Дорж Бату: Я знайшов в Україні справжнє суспільство, де поважають одне одного
Публічне інтерв'ю Мар'яни Савки з Доржем Бату відбулося у межах 26 Book Forum. Як пройти шлях від історика до журналіста, а згодом і працівника NASA? Чи складно було із Бурятії переїхати в Україну, а далі вирушити аж за океан, щоб віднайти своє покликання? Про переломні моменти життя та кордони, які існують в нашій голові, говорили у відвертому інтерв’ю з Доржем Бату.
Про наслідування та помилки в житті
Я не вважаю себе людиною, з якої варто брати приклад, оскільки в житті зробив багато вчинків, за які мені соромно і чим я не пишаюсь. Такі вчинки бувають в житті кожного. Наприклад, я втрапив у міжнародний скандал – взяв інтерв’ю у начебто лідера російської опозиції Олексія Навального, а насправді був це пранкер або провокатор чи сам Навальний – ніхто не знає. Але моя репутацію це знищило, а репутація «Голосу Америки» в один момент потрапила під удар. Зазвичай люди не хочуть говорити про якісь свої фейли, але це абсолютно не той випадок. Говорячи про такі штуки, я показую, що, можливо, не завжди варто брати приклад з мене.
Про сім’ю та українську мову
Вдома ми здебільшого розмовляємо українською. Мою гарну українську мову поставила моя дружина – Ярина Жук, як постійно мене виправляла. Мені це дуже не подобалось. Пам’ятаю, як я злився. Мар’яна Савка почала розмову з того, що я змінив все – і це моя формула успіху: бути журналістом, потім стати математиком, тоді піти в NASA і досягти успіху. Але набагато складніше – зберегти якусь професію і досягнути успіху у ній. Ось Ярина все життя була дизайнеркою. Вона першу освіту отримала у Львові, закінчувала художній коледж Труша за спеціальністю «Художня вишивка». Потім отримала освіту в Штатах в одному з найкращих коледжів, які дають фешн освіту. І третя освіта – у Сан-Франциско, у найкращому з ВНЗ. І буквально 8 вересня вона представила свою колекцію на New York Fashion Week – одному з найкращих подіумів світу. Вона нічого не змінювала, зберігала професію, змінила в житті лише країну. Вона мала мрію та мету, і маленькими-маленькими кроками йшла вперед.
Моя старша донька Софія – дуже схожа на маму, вона тяжко і вперто працює. І я просто згадую себе в її роки, я навіть близько таким не бува, а вона реально працює, готується до вступу в коледжі, адже хоче бути дизайнеркою, як мама. Їй зараз треба зробити портфоліо, і вона сидить й малює. Якщо не виходить – починає знову; вона буде злитися, плакати, але вона це дотисне. Жодного разу не було такого, що Софія щось кинула напівдорозі. Навіть якщо це вже їй не треба – вона буде сидіти і завершувати почате. І вона мене цьому вчить. Моя молодша донька мене вчить просто радіти. Коли у мене буває поганий настрій, вона не злиться на мене, а одразу біжить обійматися і показує, що мій поганий настрій її не ображає. Це вчить долати конфлікти обіймами, не ображатися, а любити.
Про дитинство, маму й дитячі табори
У дитинстві я був жахливим. Моя тітка, мамина сестра, називала мене Гунай Петрович Кідалкін. Не питайте чому «Гунай Петрович», а «Кідалкін» – бо я кидав все, що траплялось мені до рук. Мабуть, мене ще з дитинства траєкторії цікавили. Я все жбурляв, воно розбивалось, поки одного разу я не взяв молоток, кинув в стіну, а він відскочив і дав мені в чоло. Потім я зв’язався не те, щоб із поганою компанією, але мав одного друга, в якого тато офіцер, а мама викладала у військовій частині, і ми з ним виготовляли вибухівку. Ми жили в дуже поганому районі, і нас ніхто не чіпав. А потім з допомогою нашої ж вибухівки в 90-ті місцеві мафіозі висадили в повітря чийсь автомобіль, добре що не вбили нікого.
Я дуже люблю свою маму. Вона у мене педагог, професорка музики. І всі знають, як тяжко жити у сім’ї педагога. Мої батьки хотіли, щоб я став музикантом.
Коли мені було 14 років, я перебував у Всеросійському дитячому центрі «Океан». Тоді, коли я навіть не знав, де на карті Україна, я познайомився з Ілларіоном Павлюком. Ілларіон тоді жив на Сахаліні, а я в Улан-Уде. І ми познайомились у Владивостоку, навіть були закохані в одну дівчину – Катю, і вона обрала його. Згодом, працюючи в Україні на «Інтері» ми перетиналися, але момент істини настав, коли ми зійшлися на телеканалі «К1». Я до нього підійшов і запитав: «Ілларіон?», і аж тоді ми з’ясували, що дуже давно знайомі.
Про зміну країн
Після переїзду з Росії в Україну я побачив зовсім інше суспільство, де поважають одне одного і люди чесні між собою. Вони не ховають ніж за спиною, і ніхто мені не вказує на те, який в мене розріз очей, ніхто не зацькує за мою національність. У мене у фейсбуці показані всі етапи моєї діяльності, є і російські канали, які зараз являються зразками найгіршого пропагандистського лайна, однак я не прибираю це, бо справді працював там. Але жодна людина в Україні не тицьнула мені пальцем в це, в моє обличчя і розріз моїх очей, не тицьнула і не сказала: «Забирайся туди, звідки приїхав, у Росію». Це означає, що тут я знайшов справжнє суспільство.
Двічі у своєму житті я змінював країну. Я не знаю, чи будуть ще зміни. Не можу з впевненістю сказати, що залишусь назавжди жити у США. Купа американці живе зараз по світу, працюючи з різних країн. Відбувається глобалізація. Вже не буде так, як було колись: батьківський будинок, який належав колись дідам-прадідам, який треба залишити дітям чи внукам. У Штатах це все вже давно не так. Сім’я спокійно переїжджає з штату у штат, залежно від того, де пропонують кращу роботу, і вже зникає поняття «родинне гніздо» – воно дуже застаріле й архаїчне. Я люблю Україну, бо ця країна мене прихистила, дала мені роботу, захист та засоби для того, щоб утримувати свою сім’ю. І США мені дали те саме. Це мій дім. Але, можливо, колись я переїду в іншу країну. Я люблю і поважаю Україну, Америку і буду любити й поважати ту іншу країну. Патріот – це той, хто живе в країні і поважає її закони, її мову.
Про смерть
Вперше я побачив побутову смерть десь у 4 роки, коли померла моя двоюрідна бабця зі сторони діда. А жахливу смерть я верше побачив на війні. Мені тоді було 22 роки. Це справило на мене велике враження, але я б не сказав, що це була точка неповернення. Просто я зрозумів, що війна не приносить нічого доброго.
Про фемінізм
Для мене фемінізм означає те, що всі мають рівні права. Це дуже болюча тема для США, у нас не все так добре – на одних тих самих посадах чоловіки отримують більшу заробітну плату, ніж жінки. Я працюю з напарницею, мозок якої працює набагато краще, ніж мій. Фемінізм – це коли жінка не має грати певну роль. Це відсутність певної моделі поведінки для жінки.
Про страх публічних виступів
Я дуже боюсь публічних виступів. Мій вчитель в дитинстві, один старий буддійський монах, казав: «Терпи те, що не можеш витримати, переживай те, що не можеш пережити, відпусти від себе те, що, здається, ніколи не відпустиш. І роби те, що здається тобі неможливим. Тоді ти будеш почуватися вільним».
Мар’яна Савка про Доржа Бату
Дорж – людина дуже цікава, і мені хотілось просто поговорити з ним, як зі своїм другом. Ми познайомились не так давно, і у нас утворилось таке міцне братерство з кількома моїми авторами. Дивовижно, що між ними теж є міцні дружні стосунки. Це Дорж Бату, Андрій Цаплієнко та Ілларіон Павлюк. Вони справді довго знають один одного і перетиналися не раз у житті. Вони увійшли в життя видавництва, моє життя – і щось змінилося в моєму житті. Ми поговоримо про людську щирість. Про те, як Дорж став таким, як є – людиною, якій довіряють та з якої беруть приклад.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно