0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Дорж Бату: «Коли жінка не може вільно обирати, якою їй бути і чим займатися – це середньовіччя»
Одним з найвідвідуваніших заходів Книжкового Арсеналу у цьому році була презентація книжки «Франческа — повелителька траєкторій», яку написав Дорж Бату. І не в останню чергу завдяки яскравій особистості автора. Письменник Дорж Бату, він же Андрій Васильєв, не так давно працював ведучим новин і готував репортажі з гарячих точок, тепер же він — оператор корекції траєкторій Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США. Ми поцікавились його думками про вміння жити, любити, працювати у світі, що стрімко змінюється.
 
Тетяна Гордієнко, WOMO
 
Про зміну кар’єри
 
Найперше: забудьте про статусність роботи. Статусність роботи – це середньовіччя. Це ніщо: я б з таким само успіхом міг би працювати не в NASA, а у «Starbucks», або доглядати людей в лікарні. Пам’ятаю слова мого батька, він казав, що немає поганої роботи чи роботи, за яку соромно, бо соромно, коли ти не працюєш.
 
Моя теперішня робота в NASA – результат збігу обставин. У 2013 році я припинив журналістську кар’єру і почав працювати в NASA – вакансію я знайшов через знайомих. Мене взяли, і спочатку я виконував дуже просту роботу лаборанта — просто записував дані. Але я став цікавитись, вчитися, і тепер я є оператором корекції траєкторій.
 
 
Для того, щоб робити будь-що якнайкраще, спочатку треба цю справу полюбити. А для цього треба усвідомити, що та робота, яку ти робиш, – важлива. Але будь-яка робота важлива, будь-хто причетний до прогресу! І той самий бариста, який наливає мені каву, і він теж причетний до прогресу, бо якщо, наприклад, науковець не вип’є кави, він не матиме потрібної ясності розуму, щоб зробити вірні розрахунки. Ми всі живемо на одній планеті і всі робимо одну справу, то ж байдуже, яка робота, головне – не сидіти без діла. Я сприймаю роботу як щось утилітарне. Так, це місце, де ми проводимо більшу частину життя, але робота потрібна для того, аби заробляти гроші, вона не є головним у житті. Головним же є родина, люди, яких ви любите. Робота – на другому місці. А для душі я пишу історії, займаюсь журналістикою.
 
Про еміграцію
 
Еміграція – це глобальне явище. Якщо хтось думає, що можна заборонити і не пускати – це перший крок в нікуди. Люди мігрували завжди. Світ глобалізується, тому ці процеси неминучі. І американці теж виїжджають зі своєї країни. При цьому зараз більше поширена економічна міграція: якщо раніше емігрували з ідеологічних причин, то тепер люди прагнуть кращого життя, повнішої реалізації для себе і своїх дітей. Неможливо заборонити людині прагнути кращого життя. І в кожного є свої причини, щоб поїхати, залишитись, чи повернутись – і ніхто не має права вимагати від тебе звіту, чому ти прийняв таке рішення чи засуджувати тебе.
 
Думаю, що життя в американському суспільстві змінило мене, я повніше прийняв ідеї рівності, поваги до особистого вибору. Багато хто з емігрантів не змінюється, не розділяє цінностей суспільства, в якому тепер живе – це теж їхній вибір: вони живуть компактно, не вчать мову, відповідно, дуже обмежені у своїх можливостях. Моя стратегія найшвидшої адаптації до нової країни – це бути відкритими. Загального рецепту не існує, бо у кожного своя ситуація, свій характер, але ніколи не треба боятися, треба прагнути до того, чого хочеш.
 
 
Про виховання вільних людей
 
Раджу ніколи не застосовувати щодо своїх дітей якихось оціночних суджень типу «тобі на вухо ведмідь наступив», — цими судженнями ви підрізаєте їм крила. Задача батьків – не спрямовувати, а підтримувати. Виростити і відпустити, не бути диктатором. Я не згоден обирати між двома поширеними варіантами «батьки змусили чимось займатись – вони винні» чи «батьки не змусили – теж винні», я обрав третій: я буду підтримувати свою дитину, навчивши її, що її вибір – це її відповідальність. Якщо вона спитає моєї думки – я висловлюсь, якщо вона її не спитає – я не буду їй нав’язувати свою позицію.
 
Щодо освіти скажу, що наша з Яриною дочка вчиться в Америці і, орієнтуючись вже на певну галузь, у якій вона бажає працювати, вона має змогу обирати певні потрібні їй предмети, набирати більше годин певних курсів. Можливо, вона, в решті решт, присвятить своє життя зовсім іншій сфері, але поки що вона має змогу поглиблювати свої знання у тому, що її цікавить зараз. Мені здається, що американські підлітки у цьому більш самостійні. Дочці 16 років й вона поки що залишається дитиною, але вона вже має відповідати за свій вибір. Ми, наприклад, віддали дітей на музику: якби їм це не подобалось, вони б не займалися, ми пояснили, що стануть вони професійними музикантами чи ні – але музика завжди допомагає. Хочеш – займаєшся, в будь-якому разі нічого не втрачаєш. Не хочеш – не займаєшся, але втрачаєш певні можливості, показати які дитині необхідно. І дитина не повинна намагатися мене не розчарувати, я не буду розчарований: це її вибір, це її життя.
 
Якщо ти не готовий після школи зробити свій вибір щодо подальшого навчання – це нормально, ти береш паузу, але ти маєш знайти роботу і заробляти на себе. Діти ж пострадянського простору більш інфантильні, вони думають, що батьки будуть завжди вирішувати за них всі проблеми. В Америці теж є такі діти, за яких все вирішують батьки, але їм не позаздриш. Якщо у сім’ї закінчуються гроші – це велика трагедія, якщо ж дитина заробляє сама на себе – становище стає менш трагічним у рази.
 
 
Коли Франчесці, моїй колезі та героїні моєї книжки, було 16 років, батьки, які народилися і виросли в Італії, сказали їй: «Тобі 16, ти неповнолітня, живеш у нашому домі, на наші гроші, тому будеш робити те, що ми тобі скажемо.» Ця фраза була для неї тригером: вона на два роки відмовилась від усіх задоволень, займалась тільки навчанням, виконувала всі доручення батьків, вона знайшла роботу у «Starbucks», заробляла на себе, заощадила до свого 18-річчя певну суму, а на наступний день після дня народження сказала: «Я йду з дому». І з того дня вона абсолютно самостійна, ніколи не взяла у своїх батьків ні цента, хоча вони вважаються мільйонерами. Вона могла б нічого в своєму житті не робити, але і вона, і її три старших брати – всі вони пішли з батьківського дому, розкішного, великого, який купували, щоб всім дітям було де жити. Але батьки залишились самі, і не тому, що вони погані – вони чудові, турботливі, але їх діти – це діти Америки, в них інші цінності.
 
Про «жіночу» та «чоловічу» працю
 
Коли мова про рівність заходить у площину «придатного/непридатного» для дівчат, мені хочеться залишити напівтони і назвати ці розмови дикістю. Коли жінка не може вільно обирати, якою їй бути і чим займатися – це середньовіччя і мракобісся. Якщо жінка хоче вдягатися в рожеве і підносити своєму чоловіку каву і це її вибір, то чому ні? Є й чоловіки, які хочуть вдягатися в рожеве і підносити своїм партнерам каву – і це теж окей. В цьому є принцип рівності: ніхто не може заборонити дівчині бути пілотом, а хлопцю – вдягтись в рожеве.
 
 
Люди часто думають про свободу якимись смішними категоріями, не розуміючи суті своїх прав. В Америці у 1950-х роках був страшенний сексизм, але цій країні вистачило кілька десятиліть, щоб докорінно це змінити. Звісно, випадки сексизму є там і зараз, особливо у провінції жінки все ще борються з ним. В Україні тільки починають говорити про дискримінацію, але почати говорити – це вже зробити крок у вирішенні цієї проблеми. У нас тут багато хто протистоїть дискурсу рівності, підкріплюючи свою консервативну позицію Біблією, але в християнському вченні, в його заповідях, немає нічого про те, яку роботу жінка не може робити, немає нічого про гомосексуалістів, про дискримінацію за расовою ознакою. «Любіть ближнього свого, не крадіть, не вбивайте» — ось у чому християнство, а не в тому, щоб засуджувати чоловіків і жінок за їх вибір професії, або за їх приватне життя.
 
Про Франческу
 
Сьогодні на презентації (під час Книжкового Арсеналу — прим. ред.) читачі вперше дізнаються про те, що Франческа – дівчина з аутизмом. І якби її побачив хтось, хто знає, що таке розлад аутистичного спектру, він би одразу в ній це помітив. Для пересічного читача Франческа – це просто весела, трохи божевільна дівчина, так воно і є, але вона ще й аутистка. І вона така ж, як і ми з вами. Багато чого залежить від самої людини, але й від суспільства теж. Суспільство не має таких людей відокремлювати, запихувати у якісь інтернати. Це ж такі само люди, як ми, у них є ті самі права і свободи. Чомусь на пострадянському просторі люди з аутизмом, з синдромом Дауна автоматично вважаються неповноцінними. Але неповноцінним є суспільство, яке їх не приймає.
 
Вам може бути цікаво
Дві книжки Старого Лева отримали відзнаки Book Forum Best Book Award
«#НАШІ» – книжка про українців, якими захоплюється світ
Старий Лев на 25 Book Forum. Фото
Ірина Магдиш: «Головне завдання батьків і цієї книжки – показати, що в музеї може бути цікаво»
Навіщо створювати світ: 10 цитат із нового роману Мирослава Лаюка
Олів’є Бурдо: «”Чекаючи на Боджанґлза” — роман про втечу від гнітючої реальності»
stary_lev Стежити
1404 дописів 28490 читачів
Матеріали по темі
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати