Фото - Getty Images

«Видавництво Старого Лева» готує до друку книгу британського ведучого та журналіста, зірки телешоу  «Top Gear» Джеремі Кларксона.

Книга «Джеремі Кларксон та світ довкола» – «must have» для тих, хто знає, хто такий Джеремі, і для тих, хто любить англійський гумор, подорожі та автомобілі.  Автора називають чи не найскандальнішим і найпровокаційнішим журналістом світу. В цинічності та у вмінні жорстко жартувати йому не відмовиш. Переконатися в цьому можна з перших сторінок книжки – вона весела та саркастична. А ще вона про мандри, про світ та про дрібниці і недрібниці нашого життя.

Переклад – Андрій Маслюх

Фото -  Harry Borden/ Getty Images

Дизайн обкладинки  – Назар Гайдучик

***

Принюхуємося до ЄС після колотнечі у Брюсселі

Зазвичай я не встряю в розмови про Європейський Союз. Але коли ви у Брюсселі, столиці Бельгії та цілої Європи, то довго уникати цієї теми не вийде.

Учора я засів на якійсь доволі приємній для ока площі з одною милою та начитаною дівчиною-ірландкою, котра живе у Бельгії вже чотири роки. Секунд п’ять ми говорили про красу Брюґґе, одинадцять – про Жана-Клода Ван Дамма, а далі я вже не міг стримуватись.

– От що конкретно дав Євросоюз особисто мені? – поцікавився я без зайвих церемоній.

Я, звісно, перепрошую, та напередодні ввечері я приїхав до «Президентс-готелю» слідом за двома автобусами з туристами, котрі не могли ні прочитати реєстраційних карток із усіми їхніми фантастичними вимогами, ні до пуття збагнути, чого від них хочуть. Бо виходить дуже цікаво: щоби в’їхати до Бельгії, паспорт вам не потрібен, але, щоби вас пустили переночувати, треба вказати номер паспорта.

Тож доки мені видали ключ від номера, довелося зачекати лише якісь дві години. З’ясувалося, що це не номер, а, фактично, справжнісінька двомісна доменна піч. Окрім того, я відразу ж дізнався, що цей готель сконструйовано та обладнано так, аби він відповідав насамперед вимогам заїжджих американців. А вони, як відомо, почуваються затишно тільки у двох випадках: у приміщенні має бути або така спека, щоб там буквально закипали мізки, або така холоднеча, щоб замерзав азот.

Десь о першій ночі я запхав подушку до міні-бару, де сподівався бодай на пару градусів її остудити, й у розпуці ліг, намагаючись хоч трохи подрімати. Проте саме тоді мій сусід за стіною надумав зіграти у сквош. І негайно взявся до діла. Тривало це десь годину.

Добряче облившись потом, він вирішив, мабуть, що незле було би поправити це діло ще й водою, і пішов у душ, де весело провів іще одну годину. Далі йому спало на думку, що час уже й потеревенити зі земляками, котрі залишилися дома, в Айові. Щоправда, я і досі хоч убий не збагну, навіщо було для цього марнувати гроші на телефон.

“Здоров, Тодде, це Чак! – ревнув у слухавку він. – Послухай, як голосно тут можна врубати телик!” У мене ще не було нагоди це перевірити, але я все одно не маю жодних сумнівів стосовно того, хто фігурує у «Книзі рекордів Ґіннеса» в рубриці «Найгучніший голос у світі». Старий добрий Чак, хто ж іще. Знали би ви, до речі, скільки в нього друзів! Коли він із усіма наговорився, настала, звісно, пора на ще одну партійку у сквош. Урешті-решт, я не витримав, зателефонував на рецепцію і запитав, чи не могли би вони подзвонити до мого сусіда і попросити його вгамуватися. Я почув, як у нього задзеленчав телефон.

“Алло! – гаркнув він. – О, так, звичайно!” А тоді поклав слухавку, постукав до мене у двері й шепнув (від такого шепоту репається кора на деревах): “Вибач, друзяко!” Тієї самої миті за вікном зійшло сонце. Ви ж знаєте, як добре воно вміє вишукувати всілякі щілини під чи над сонцезахисними щитками в авто, правда? Так-от, наше денне світило й цього разу зуміло знайти шпарку між шторами, і варто було на мить розплющити очі, як гострий, розпечений і, безперечно, радіоактивний промінь відразу ж уп’явся мені прямісінько в сітківку. Довелося витягати подушку з міні-бару і повертатися назад у піч… Тобто я мав на думці – до ліжка.

Нічого дивного, отже, що наступного дня в мене якось не було ні найменшого бажання базікати про того бісового Ван Дамма. “То що такого особливого зробив для мене Євросоюз?” – заповзявся я.

Моя співрозмовниця, затята єврофілка, заходилася розповідати, що от вона, приміром, не могла би вступити до жодного університету в Ірландії, бо ходила до школи в Англії, а відтак не говорить ірландською. “Гаразд, – сказав я, – це, звичайно, чудово, та мені від цього що?”

Їй хоч-не-хоч довелося погодитися, що таки нічого, та це її анітрохи не збентежило і вона повела далі: мовляв, тепер на шкіряних черевиках, зроблених в Євросоюзі, має бути спеціальний знак ЄС, який підтверджуватиме, що вони справді зі шкіри.

Гм… Чомусь я не впевнений, що лише цього досить, аби виправдати існування тут двоцентрового і трирівневого уряду, де працюють 35 тисяч осіб. Особливо з огляду на те, що переважній більшості з нас і самим стає кебети відрізнити виріб із коров’ячої шкури від продукції саудівських нафтопереробних заводів. “Е, ні, – сказав я, – так не піде, на самій шкірі ти тут не виїдеш. Пошукай кращих аргументів”.

Вона спробувала пробити мене тим, що от дизайнерський одяг завдяки ЄС тепер у Британії подешевшав, але через те, що я зроду не ходив у «Prada», знову промахнулась. А тоді бовкнула, що от якби не Рада Міністрів ЄС, то повітря у Європі було би значно бруднішим, аніж воно є. Не те, ой, зовсім не те. Через двадцять хвилин, коли я закінчив пояснювати, наскільки малої шкоди завдають природі людина та машини, які вона створила, вона поїхала далі.

От якщо мене заарештують за перевезення наркотиків там, де немає британського посольства (а що, ще і справді є такі країни?.. Ми вдвох так і не пригадали жодної), то я зможу звернутися по допомогу до дипломатичної місії будь-якого з членів Євросоюзу, яка функціонує в тому місці.

Тож якщо вас запроторять до каталажки в Кабулі за зберігання героїну – а це, повірте мені, дуже малоймовірно, – і наше Міністерство закордонних справ із якихось причин не матиме впливу на цю ситуацію, ви завжди зможете звернутися до шведів.

І це все, що вона зуміла запропонувати, прокопирсавшись у пам’яті цілу годину – не менше. Дешеві шкіряні черевики та допомогу від вікінгів, якщо ви потрапите в тарапати в якійсь дірі у третьому світі.

Того самого вечора я переїхав до готелю, де покоївки 24 години на добу не випускали з рук порохотяга. А через те, що мій номер розташували в якомусь хитромудрому закапелку, то саме там вони переважно й завершували свої перегони, з розгону луплячи плінтус.

Власне, в цьому, підозрюю, і криється причина того, що ЄС насправді не працює. Просто ті, хто ним керує, ніяк не можуть виспатися.