Дорж Бату «Франческа. Повелителька траєкторій». Уривок
Герої його книжки, працівники НАСА, відповідають за траєкторії і орієнтацію сателітів.
У «Видавництві Старого Лева» виходить книжка екс-журналіста Доржа Бату (Андрія Васильєва) – «Франческа. Повелителька траєкторій». Сьогодні автор – оператор корекції траєкторій Центру керування польотами Національної Адміністрації з аеронавтики та досліджень космічного простору США. Ця книжка розповідає про космічні будні його колег, а особливо – юної напарниці Франчески.
Ілюстрації до книги створив український художник Олександр Ком’яхов.
Уривок
Кидати бейсбольного м’яча в командному центрі — погана ідея. Вона погана, бо ви й не уявляйте собі, що могло б статись, якби хтось почав це робити в приміщенні, де Son of peach (англ.) — буквально «персячий син», від слова peach — «персик». Особиста вигадка автора для заміни фрази son of bitch — «сучий сину» у пристойному товаристві) повно скла. Краще уявіть слона в крамниці посуду, аніж двох дурноверхих, що кидаються м’ячиком у командному центрі НАСА. І один з тих дурноверхих — ваш покірний слуга. На свій захист можу сказати, що ідея належала не мені. Першою м’ячем у мене кинула Франческа.
— Лови! — я підняв голову і в останню мить помітив, що мені щось летить прямо в лице. Я не граю в бейсбол. Зате я бережу свою фізіономію. Тому м’яч було перехоплено за частки секунди до того, як він мав мені врізати межи очі.
— Вау, класна реакція! — зааплодувала напарниця. Я мовчки повернув м’ячика назад.
— Я в школі грала у софтбол! — похвалилася Франческа, запросто зловивши мою подачу.
— У софтболі м’яч легший, його ловити простіше, — продемонстрував я своє знання гри. Однак Франческа це чомусь розцінила як виклик.
— Ловити м’яча у софтболі — те саме, що й у бейсболі! Швидкість у них приблизно однакова — біля 80 миль на годину, залежно, хто подає!
М’яч знову полетів мені в голову.
— Та добре, добре! Спокійно! А хіба софтбол — не дівчача гра, як і соккер? — я вирішив позлити напарницю, але пізно зрозумів, що краще б я цього не робив.
— Можна подумати, ти у справжній футбол граєш!!! Європейський футбол американці називають «соккер», а американський — просто «футбол», або «справжній футбол». Не встиг я дослухати репліку, як м’яч полетів у мене з такою силою, що я вже не встигав його зловити й інстинктивно відхилився вбік.
Дзвін розбитого скла пролунав у ту ж мить — кидок був точний і сильний. Проте влучив він не туди, куди призначався. Очі в напарниці стали більші за окуляри. Вона зойкнула і закрила обличчя руками.
Я сидів і не ворушився.
— З тобою все ОК? Тебе не поранило? — у два тигрячі стрибки напарниця підскочила до мене.
— Зі мною все гаразд.
А ось з великим склом, яке відділяло пункт космічного зв’язку від командного центру, було не все гаразд. Величезне, як вітрина, прямокутне скло, півтора на два з половиною метри, розлетілося на тисячі дрібних скалок. Крім нас, у приміщенні нікого не було. Зазвичай ми приходимо перші й готуємо пульти до роботи. Активуємо зв’язок і заступаємо на зміну. Потім приходить старший офіцер Баррел, а потім наш викладач, професор Рассел.
— Треба сховати м’яча!
— Е-е... Навіщо?
— Щоб не подумали на нас! Скажемо, що ми прийшли і скло було вже розбите!
— Я на це не підпишусь.
— Ти мій напарник!!! Ти повинен мене підтримати!
— Я твій напарник, Чессіно, а не поплічник! Усе одно тут стоять камери, і там усе чудово видно.
Очі в дівчини наповнилися слізьми.
— Мене звільнять!
— Нікого не звільнять! Це всього-на-всього нещасне скло! Хочеш, я скажу, що це я розбив? Технічно це так, бо я не зловив чортового м’яча!
Франческа заплакала.
Я встав і вийшов. Потрібно було доповісти й прибрати скло, бо незабаром мала з’явитися зміна. Я вийшов з командного центру й пішов до кабінету командира бази. Франческа тінню тяглася позаду.
— Що ти збираєшся робити?
— Треба сказати про скло й прибрати той розгардіяш.
Франческа тихо зітхнула й знов заплакала.
— Чессіно, перестань. Це тільки скло.
— Мені кінець, — прошепотіла бідолашна сицилійка.
— Заспокойся, все буде добре.
Я штовхнув двері, і ми зайшли в кабінет.
— Г’юстон, у нас проблема! — полковник одірвав погляд од паперів і витріщився на нашу доблесну двійку.
— Ну що знову? — оце «знову» мене, чесно кажучи, трохи зачепило. Ніби ми щодня робимо якусь шкоду.
— Що значить «знову»? Ми просто вікно розбили. І це вперше.
— Де розбили?
— У командному центрі, вікно з пункту зв’язку до пультів.
— Як?
Франческа втягла голову в плечі.
— Бейсбольним м’ячем.
— ???
— Моя провина — не зловив подачу.
— Від неї? — полковник кивнув на напарницю.
— Угу.
— Слабак! — Вескотт хмикнув. Я гигикнув. Чессіна зітхнула.
Ми втрьох зайшли в командний центр.
— От лайно собаче! — сказав Вескотт. У приміщення зайшла суперінтендант Сара МакКарті, мініатюрна струнка брюнетка. Якщо полковник Вескотт командував на базі всіма, хто мав душу, тобто людьми, то Сара командувала тим, що душі немає, тобто була ніби як завгоспом.
— Саро, — звернувся до неї полковник, — зателефонуй до А-1 (це підрядчик в Іст-Ґренбі), потрібно поставити сюди нормальний триплекс, а не це лайно. Я ще зразу казав, хай ставлять триплекс, бо так ми весь персонал можемо травмувати осколками. Виконуйте!
— Sir, yes, sir! — Сара віддала честь і вийшла.
— Вдалого дня! — полковник приклав два пальці до кашкета і теж вийшов.
Я тримав у руках бейсбольний м’яч.
— Ну що, візьмеш подачу?
Франческа у відповідь запустила в мене олівцем.
***
Франческа — талановитий математик. Я впевнений на всі сто в тому, що вона побачить і виправить усі помилки, яких я теоретично можу припуститися при розрахунках корекції траєкторій. Комп’ютер — і той може помилятись. Чессіна ж без усіляких розрахунків на папері, провівши їх подумки в голові, може прямо на дошці намалювати потрібну траєкторію. І вона точно збігатиметься з моїм графіком, який я накреслю після ретельних обрахунків. Дар у неї такий. Часом цей дар накладає відбиток на її спосіб мислення:
— Джорджіо, ти неправильно витираєш стіл! Ти починаєш зі широкої сторони, а це нераціонально! Треба витирати по коротшій — лінія буде пряміша, ти захопиш більшу площу, шлях коротший, і, відповідно, витратиш на прибирання менше енергії й часу!
— І ця людина ще критикує мене за «хворобливий і стерильний порядок» на моєму столі.
— Я математик!
Або пояснює по телефону племінниці, як скласти математичний алгоритм:
— У тебе у вихідних даних: сусід-гівнюк, його автівка і два кукурудзяні качани. Один довгий, другий короткий. Сусід-гівнюк — це константа. Є два ступені — просто гівнюк і гівнюк-гівнюк. Якщо він просто гівнюк, ти забиваєш йому в глушник автівки короткого качана. Якщо він гівнюк-гівнюк, то забиваєш довгого, бо в довгого качана більша площа поверхні, вона спричиняє більшу силу тертя, і, як наслідок, тиск у системі буде більший, а отже, й більша шкода. Так ти можеш вивести алгоритм застосування качана потрібної довжини.
Але, як усі таланти, моя напарниця трохи неорганізована. Зазвичай на корекцію траєкторії одного супутника витрачається година, максимум півтори, залежно від складності кейсу. Ми повинні проводити розрахунки одночасно і потім зіставляти результат. Так от, поки в мене кипить мозок, Франческа може просто ловити ґав, втикати в монітор, пиляти собі нігті або тріскотіти по телефону, розмахуючи руками так, що вітер здуває зі стола папери. І коли я вже закінчую розрахунки, Чессіна оговтується і поспіхом починає свою частину роботи.
— Чессіно, я завершив, результат відіслав тобі. Будеш готова — просигналь.
— Ой, ти вже? Зараз, зараз, я бігом! — кинувши пиляти нігті, втикати, ловити ґав, подружку або маму на лінії, напарниця береться наздоганяти мене.
І тепер хвилин десять-п’ятнадцять б’ю байдики я. Урешті-решт ми витрачаємо на просту корекцію до півтори години. А за зміну, що триває чотири години, ми найчастіше маємо на корекцію три кейси. Хотіли давати четвертий, але бачать, що ми не встигаємо. Старший офіцер Баррел уже втомився натякати, що, незважаючи на статус новачків, нам треба пришвидшити темп. Причому ніщо не заважає Франчесці працювати вдвоє швидше за мене, бо вона ж для цього має всі здібності. Але як їй про це сказати? Професор Рассел звалив це на мене: «Ти у вашій команді старший, ось і придумай».
«Придумай». Якби моя напарниця була звичайною людиною, їй можна було б сказати: «Франческо, ми повинні працювати швидше. Відклади свої справи й працюй!». Але Франческа в сенсі поведінки людина незвичайна, і подібне зауваження може викликати (і викличе) в неї потік сліз та ще, чого доброго, й депресію. А мені воно треба? Анітрохи не треба. Тому я вирішив схитрувати.
Здавши перший виконаний кейс Баррелу, я повернувся на робоче місце чорніший за хмару. Франческа відчула, що щось не так.
— Андрію, з тобою все добре? Що сталось?
— Баррел незадоволений, що ми так повільно просуваємось. Це через мене — я занадто повільно працюю... Мабуть, тому, що займаюся цим недавно, і мені на перевірку потрібна купа часу, — старанно зображаючи розпач, сказав я. Хоч я й справді був у розпачі, бо факт залишався фактом — ми працювали повільно.
— Що?! Та при чому тут ти? Ми виконуємо свою роботу вчасно! А прискіпуватись до тебе взагалі не можна! Ти ж абсолютно все робиш без помилок і зауважень! — закипіла Франческа.
— Вони хочуть, щоб ми брали не три, а чотири корекції, плюс два рази на місяць на нас висить OSIRIS–REx, — знизав плечима я.
— Хочеш, я тобі допомагатиму? Я тебе страхуватиму! — напарниця щиро хотіла мені допомогти. Мені ж було однаково, яким методом пришвидшити процес. Якщо для цього потрібно було виставити себе слоупоком і не довести Франческу до сліз — це був би ідеальний варіант.
Під час двох наступних корекцій Франческа, відклавши абсолютно всі свої справи, миттю завершувала свою частину розрахунків і сідала поряд — допомагати мені. Таким чином ми витратили на обидва кейси всього півтори години. І ще взяли додатковий. Франческа переможно зиркала на офіцера Баррела і мала вельми войовничий вигляд.
У нас у HR це називають «індивідуальний підхід».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно