Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

До цих старих просто треба звикнути: #ДвіДумки про «Червоні Хащі» Фоззі
Ідея нової книжки прийшла до Олександра «Фоззі» Сидоренка, коли він лежав у лікарні через травму колін. У центрі сюжету «Червоних Хащів» – старенький вчитель Богдан Васильович, який потрапляє до будинку для пристарілих, що знаходиться десь під Черкасами. Більшість головних персонажів теж є людьми похилого віку. Тому, готуючи ці #ДвіДумки, Остап Микитюк намагався зрозуміти мотивацію Фоззі (якому до пенсії ще, м’яко кажучи, далеко) розповідати історію про геріатричний пансіонат. А Ірина Стахурська старалась його переконати, що писати про старість можуть не обов’язково тільки ті, хто до неї вже дожив.
 
 
Тираж закінчився
Оглядачі
 
Ірина Стахурська: Гадаю, «Червоні Хащі» потрапили у вішлист Арсенальних новинок багатьох книгоманів, і я тут не стала винятком. А от читати цю книжку разом з Остапом для #ДвіДумки виявилося доволі символічно, адже Фоззі – харків’янин, і Остап теж мешкає у Харкові. А я – з Тернополя, як і покійний Ігор Пелих – відомий журналіст та добрий друг Фоззі, якому він присвятив свої «Червоні Хащі».
 
Остап Микитюк: Гм, зважаючи на мою любов не тільки до українських книг, але й до української музики, пройти повз літературний доробок Фоззі було б божевільним зухвальством. Рано чи пізно, все одно б довелося з ним познайомитись. То ж чому б не почати з роману із такою красномовною назвою, яка, за дивним збігом обставин, співзвучна з моєю улюбленою піснею від Onuka? 
 
«Весною, скажу я вам, нема нічого кращого за нове життя, що відновлюється після зими, і немає нічого гіршого за старе»
 
Ірина: Хоч тема тут піднята доволі складна – це переосмислення сенсу життя людиною на схилі літ, покинутість рідними та суспільством, – але «Червоні Хащі» «зайшли» мені доволі легко. Треба було на початку тільки звикнути до суржику деяких дійових осіб. А загалом проза Сашка Сидоренка гарно надається до читання, стиль письма не перевантажений, лаконічний. Оповідь ведеться від імені пенсіонера Богдана Васильовича Ковтуна, але й діалогів цілком достатньо, аби текст був «живим». А тобі як вона зайшла, Остапе?
 
Остап: На відміну від тебе, я крізь «Хащі» продирався десь до 130-ї сторінки. Протягом всього читання у мене десяток разів змінювались і враження, і емоції. Виникали сотні запитань (більшість з яких до кінця книги, на щастя, розтанула). А все тому, що свого часу я доволі близько стикнувся з поняттям геріатричний пансіонат, і не з чуток знаю, що це таке й чому люди туди потрапляють. Тож було ду-у-уже дивно, що молодий іще Фоззі бере й пише книжку про «банду» старих дідуганів. Про яку правдоподібність може йти мова?!, – гадав я. І як добре, що я помилився: до цих старих просто треба було звикнути.
 
Ірина: Знаєш, спочатку в мене склалось враження, що центральною в романі буде драма головного героя. Однак, як тільки у книжці з’явилися інші персонажі – Риба, Журба, Йосип Старенький та решта мешканців будинку, – стало зрозуміло, що і про дружбу тут неодмінно йтиметься. А ще – про співіснування дуже різних людей, яких доля наприкінці життя звела разом. Богдан Васильович – інтелігентний, добре вихований чоловік, все життя навчав дітей математики у школі. Він з теплом згадує покійну дружину і береже свої почуття до неї. А у Червоних Хащах потрапляє в оточення зовсім інших людей. Для них головна розвага – телевізор. Сьорбають за столом, сватають одне одному своїх літніх сусідок (і навіть справляють весілля), а дехто взагалі розмовляє на блатному тюремному жаргоні… Товариство виняткове. Але саме із ним Ковтуну судилося пережити новий досвід і пригоди, які в старості можна, без перебільшення, називати екстремальними. Хоча навіть не вони головні, погоджуєшся?
 
Остап: Так, бо врешті-решт меседж Фоззі я таки вловив (сподіваюсь, правильно). «Червоні Хащі» – це історія не тільки і не стільки про літніх людей. Червоною ниткою крізь весь роман проходить тема свободи й вибору. Вони нібито є, але…
 
Ірина: …але це притаманно і зрозуміло хіба що для нашого покоління. На жаль, не для їхнього.
 
 
Остап: Так, і ця ментальність, яка нарешті почала змінюватись (дорогою ціною, на жаль). А такі люди, як герої у Фоззі, все своє життя прожили у батьківських домівках, як у мушлях. Ніколи не покидали свого селища чи смт, і не розуміли, що таке справжній вибір, якщо і відчували свободу, то якось надто викривлено. «Хащі» показали болюче переродження свідомості, коли оглядаючись розумієш, як не треба жити, щоб не відчувати жаль до себе і ненависть до країни, у котрій живеш… Це про Богдана Васильовича (та і про деяких інших теж, в принципі).
 
«…по стіні повз здоровенний прусак, не звертаючи на мене ніякої уваги. Я стежив за його маршрутом і дивувався: таргани ж останнім часом якось позникали, – може, пішли з країни? А тут, з’ясовується, лишилися. Можливо, це був теж престарілий тарган, від якого відмовилися молоді, коли збирались у дорогу»
 
Остап: Але це враження, це посмак. Сама ж історія написана дуже густо, спонукає проживати драму разом із дідусями, обурюватися несправедливістю стосовно них. Мене змалку вчили поважати старших. Тебе, Іро, думаю, також. Але ми забуваємо, що цьому вчили, на жаль, не всіх. Фоззі вдалося через своїх персонажів – здебільшого, працівників пансіонату, – правдиво передати наявність чи, навпаки, відсутність отих внутрішніх меж. Хоча, варто зізнатися – декому з них я не повірив. Наприклад, вартувало би більше розкрити характер Грузінки. Думаю, вона могла б стати справді чудовим антагоністом, який на завершення роману реабілітує себе. А не таким суто епізодичним, як її змалював Фоззі. Але це вже мої фантазії на тему, що я зробив би на місці автора. А ти хотіла б щось змінити?
 
Ірина: Особисто мені у «Червоних Хащах» трохи не вистачило конфлікту поколінь. Звісно, стосунки Богдана Васильовича із сином та його сім’єю були описані автором, і для розуміння загальної ситуації цього було достатньо. Так само, коротко розповідалося й про дітей інших старих – згадай, до декого вони приїжджали, привозили подарунки, влаштовували свята, смажили шашлики… Але хотілося б більше контрасту і, мабуть, гострішої постановки цього питання, чи що. Втім, вже потім мені подумалось, що на місці оповідача, літньої людини, я б теж, напевно, не захотіла ятрити рани і зайвий раз порушувати болючу тему покинутості власними дітьми. Може, і Фоззі це відчув? Підійшов до справи більш виважено і відповідально.
 
 
Остап: Конфлікт поколінь насправді був. Але в ньому забракло справжності. Може, у Фоззі просто не було в житті таких конфліктів? Бо якщо втрату дружини Ковтуна, Марію, було описано дуже щиро, і це відчувалось, то щодо сина – роман би не сильно й втратив від відсутності цієї лінії в сюжеті, я гадаю. От це саме той момент, коли я хотів запитати у Сашка: чому саме про старих? Хотілося би побачити, як ці дідугани роблять якісь божевільні речі, зовсім не соромлячись себе. Бо і в реальності дідусі й бабусі в пансіонатах витворяють неймовірні речі. А тут…
 
Ірина: Ну, в кожного своя міра божевілля. Я, наприклад, вважаю, що Йосип Старенький ні в чому собі там не відмовляв і «відтягувався» по повній. Це дуже яскравий персонаж, та про нього згодом. Бо хотілося б іще кілька слів сказати про таке явище, як «система»: у «Червоних Хащах» не простежити її присутність просто неможливо. Починаючи із самого селища, де знаходиться пансіонат: раніше воно називалося Білі Хащі, але радянська влада перейменувала його у Червоні Хащі. І, на мій погляд, є в цьому якась іронія, бо «Червоні Хащі» звучать набагато моторошніше, ніж «Білі», і тим краще це підходить для означення самої радянської влади: по суті, вона і була «червоними хащами» в буквальному розумінні.
 
Остап: Система? О, так! Цю гнилу систему я б взагалі виділив як окремого персонажа (якому хочеться зацідити в зуби!). Відголоски тієї системи дуже відчуваються й зараз. Але після подій 2014 року все поволі змінюється… Ті ментальність і світогляд, притаманні старим, завадили би їм перейти цю невидиму межу 2014 року. Не дарма ж події в «Хащах» розгортаються у часи президентства Ющенка, коли після Помаранчевої революції закладалися підвалини цих змін.
 
Ірина: Так, і тодішні вибори до Верховної Ради також продемонстрували прогнивання системи. Голосування ж відбувалося і в нашому будинку для пристарілих: горезвісний «адмінресурс» тут можна було побачити у всій красі. Богдан Васильович же послужив взірцем свідомого громадянина, яких, на жаль, меншість…
 
Остап: Повернімось до Йосипа Старенького. Серед старих він почувався головним, чи не так?
 
 
Ірина: Його роль в пансіонаті мені асоціювалася із тодішньою міліцією: ніби й лякає перевірками, ніби й виводить на чисту воду злочинців, і навіть покарання за порушення намагається застосувати (у реаліях Червоних Хащів це носило дещо містичний характер: епізод зі «спілкуванням» з покійником – один із найяскравіших у книжці). Але разом з тим, ці «правоохоронні органи», себто Йосип, і самі не проти щось вкрасти чи скористати із гнилої системи.
 
Остап: Здається, зараз, коли вже текст «переварив», я розумію ще один мотив у «Хащах». Олександр Сидоренко хотів показати цей фронтир поглядів, «і нашим, і вашим». Мабуть, «банда» Ковтуна і Ко не переступила б через нього. Тому добре, що сюжет склався саме так.
 
Ірина: Погоджуюсь. Роман отримав трохи моторошну, втім цілком логічну і дуже символічну розв’язку. Я б навіть сказала, в дечому фатальну.
 
Трохи про футбольний мотив
 
Ірина: Далеко не останнє місце в «Хащах», а особливо – у фінальній їх частині, займає любов до футболу. І ти, Остапе, звісно ж, не міг цього не помітити.
 
Остап: Ну, для Фоззі ця тема точно не остання, навіть сказав би, ключова, адже він – затятий професійний вболівальник, знавець. У своїй книзі він зробив футбол тлом. Завдяки ньому дідугани з Червоних Хащів перетворювались щоразу немов у підлітків, ставали живішими, щойно згадували чи думали про футбол. А взагалі, я не очікував, що нова книжка Фоззі виявиться такою складною в деяких сенсах. І футбольний мотив відіграв у цьому розумінні важливу роль наприкінці книги.
 
 
Кому читати
 
Остап: Фани ТНМК і Фоззі вже усі її, мабуть, прочитали  А насправді раджу читати молодим людям, щоби познайомитись з епохою і всім її нафталіном, і ніколи (чуєте, ніколи!) не допускати цього в собі!
 
Ірина: Поціновувачам свіженького сучукрліту. Ну і, звісно, учасникам бінґо від Yakaboo (ця книга підійде вам для цілої жмені пунктів – 1, 2, 6, 8, 11, 15, 20, 25)!
 
Кому не читати
 
Ірина: Черствим і беземоційним людям, у яких важко викликати співчуття. А також любителям екшну (тут його майже нема).
 
Остап: Не читати тим, кого не цікавить сучасна українська література. Всім іншим зайде 
 
Схожі книги
 
Ірина: Мені важко підібрати дійсно схожі книги. Настроєво «Червоні Хащі» трохи перегукуються із «Залишком дня» Ішіґуро. Тема схожа у «Баборні» Лаюка.
 
Остап: Якщо не читали інших книг Фоззі, то, як мінімум, можна порадити їх. А ще антології «#Невимушені» і «ДНК».

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage