ні погода, ні те, скільки у нас буде сил. Ні чи сподобається нам ліжко, на якому сьогодні спатимемо. Чи не хропітимуть наші співмешканці по кімнаті (це була найбільша проблема мого чоловіка). Моя також, але менше.
 
Це так добре знати, що не буває поганої погоди, бо ми мусимо йти і в дощ, і у вітер, і у спеку. Ставати частиною пейзажу. А ми побачили неймовірно гарні пейзажі, пройшовши Басконію, Ріоху, Кастілію, провінцію Леон і Ґаліцію. Це справді було чудо – щодня проходиш понад двадцять кілометрів і щосекунди милуєшся красою світу. І відчуваєш єдність із цим світом.
 
– Яка протяжність шляху і чи не було на початку страху, що його не подолаєш?
 
– Ми пройшли приблизно 900 км. Є багато маршрутів, якими можна прийти до Сантьяґо де Компостела. Можна почати з Іспанії, з Португалії і з Франції. Ми обрали французьку дорогу – “каміно франсез”. Вона найпопулярніша, з найкращою інфраструктурою. Починається цей маршрут у французькому прикордонному баскському містечку Сен Жан П’є де Пор. До Сантьяґо звідти близько 800 км. А від Сантьяґо ми ще йшли пішки до мису Фіністерра – до кінця землі, до Атлантичного океану. Це ще 100 км.
 
Тоді, коли ми вже були у стартовому пункті, страху не мали. Лише певність, що ми таки дійдемо і подолаємо цю дорогу. Хоча насправді її не треба долати. Нею треба йти. А долати треба себе.
 
– Скільки часу Ви йшли і на якому етапі було найскладніше?
 
– Ми йшли до Сантьяґо 34 дні. Два дні були там, а потім ще 4 дні йшли до океану, до Фіністерри. Тобто всього наше паломництво тривало класичних 40 днів – стільки, скільки треба для того, щоб принаймні верхній шар старої шкіри зняти зі себе.
 
Найважче було останнього тижня перед Сантьяґо – від тієї втоми, яка зібралася у всьому тілі – адже навантаження було значно більше, ніж те, до якого звикло тіло. І за ніч воно вже не встигало відпочити. Тому часом було дуже важко переставляти ноги – у прямому сенсі цього слова, особливо надвечір. І було цікаво спостерігати за тим, як тіло саме починає регулювати витрати енергії, ощадить її – не хотілося говорити, ми більше мовчали по дорозі, ввечері також одразу хотілося лягти в ліжко, не витрачати сил на розмови. Такий особливий стан тиші, в якому відновлюються тілесні ресурси.
 
А ще важко було йти тоді, коли дощ і вітер у лице. Вітер відштовхує назад, тому кожен крок коштує більше зусиль. Вода потрапляє під дощовик, під футболку, стікає по тілу до живота, витирати її немає сенсу, бо треба було би це робити нон-стоп. При такому дощі з вітром будь-яке непромокальне взуття промокає в якийсь момент, а якщо такий дощ кілька днів поспіль, то воно не встигає висохнути. І вранці робиш майже подвиг над собою, намагаючись засунути ногу у вогкий холодний черевик. Важко, коли треба йти у повному обладунку – непромокальні штани поверх інших штанів чи шортів, непромокальна куртка, поверх якої все одно треба одягати дощовик. Зітхаєш і йдеш уперед. Намагаючись не впадати у відчай, що зі мною траплялося не раз. Особливо тоді, коли ми йшли по розмоклій від дощу польовій дорозі, і підошви приклеювалися до глини. Віддираєш ногу – і з нею ще кілограм глини. Я ледь не плакала, бо в якийсь момент у мене зникли сили на те, щоб відривати від глини свої ноги. Захотілося сісти у цю глину і заридати. Якби не мій чоловік, я би так і зробила. Але він мене втішив, ми зійшли з дороги на стерню, по ній іти було легше, і так ми подолали цей розмоклий відтинок дороги – крок за кроком.
 
 
– Чим відрізняється сучасний паломник від звичайного мандрівника?
 
– На дорозі святого Якова всі, незважаючи на мотивацію (релігійні, спортивні, туристичні причини пройти цей шлях), є паломниками, peregrinos. Звичайних мандрівників там насправді немає. Бо кожен робить над собою щоденне зусилля – одягає зранку свій наплічник, взуває ще не висохле взуття, бере в руки палицю і йде вперед. Страждаючи від болю в спині, у ногах.
 
Звісно, є спеціальна послуга перевезення багажу, якою користуються старші люди. Але, попри те, що вони йдуть без рюкзаків, все одно роблять над собою велике зусилля. Такі 70-річні бабусі мене особливо зворушували. Адже для 30-річного чоловіка 35-40 км на день – насправді не проблема, навіть із наплічником (ну хіба що він провів рік в офісі перед комп’ютером, зовсім не рухався і м’язи в нього цілком атрофувалися). А для бабусі кожен додатковий кілометр – це подвиг над собою і перемога.
 
А як було йти по цій дорозі паломникам у часи святого Франциска, який, до слова, пройшов французьку дорогу святого Якова, мені важко уявити. У чомусь набагато складніше, а в чомусь легше. Кожна епоха має свої переваги.
 
– Що в дорозі найбільше вразило – з архітектури, природи? Пригадую, Ти кидала у фейсбук фото – і мене здивувало, що там теж квітнули чорнобривці.
 
– Квітники там дуже схожі на наші. Хоча вони не вражали, а швидше мило дивували й пригадували дім. Дуже вразила країна басків – достатком, красою, чистотою і тим, як люди дбають про красу свого житла. Вразили будинки, покриті чорним шифером у долині Ель Б’єрсо.
 
Готичні собори у Бурґосі й Леоні настільки прекрасні, що важко повірити, що це витвори рук людських. Що людина могла таке створити. Краса склепінь і вітражів. Краса, якої так багато, що її навіть важко сприйняти і витримати. Це ще раз наголошує на тому, що в наших буднях не можна нехтувати красу, треба плекати її навколо себе – інакше божественна краса, краса раю виявиться для нас непосильною…
 
Вразила Ґаліція – дощова й зелена, хоча був жовтень – у повітрі пахло весною, тобто навіть не весною, а чимось таким, що не підвладне порам року. Архітектура там також незвичайна – всюди маленькі хутори, кам’яні будинки, викладені без розчину. І вони стоять уже тисячу років, і незрозуміло, як тримаються ці камені. Йдеш і почуваєшся героїнею середньовічного фільму, і хочеш, щоб цей фільм не закінчувався.
 
Продовження читайте за тиждень на сайті Старого Лева
 
 
 
 
 
Вам може бути цікаво
Валентина Захабура: «Ми стаємо дорослими за віком, але часто ментально залишаємося підлітками»
Ukraїner. Презентація книги у Львові
П'ять українських новинок Книжкового Арсеналу
Розуміти один одного – головний зміст книги про Франческу, – Дорж Бату
10 українських новинок для дітей та підлітків на Книжковому Арсеналі-2019
Команда Старого Лева про книжки, які вони читали цієї весни
stary_lev Стежити
1800 дописів 40994 читачів
Коментарі
Avatar
Срочно взять кредит без отказа Взять кредит онлайн быстро на карту украина Кредит онлайн без паспорта Займ на карту мгновенно круглосуточно без отказа телефон Взять Как получить кредит онлайн на карту онлайн на карту в украине Кредит на карту онлайн круглосуточно і без відмов 100 кредит на карту
29-11-2017 11:48 |