Джеремі Стронґ: «Щоб нова історія була кращою за попередню»
Відомий британський дитячий письменник Джеремі Стронґ завоював серця українських читачів (і не лише дітей) своїми кумедними персонажами і незвичайними сюжетами, а в одній із львівських бібліотек школярі навіть вишикувались у чергу за його книжкою «Знамениті сіднички мого братика».
Тож не дивно, що цьогоріч на Форумі видавців у Львові Стронґ збирав чисельну дитячу аудиторію, і чув подяки від львівських матерів, які стверджували, що саме завдяки книжкам письменника їхні діти почали і полюбили читати. Навіть на прес-сніданку перед від’їздом Стронґа ще зібралося чимало охочих отримати його автограф, натомість письменник, хоч і був втомлений насиченою програмою, розповідав чимало цікавих речей – і про те, наскільки важливо, щоб батьки читали дітям на ніч, і про співіснування в Британії дитячих паперових та електронних книжок і навіть про те, що жвава бабця на мотоциклі з книжки «Мій тато і зелений алігатор» мала реальний прототип – бабусю самого Джеремі.
У чому таємниця майстерності та успіху письменника, з-під пера якого з’явилася сотня книжок, і чому Ракеті пощастило з’явитися на рік раніше від знаменитого Гаррі Поттера – в ексклюзивному інтерв’ю Джеремі Стронґа «ЛітАкценту».
— У «Видавництві Старого Лева» ваші книги побачили світ у серії «Читання для реготання». У Британії вони також виходять в особливих серіях?
— Я пишу тільки веселі книжки. Британські книжки на полицях книгарень розкладають за віком. Якщо розділяють за автором, то мої потрапляють у рубрику «Книжки Джеремі Стронґа» або ж просто за абеткою. Для мене моя серійність полягає в тому, що я не можу писати серйозних книг, бо за кілька сторінок мені стає нудно, автоматично вигулькують жарти і жанрово книжка знову перетворюється на якусь комедію. Тому «Читання для реготання» – цілком адекватна назва.
Ця серія краща, ніж просто поділ книжок за віком – тому що на полицях бібліотек і книгарень мої книжки потрапляють у категорію «від 5 до 8 років», тобто батьки автоматично не куплять їх дитині, яка має менш ніж п’ять років, а дев’ятирічний читач, побачивши табличку «від 5 до 8», теж скаже: «Я вже великий, я не читатиму цього». Це проблема для автора, тому значно краще «Читання для реготання».
— Чи подобаються вам українські видання ваших книжок?
— Ілюстрації мені надзвичайно подобаються, частково тому, що вони дуже відрізняються від британського варіанту і від інших, виданих у світі, – теж. Мене дуже інтригує цей стиль ілюстрування – настільки складний і настільки детально промальований. Частково, напевне, завдяки авторському стилю художника, і частково тому – а я встиг переглянути українські книжки – що в цьому відіграє роль ваша ментальність. Так, як малюють в Україні, – малюють рідко де. Особливо сподобалися вуха (Стронґ вказує на вуха собаки з обкладинки «Нових пригод ракети на чотирьох лапах», яку проілюстрував Максим Паленко – ред.).
— Прототипом Ракети на чотирьох лапах став хтось із ваших домашніх улюбленців?
— У мене була собака, яку звали Люсі, але вона була дуже вихована. Вона знала, що вона – Люсі, знала, що коли їй сказали сидіти – сиділа, біжи – бігла, принести щось – приносила. Але одного разу мої друзі попросили мене вигуляти їхніх собак – і це стало для мене великим культурним шоком. Ці собаки не те що не знали жодної команди, вони не знали навіть, як їх звати. Вони ганяли, заплутуючи навколо мене повідок, а собаку, яка дуже швидко бігала, довелося годину чекати, бо я не знав, куди вона втекла. Коли вона врешті повернулася, то теж не відгукувалася на жодне звертання до неї, навіть найлагідніше. Тож прийшовши додому, я вирішив, що цю собаку обов’язково треба описати.
— Чи бувало, що хтось із читачів просив вас створити певного героя?
— Насправді натхнення приходить будь-звідки, іноді це просто як удар блискавки – в одну мить. Але часто воно приходить ззовні. Чи можна попросити створити героя? Напевне. Якби, наприклад, подзвонив хтось із «Видавництва Старого Лева» й попросив створити історію про дзеркала, я б, мабуть, написав її. Але якби я прокинувся вдома і ставши перед дзеркалом, подумав: «Джеремі, чи не написати б тобі історію про дзеркало?», то навряд чи я її написав би. Головне, щоб ідея надходила ззовні.
Іноді ідеї приходять навіть посеред ночі, наприклад, навіть учора вночі в готелі одна ідея виникла, але це дуже-дуже велика таємниця, тому я вам про неї не розкажу. Одного разу я був на таких собі таборових вихідних і прокинувся в наметі з фразою «Мій тато – алігатор». Потім почухав потилицю і подумав: «Ні, це мені тільки наснилося, але фраза хороша, треба її записати». Так потім і з’явилася книжка «Мій тато і зелений алігатор», яка дала початок серії про цю кумедну сім’ю.
- Чи мусить письменник жити яскравим і сповненим пригод життям, щоб писати цікаво і весело для дітей?
Так, життя має бути цікавим і сповненим пригод, але таким воно має бути в голові письменника всередині. У звичайному житті я нічого такого надзвичайного не пережив, але це, як із дітьми – їхня уява працює постійно. Коли ми були малими, у нас було небагато іграшок, але багато спілкування. Кожного дня ми винаходили нову гру, робили щось цікаве. У цьому дуже допомагали книги. Коли ззовні мені шістдесят три, то внутрішньо я намагаюся втриматися дев’ятирічним. Так найкраще вдається писати смішні книги для дітей.
- Існує формула успішної книжки від Джеремі Стронґа?
Я й сам хотів би знати, в чому формула успіху книжок загалом і моїх зокрема, але тоді, коли я пишу, то намагаюся писати так, щоб нова розказана історія була кращою за попередню. Звичайно, це вдається не завжди. З усього написаного мені найбільше подобається перша історія про ракету на чотирьох лапах, та четверта історія про неї, яку я щойно-щойно закінчив писати. А ще – книжка «Божевільна корова, яка врятувала світ. Ну, майже врятувала». Зі сотні книжок, які я написав, це мої три улюблені, і я вважаю, що вони мені вдалися.
- Вам подобається серіал, відзнятий за книжкою «Вікінг у моєму ліжку»?
- Серіал про вікінга мені дуже подобається і я шкодую, що не відзняли більше серій, напевне, трохи пошкодували грошей. Але те, що вийшло, вдалося добре. Мені дуже сподобалося бути присутнім на зйомках. Було дивно бачити, як те, що я відносно швидко писав, знімають маленькими фрагментами по кілька секунд. Найбільше вразили баночки, які нагадують фарби для графіки, а насправді в них були різні види домашнього бруду: павутиння, пилюка та інше. Наприклад, треба пилюку на полиці – будь ласка. Для мене це був наче перехід в якийсь зовсім інший світ. Актори були дуже гарні і цікаво було за їхньою грою спостерігати.
- Екранізація сприяє популярності книжки й автора?
- Після фільму про вікінга дійсно відбулися деякі зміни, але дуже повільно. Спершу не помітили нічого, потім з’явилися якісь дзвінки про інтерв’ю для різних видань, дзвонили видавці й запитували: «Може, ви нам ще щось напишете, бо ваші книги люди стали купувати краще». І через деякий час після виходу фільму я отримав нагороду за найкращу дитячу британську книгу. Це нагорода дуже важлива для мене, я її отримав за першу книгу про Ракету. Сама нагорода – це срібна чаша вигравіювана, яку залишають автору, і срібна книга. Вона має декілька срібних сторінок, які можна перегортати. Цю срібну книгу дають на рік – наступного ж року попередній власник вручає її наступному. Я її вручив Джоан Ролінґ. І вся штука в тому, що якби «Ракета на чотирьох лапах» вийшла на рік пізніше, то їй би вже нічого не «світило». Дуже дивно, коли твоє ім’я вписують поряд з Джаклін Вілсон, а потім – Джоан Ролінґ. Це вражаюче.
- Хто зазвичай Ваш перший читач?
- Раніше це були мої власні діти. Зараз вони повиростали – вже вік не той. Коли я викладав у школі, це були школярі, яким я читав свої рукописи. Зараз – це дружина Гіллі, якій я читаю найперше, коли щось напишу. Часом дружина вносить дуже конструктивні правки. А часом починає балакати, і тоді я кажу: «Тихо, я ж тобі читаю, не базікай, скільки можна!» (сміється – ред. ).
- Кого з дитячих британських авторів Ви радили б прочитати, а можливо, й перекласти в Україні?
- Моріс Глейцман (Morris Gleitzman). Це один з найсильніших британських авторів, хоч він і живе в Австралії. Він може писати дуже легко, з гумором, дуже тонко про серйозні речі, наприклад, про розлучення, життя і смерть чи навіть гомофобію. Його книга, яка мене надзвичайно вразила, називається «Два тижні з королевою» (Two Weeks With The Queen). Спочатку там дійсно згадано про візит до британської королеви, але насправді це історія про пару голубих, бо queen на сленгу – це назва голубих. Але це розумієш аж десь на половині книжки. Однак насправді йдеться не про королеву, а про толерантність. А написано настільки дотепно і з гумором, що книжку рекомендують для читання дітям вже від семи років. Мені подобається манера цього автора писати легко і проникливо про серйозні речі, зовсім не применшуючи при цьому їхньої важливості. Моріс – саме з таких авторів.
- Ви казали, що ще дитиною вирішили стати письменником, а про що були Ваші перші історії?
- Одна з перших моїх історій, які я написав, називалася «Історія про дракона, який загубив свої шкарпетки». Отож, жив собі дракон, в якого були чарівні шкарпетки, і коли він їх одягав, то ставав величезним і страшним драконом. А коли знімав – ставав маленьким переляканим дракончиком. І одного разу ці чарівні шкарпетки загубилися в пральні. І дійшло до того, що хлопчик, який врешті-решт врятував дракона, довший час мусив носити його в сірниковій коробці, щоб той зовсім не зник. Довелось довго прати ці шкарпетки, поки вони не зменшились до такого розміру, що їх можна було вдягнути на лапки цьому маленькому дракону.
Це була одна з перших історій. Я читав її в класі, в якому тоді викладав. А нещодавно на одному з літературних фестивалів, де я виступав, до мене підійшов такий великий дядечко, зазирнув мені в обличчя і спитав: «Ви мене пам’ятаєте?» . Я сказав: «Ні, а мав би?». Він відповів: «Так, я Джим Гескіл, я був колись вашим учнем. Ви б видали якось історію про дракона і шкарпетки, бо я б дуже хотів її перечитати!». На жаль, ця історія так і не побачила світ, але діти її запам’ятали.
- Викладаючи в школі, Ви були таким самим креативним учителем-експериментатором, як ваш персонаж – пані Гармидер?
- Я викладав у школі тридцять років тому. І зараз, у сучасній британській системі освіти не зміг би викладати, бо тоді сама система була надзвичайно творча. Пані Гармидер – дуже реальний персонаж. Адже я міг взяти дітей і вийти подивитися на дощ посеред уроку. Міг викладати математику каштановими змаганнями – це коли виходиш на вулицю, збираєш каштани, прив’язуєш на нитку – і діти воюють каштанчиками: хто кому більше зіб’є їх з нитки, і в кого найбільше залишиться. Треба було порахувати, скільки переможців або скільки всього каштанів взяло участь у змаганнях. Або наприклад я приносив до школи злинялу зміїну шкіру і ділив дітей на чотири групи: одні мали дізнатися, якої саме змії ця шкіра, другі мали її намалювати, треті мали поміряти її і розв’язати задачі з цими числами з вимірювань, а четверті мали написати історію про неї. Загалом це було різнобічне виховання особистості, а не вишкіл, як тепер.
- Які Ваші враження від Львова?
- Дуже подобається комбінація простору і забудови міста, дуже подобається, що в місті є дерева, подобаються нереставровані старі будинки, подобаються фасади і особливо балкони з квітами, величезні балкони з усіма цими барельєфами, кованими решітками. Це все надзвичайно вражає і змушує почуватися як вдома. Дуже вразила Вірменська церква. І звичайно, сподобалися люди, які дуже-дуже ласкаві і сонячні.
Подяка за переклад при розмові з письменником Катерині Міхаліциній.
Розмовляла Наталка Малетич
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно