0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
#ДвіДумки: Марлен Гаусгофер “За стіною”
Віталіна Макарик: Ім’я Марлен Гаусгофер, донедавна зовсім невідоме українському читачу (принаймні, мені – точно), в австрійській літературі звучить доволі гучно. З-поміж її романів “За стіною” – найвідоміший, екранізований і відзначений престижною премією. Його відносять до жанру квазіфантастики, хоч мені з опису він видався антиутопією. А антиутопії ми любимо, правда, Юлю?)
 
Юлія Дутка: Любимо, але це якось і не зовсім антиутопія (чи, принаймні, не така, як я люблю).
Тобто є якісь елементи: життя за новими правилами у вже знайомому середовищі, обмеження, яких раніше не було, і тому вони здаються особливо болючими… Але для антиутопії за всіма законами жанру мені чогось бракує. Повільна, дещо терапевтична розповідь, яка ніби спонукає зупинитись і роздивитись те, що відбувається навколо, у час пришвидшеного вигорання – однозначний требачит.
 
 
All in all you're just another brick in the wall
 
Юля: Марлен Гаусгофер зображає ситуацію, в якій я б точно збожеволіла. Мені важко без людей. Мені важко чекати чогось невідомо чого. От не вірю, що головна героїня (інакше її не назвеш), жодного разу не спробувала стрельнути у ту невидиму стіну, щоб зрозуміти, що там і як. Вона ж мала купу набоїв. Сокиру можна було б поламати, а це цінний інструмент, але стрельнути таки можна було. Як не спробувати підкопати стіну, щоб вибратись з того зачарованого лісу. Але ні – вона стає справжньою господинею з коровою і городом. Я – сільська жителька – до такого вдалась би, тільки втративши всю надію
 
Ціна у Спільноті Старого Лева
96 грн
А от їй якось нормально там, за стіною. Так нормально, що мені в якийсь момент почало здаватись, що вона хотіла цієї ізоляції – чи то, щоб навести порядок в думках, чи з якихось інших причин. Але, вочевидь, не в таких кількостях, адже її ізоляція – не дні чи місяці, а роки… А що можна роками робити на самоті?
 
Що б робила ти, Віто?
 
Віта: Я от не знаю, що робила б, опинившись у такій ситуації. Певно, вперто шукала б виходу з межі стіни. А от героїня роману (ми, до речі, так і не дізнаємось її імені, тому можна назвати її, наприклад, Остання Жінка на Землі) доволі легко приймає нові правила гри. Можливо, тому, що так і не була по-справжньому прив’язана до котроїсь із людських істот. Можливо, десь в глибині душі сподівалася залишитися наодинці з природою, подалі від людей і їхніх проблем. Зрештою, їй однак не залишалося виходу.
 
Ця жінка, зовсім не призвичаєна до важкої селянської праці, без жодних знань і умінь щодо ведення господарства, тепер мусить косити, копати, колоти дрова, вирощувати овочі, полювати. Не все їй вдається одразу й ідеально. Але мене вражає, наскільки вона зуміла адаптуватися до цього, стійко бралася до найвиснажливішої праці і, зрештою, досягала успіху у своїх справах. Може, залишившись сам-на-сам із дикою природою, вона випустила на волю інтуїцію первісної людини, її уміння чути голос лісу, неба й землі.
 
А ще, звісно, були тварини. Із ними жінці вдалося порозумітися найкраще.
 
Менші її діти
 
Віта: Пес, кішка, приблуда-корова. А потім нові покоління тварин, які стали для неї більше, ніж домашніми улюбленцями і компаньйонами. Більше, ніж друзями. Майже дітьми. Дбати про них, захищати, звіряти свої думки, розділяти жахи довгої зимової ночі і радісні літні ранки на полонині. Розуміти їхню мову за помахом хвоста, виразом очей, поворотом голови. Будувати цю маленьку дивну родину, де кожне піклується одне про одного – пес про кошенят, кішка про Жінку, Жінка про корову.
 
Переживати біль від неминучих утрат. Боятися знову його відчути. Захищати своїх до останнього. Відчувати, як розривається серце, коли захистити не вдалося. Пес, кішка, корова і ще декілька хвостатих чотирилапих – єдині близькі істоти в усьому світі, обмеженому стіною. Їхня дружба із Жінкою неймовірно зворушлива і щемка. Цікаво, для того, щоб створити такий міцний і щирий зв’язок із тваринами, треба бути людиною з чистою душею і добрими намірами? Чи достатньо бути просто останньою людиною у світі, спроможною про них попіклуватися?
 
Юля: Насправді тільки корова не зможе жити без жінки, адже з повним вименем молока вона ризикує отримати болючу інфекцію (а з нею і болючу смерть), а кішка і пес дали б собі раду, полюючи в лісі. В кішки ж є якийсь дикий ревучий кавалер. Та вони потрібні цій історії, вони потрібні цій жінці. Як сенс життя. Як привід не опустити руки. Як заклик щоранку підніматись з ліжка, не жаліючи ні натертих стоп, ні замучених ревматичними болями колін. Заготовляти сіно – для корови. Колоти дрова – щоб не мерзли кішка і пес. Полювати – щоб вони мали, що їсти. Садити город, бо псові Рисеві теж смакує картопля.
 
Головна героїня, здається, нічого не робить тут для себе. Вона переб’ється, а от її звірята – ні, їм потрібна турбота. Їм потрібна вона. Можливо, вона б спробувала втекти з того обмеженого стіною простору, якби не ця чотирилапа компанія, якою вона ризикувати не може, бо, хтозна, що там. Адже там не лишилось нічого живого, окрім буйного різнотрав’я та дерев, яким ніхто тепер не заважає рости.
 
А що за стіною?
 
Юля: Що за стіною – головна інтрига цієї історії. На початку ми бачимо завмерлого біля криниці дідуся, пташок, які немовби скам’яніли у траві, корів, які відпочивають, але не дихають. Перші дні катаклізму здаються просто стоп-кадром. Те, що відбувається потім, авторка не показує. Можливо, там як у казці про Сплячу красуню, все потім оживе. А, може, всі ті істоти – вже тлін. Можливо, повітря назовні – отруйне. Можливо, там якесь випромінювання, яке не шкодить тільки рослинам. Ми не знаємо. Як і не знаємо, звідки взялась та стіна. Чи, можливо, то навіть купол, який пропускає дощ та сніг.
 
 
Важко сказати, що там за стіною, поки не вийдеш за неї. Але чи є як? Чи зможе героїня знайти той вихід – і чи взагалі шукатиме? Бо, здається, вже приросла і до мисливської хатинки, і до корови Белли, і до кішки-авантюристки, яку називає просто Кішка. Швидше за все, їй вже нікуди і ні до кого повертатись – з полонини вона бачить, як природа швидко бере своє, дороги заростаються, а про колишню цивілізацію нагадує тільки високий церковний шпиль. Вона вже роками не чула дзвонів. Тому що дзвонити нікому.
 
Віта: Роман “За стіною” написаний у 1963 році, і в ньому, мені здається, все ще звучить відлуння Великої Війни. Світ за стіною виглядає так, ніби в одну мить знищений якоюсь потужною зброєю – ні, не атомною бомбою, але чимось таким, що за страшною могутністю не поступається їй. І якщо хтось зробив це зумисне, то вони – ці зловмисники, ці переможці – рано чи пізно сюди ввійдуть, міркує собі героїня роману. Однак спливають місяці, а переможці досі не з’являються. Невидиме силове поле досі відмежовує її маленький світ від великого зовнішнього. Не відомо, чи залишилися бодай ще якісь живі люди по той чи по цей бік стіни. Але жінка, відверто кажучи, й не впевнена, чи хоче когось із них зустріти. Вона – як гірська робінзонка, роль П’ятниці для якої цілком справно виконує пес, і їй цього, здається, цілком достатньо.
 
Принаймні, стіна захищає її від небезпек зовнішнього світу. Їх, щоправда, явних і потенційних, вистачає і по цей бік стіни. Життя жінки сповнене тривог, але щоденна праця – це своєрідна медитація, яка допомагає жити в моменті, тут-і-зараз. Тож для тих, хто виснажується у гонитві за “успішним успіхом”, цей роман може стати якщо й не відром холодної води, то прекрасним лагідним щепленням від гонитви за примарами, ключиком до налаштування гармонії з довколишнім світом.
 
Кому варто читати
 
Віта: Тим, хто любить історії про виживання на природі і глибоку медитативну прозу.
 
Юля: Тим, кому потрібно сповільнитись і побачитись щось добре у світі навколо.
 
Кому не варто читати
 
Юля: Холеричним натурам, яких бісять повільні розповіді.
 
Віта: Тим, хто любить історії, де більше людей.
 
Схожі книжки
 
Віта: “Робінзон Крузо” Деніела Дефо.
 
Юля:У дикій глушині” Джона Кракауера.
 
Вам може бути цікаво
«Я бачу, вас цікавить пітьма» – симбіоз соціальної драми, містичного трилера та захопливого детективу
Робота книгарень Старого Лева 28-29 листопада
«Я бачив його живим, мертвим і знову живим» – вихід на світло. Валерій Пузік про нову книжку
«Куди і звідки»: екскурсія книжкою від Творчої майстерні «Аґрафка»
Непідкупний дослідник істини: Мартін Поллак та «Жінка без гробівця»
Аліса Андерсен: пригоди не принцеси, яка не плаває
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати