0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
До музики
Кетіль Бйорнстад — норвезький піаніст і композитор. А ще він — відомий письменник.
 
 
 
У 1973 вийшла його перша платівка. А в 1972-му – перший збірник віршів. З того часу безперервно змінюють один одного нові книги (багато з яких стали бестселерами не тільки в Норвегії), літературні премії, і музичні твори, також відзначаються престижні премій, успішна концертна діяльність у багатьох країнах, і часто – зі знаменитими музикантами й співаками.
 
Роман «До музики» – не нонфікшн і не спогади піаніста. Швидше – роман дорослішання. Цей роман – перша частина трилогії. Головний герой Аксель Віндінг – молодий піаніст, намагається розібратися в собі, в тому, що в житті є насправді важливим: музика чи сім’я? Музика або любов? Мабуть життя? Чи талановитий він настільки, наскільки його вважають?
 
Уривок
***
Приходить весна. Одного дня, коли я з натугою розбираю складну фугу Баха до-дієз мажор з першого тому «Добре темперованого клавіру», дзвонить телефон.
 
Я аж підстрибую на стільці з переляку. Телефон ніколи не дзвонить о цій порі доби, бо нема кому телефонувати. Нікого ж немає вдома. Але телефон немов заворожив мене. Я встаю з-за піаніно й заціпеніло дивлюся на чорний апарат. А він дзвонить та й дзвонить. Може, якийсь комівояжер? Або поліція? Може, хтось хоче попередити, що над Мйосою скинули атомну бомбу, і нам треба бігти до найближчого бомбосховища? А може, телефонує Аня Скууґ? Я хапаю слухавку. Батько!
 
– О, це ти? – сміється він невеселим сміхом.
 
– Я сьогодні погано почувався, – кажу я.
 
– Та годі, Акселю! Я розмовляв з директором. Я все знаю.
 
Батько замовкає. Мовчання нестерпне. На потилиці ворушиться волосся. Але я не боюся батька. І він це знає. Тому й телефонує. Тому, що це він мене боїться. Батько ніколи не міг змусити себе дивитися у вічі мамі, коли мав сказати їй щось важливе. Катріне він боїться ще більше, ніж мене. Але й мене – теж.
 
– Що ти хочеш, аби я сказав? – нарешті запитую я.
 
Я чую, як він роздумує. А тоді наважується.
 
– Ти повівся непорядно, Акселю. За стільки часу жодного слова! Сподіваюся від тебе хоч вибачень!
 
– Вибач, батьку!
 
– Та облиш! Ти певний, що чиниш правильно?
 
– Я вирішив цілком присвятити себе музиці. Не можу цього пояснити. Просто покладися на мене. Восени подаюся на конкурс. Я маю добрі шанси на перемогу.
 
– То всі ці тижні, доки я думав, що мій син зубрить у школі французьку, ти сидів удома й вправлявся?
 
– Вибач!
 
Батько знову сміється. Але вже по-інакшому. Гроза минула. Я теж сміюся. Раптом мене знову нудить. Такий вже батько. Не вміє довго сердитися. Сердилася лише мама.
 
– Дивний ти хлопець, Акселю! Але поважаю! Для такого вибору треба мати мужність. Тепер чекаю, щоб ти мені продемонстрував, чого навчився. Влаштуємо маленький концерт.
 
Ми ще трохи базікаємо про буденні справи. Легко розмовляти з батьком по телефону. Ми мали б завжди спілкуватися лише телефоном.
 
Однак батько не наважується розпитувати мене про Катріне і її життя, а тим більше саму Катріне. Сестра тепер, мов чужак, поміж нами. Ми разом вечеряємо, обговорюємо вбивства Мартіна Лютера Кінґа й Роберта Кеннеді, фільми, які варто подивитися, і розмовляємо про квіти, які посадимо в квітнику. Голос Катріне монотонний, а очі завжди блищать. Інколи вона злиться, злиться так, як могла злитися хіба мама. Ми з батьком не здатні її збагнути. Розуміємо це тоді, коли вона, хряснувши дверима, забирається геть з дому.
 
 
Настає літо. Останнє літо, без друзів, без коханої дівчини. Я створив власний світ, відгородившись від решти світу. Лише піаніно і я. Вільшаник. Аня Скууґ. У цьому світі брехні ми з батьком нічого не кажемо Катріне. Вона далі думає, ніби я ходжу до школи. Мене чомусь таке навіть влаштовує. Хтозна, що спало б їй на думку, якби вона довідалася, що я насправді роблю. Мені ж також лізли до голови чудернацькі припущення про її таємниче життя. Що криється за стінами Жовтої вілли? Чи вона й досі там буває? Не думаю, що ходить туди малювати картини. Скоріш кохатися з чоловіком. Вона живе у пристрасті й гріху. Дозволяє тому чоловікові робити зі своїм тілом таке, про що й говорити соромно. А якби на її місці була Аня Скууґ, думаю я нажахано. Може, й Аня, кваплячись кудись повз мене, теж ходить до такої жовтої вілли в багатому кварталі, щоб переспати з чоловіком. Від тієї думки мені стає млосно. Я йду в кіно на французький фільм. На екрані шалена пристрасть. Я бачу, як вона наростає між чоловіком і жінкою, як вони зливаються в оргазмі. Неймовірно. Мене охоплює хвилювання. У вільшанику я довго дивлюся на ріку й думаю важку думу. Може, Катріне обрала правильний шлях, думаю я. Вона, доки ще не пізно, обрала життя. Я чув, що мій колишній однокласник захворів на лейкемію і помалу вмирає. Шістнадцять років. Щоранку я граю на піаніно, щосереди ходжу до Сюннестведта, щоб почути про свої неймовірні успіхи. Сюннестведт мешкає у занедбаній маленькій квартирці на Сорґенфріґата. Повсюдно бруд і пилюка. Масні плями від смаженої риби й варення, сліди численних різдвяних святкувань на самоті з сестрою. Невже тут ніхто не прибирає? Клавіші зі слонової кістки обшарпаного роялю «Блютнер» почорнілі й масні від брудних пальців його учнів. Сюннестведт – приязний, люб’язний невдаха, який ніколи так і не відважився вийти на сцену, старий дурень досі думає, що я ходжу до школи. Посередній викладач, бездарний піаніст – я щоразу це бачу, коли він намагається показати мені правильну техніку гри. Я вже випередив його на багато світлових років. Він намагається мене виправляти. Незграбні інтерпретації і тлумачення. Сентиментальний голос. Чоловік, на роялі якого стоїть надто багато особистих фотографій, який навряд чи може навчити хоча б чогось, у якого з голови сиплеться парша, пересихає ніс і бридко тхне з рота, і який усе ж, як не дивно, підбадьорливо на мене впливає. Він вірить у мене, заохочує приймати найсміливіші виклики, ставить переді мною найнеймовірніші цілі, як-от зіграти концерт сі-бемоль мажор Брамса з Філармонічним оркестром, ще доки мені сповниться двадцять.
 
А винувата в усьому мама, гроші, які вона почала мені давати, оті маленькі заохочення до гри, бо моя перша вчителька музики була просто огидна. Пані Голтеманн з Геґґелі, там, де цвинтар; з вічно закладеним носом. Брудні руки, завжди застуджена, навіть улітку в грубих, зачухраних вовняних светрах, від яких солодкаво смерділо. Щоразу, згадуючи її, мене аж пересмикувало від обридження. Вона стояла позаду, чхала просто мені на волосся і змушувала відтарабанювати на інструменті жахливі етюди Черні. Вона пахла смертю, потом і безе. Після трьох нестерпних уроків з пані Голтеманн мама знайшла Сюннестведта. Найліпше в Сюннестведті те, що він приязний, залюблений у Шумана, крадькома попиває портвейн і не менш за мене поважає латиноамериканського піаніста Клаудіо Арро. Це, напевно, від нестатку сили й чоловічності; від мрій про тоненькі, чорні вуса й пахощі сигар. Нездійсненні мрії… Бо Сюннестведт худий, блідий і щуплий у плечах. Сюннестведт – проміжна станція у моєму житті, педагог, який нічому не зумів мене навчити, не відкрив ані однієї таємниці, як поліпшити техніку й поглибити інтерпретацію. Це тривожить, бо мені, попри все, бракує вправності. Бракує корекції. Усі потребують корекції. Але не менше я потребую і самовпевненості. І Сюннестведт щосереди заохочує мене до участі в великому листопадовому Конкурсі молодих піаністів. Умовляє, бо не знає, що я покинув школу; старий ще навіть не здогадується, яким вирішальним є для мене цей конкурс, який може перевернути все моє життя. Торік конкурс виграв Ґеорґ Фредрік Салвесен з Рюкінна, зарозумілий шістнадцятирічний жевжик. Коли він грає, з його приплюснутого носа завжди звисає крапля. Позбавлений хоч якогось визначного таланту, він зумів прослизнути крізь вушко голки й пробився на телебачення – заграв концерт Моцарта. А все завдяки конкурсу. Конкурс молодих піаністів – найбільша подія осені. Він відбувається в Аулі, великому університетському актовому залі, осяяному «Сонцем» Едварда Мунка. Я добре знаю той зал, часто бував там на концертах, у тому числі й великих піаністів, які гастролювали в Осло. Щороку десятого грудня в Аулі вручають Нобелівську премію миру. У цьому залі грали Рубінштейн, Ріхтер, Гілельс і Арро. Ашкеназі якось сказав, що рояль «Стейнвей», який стоїть в Аулі, найкращий у світі. Ґеорґ Фредрік Салвесен перебував на сьомому небі після своєї перемоги. Я сидів серед публіки й теж аплодував, хоча насправді мені хотілося встати й піти геть. Я ж грав набагато краще за нього! Салвесен – метелик-одноденка. Невдовзі він сам це зрозуміє, облишить музикування і, може, навіть вивчиться на інженера. Легко перемогти на тлі значно слабших виконавців. Це додало впевненості, що наступного року мені може пощастити.
 
І ось той наступний рік настав. Надворі літо, час застиг, я ні разу не зустрів Аню Скууґ, хоча по кілька разів на день ходжу її вулицею. Катріне каже, що знайшла собі роботу на літо в «Наметі Сари», кав’ярні просто неба в Студентському сквері. Я вірю їй, бо проходячи сквером до Норвезького музичного видавництва чи до крамниці музичних інструментів «Ґрьондаль», я бачу, як вона розносить піняве пиво втомленим відвідувачам. А могла б скласти випускний іспит й отримати право на вступ до університету. Могла б поговорити з нами про те, що трапилося. Натомість одного ранку приголомшила мене й батька фразою: «Я відмовилася від святкування випускного. Це все дурниці. Знайду собі ліпше роботу на літо». Тато промовчав, не скористався нагодою викрити її на брехні. Тієї миті я збагнув, що всі ми зайшли надто далеко. Посмішка Катріне зрадила її. Вона знала, що ми знаємо, що вона бреше. І водночас розуміла, що я також прибріхую. Тому ситуація стала такою комічною. Ми більше не знаходили слів одне для одного. Усе завмерло. Надто багато нагромадилося брехні, і це було смішно. Принаймні Катріне всміхнулася. Я усміхнувся їй. Батько теж не стримав усмішки. Ми могли б розреготатися, усі троє, але не посміли. Ми більше не знали одне одного. З загибеллю мами у водоспаді, наша родина розпалася, бо це вона, її мрії, її неприборкана вдача тримали нас разом.
 
Я сиджу в чотирьох стінах і граю, думаю про Катріне, яка крутить любощі з чоловіками, і про Аню Скууґ, яка, імовірно, теж не відстає від моєї сестри. Катріне каже, що впродовж осені виселиться з дому, знайде собі якусь мансарду, почне вчитися, але я відчуваю, що вона зависне між небом і землею, зайде в такий самий глухий кут, як зайшов я, хоч і маю перед собою мету. Мені шістнадцять, я звільнився від завищених батькових очікувань. Я наважився розчарувати його й піти за своїми мріями. Батько допомагає мені грошима. Я беру їх, почуваючись останнім негідником. І все ж: хіба я не маю покликання? Хіба не виконую бажання мами? Бажання мами завжди були й бажаннями батька. То ж хай так і буде!
 
Вам може бути цікаво
Віммельбух, алігат та Іван Франко: Топ-5 книжкових відкриттів
Виходить друком книжка оповідань, написаних Олегом Сенцовим в ув’язненні
Український рік: 7 книжок до Дня Незалежності
Ірина Славінська презентує книгу есеїв «Мої запасні життя» у Києві
Передпродаж нового роману Елізабет Ґілберт «Місто дівчат»
Дев’ять життів Крістофера Чанта
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати