Дорж Бату: «Коли мені дякують за те, що я говорю українською, складається враження, наче дякують за те, що я дихаю повітрям»
У заповненій київській «Книгарні Є» відбулася зустріч із автором книжки «Франческа. Повелителька траєкторій» Доржем Бату, який приїхав до України зі США. У минулому журналіст, а тепер оператор польотів у Національному управлінні аеронавтики і космос Дорж Бату (він же Андрій Васильєв) розповідав про життя героїні його книжки – сицилійки, яких тем торкається у книжці та як він потрапив до NASА. Модерувала зустріч журналістка каналу 1+1 Галина Сергєєва.
Про головну героїню книжки
Коли я вперше зустріч Франческу, у неї було нафарбоване лише одне око. Вона підійшла до мого столу, висипала косметику і сказала: «Якщо ти такий розумний, сам намалюй». На перший погляд дівчина виглядала дуже дивною, допоки я не дізнався, що в неї аутизм. У дівчини дуже складна доля: до трьох років вона не говорила, мала проблеми з комунікацією, боїться скупчення народу та досить напружено реагує на незнайомців. Вона постійно ховається за мою спину, коли чогось боїться.
Майже весь час Франческа навчалась вдома, а не в школі. З нею займалися, щоб вона нормально реагувала на емоції інших людей. Останні два роки у школі були для неї жорсткими – її ображали та били. Зараз Франческа не дозволяє, щоб її ображали. Пізніше вона потрапила в коледж і там вона вже стала такою, як у книжці. Я навмисне це не розповідав до релізу книжки. Я її описую такою, як вона є, не прикрашаю. Мені було цікаво, чи сподобається така Франческа читачам і вона багатьом подобається. Те, що у неї аутизм, не значить абсолютно нічого, вона така ж, як і ми з вами, просто її мозок працює інакше. Вона математичний геній – може розв’язувати багаторівневі завдання в голові, без чернетки, бо їй вона не потрібна.
Про космос і роботу в NASA
У 2013 році я звільнився з Голосу Америки й почав шукати роботу.Це могло бути будь-що: починаючи від «Старбаксу», як у Франчески, й закінчуючи прибиранням офісів. Я випадково знайшов роботу. Посада лаборанта не вимагала спеціальних знань, треба було натискати на кнопки, записувати показники. Але поступово я почав втягуватися і за два-три роки я зайняв вищу посаду – final inspector – випробовував та тестував деталі. Потім ми переїхали в інший штат, я подав резюме в рекрутингову агенцію, яка займається авіакосмосом. Вони викинули з мого резюме 20-річний досвід журналіста, і розписали лише те, чим я займався останні три роки. Так мною зацікавився роботодавець. Це було випадково і якби я спочатку ставив собі таку ціль, це було б раніше».
У Штатах поділ на гуманітаріїв і технарів вважається дуже умовним. Це стереотип. Насправді мозок не може бути заточений на щось одне. Ми всі можемо бути математиками та водночас добре знати літературу. Просто хтось в дитинстві нам сказав, що «ти здібний до мов, а ти до математики». Математика проста і складна водночас, але й досить красива наука. Переналаштовуватися з однієї роботи на іншу було не важко, був лише психологічниий бар’єр. Я сам собі вирішив, що не потягну, тільки мій наставник мене переконав у протилежному.
Про книжку «Франческа. Повелителька траєкторій»
У «Франчесці» багато веселих, але водночас не менш важливих і глибоких речей, іноді це навіть сміх крізь сльози. У книжці йдеться про теми рівності, дискримінації, зневажливого ставлення до емігрантів, гомофобії.
Це супроводжує нас в реальному житті. Я пишу про реальні речі, які трапляються з усіма. Ми кожен день бачимо несправедливість щодо порушення прав жінок, прояви ворожого ставлення до представників ЛГБТ, зневагу до емігрантів та переселенців. Американське суспільство не ідеальне. Про це не можна не писати. В мене не було завдання писати про всі ці проблеми. Просто вони є і я про них не можу не писати. Я бурято-монгол, народився в Бурятії, але ксенофобію відчув лише, коли потрапив до Москви. Я потрапляв в історії зі скінхедами, в бійки, мене ображали. У 2002 році я приїхав до України і з того часу жодного разу за дев’ять років не відчував дискримінації. Те саме, і в США. Вважаю, що мені пощастило, бо такі випадки трапляються скрізь.
Коли мені дякують, що я говорю українською, складається враження, наче мені дякують за те, що я дихаю повітрям. Для мене це абсолютно нормальні речі. Це був мій свідомий вибір, коли я приїхав в Україну. В Україні я не говорив російською мовою. Моя дружина почала мене вчити української ще до переїзду. Мій перший репортаж був українською, хоч це було нелегко. Щоб вивчити українську треба спілкуватися та слухати, багато читати. Для мене знати мову – це мати здатність навчити. Я не знаю жодного правила, а все, що я маю – спілкування.
Під час роботи, у мене в одному вусі гарнітура із Хьюстона, а в іншому Суспільне радіо. Я досі постійно вчу українську. Франческу почав писати для друзів з України, тому вибір мови був зрозумілий. Зараз вже є багато прохань перекласти історії про Франческу англійською.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно