"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Дівчата із дитячих книжок, які змінюють уявлення про ґендерні ролі
Знайти українською дитячі книжки, у яких би не було жорстко прописані ґендерні ролі «ти – хлопчик», а «ти – дівчинка» виявляється не таке вже й легке завдання. А тим більше такі, у яких герої грають не за ґендерними стререотипами і виграють, порушуючи їх. І зовсім мало книжок, діти-герої яких просто живуть як риби у воді у своєму світі, де персонажі-дорослі не нав’язують своїх уявлень про стать, бо і самі таких не мають. Читомо пропонує огляд книжок про дружбу дівчат та хлопців без стереотипів, і намагається простежити, як такі книжки змінювалися за останні десятиріччя, і якими стали зараз.
 
Аліна Штефан, Читомо
 
Марія Парр. Вафельне серце / переклад із норвезької Галини Кирпи. – Вінниця: Теза, 2011, 2015.
Вік: 8+
 
Майже дев’ятирічні Трілле і Лена Лід – сусіди і однокласники, а ще Тріллле знає, що Лена його найкраща подружка, хоча вона сама ще жодного разу йому не сказала, що він її найкращий друг. Вони живуть на острові у бухті Крихта-Матильди, і Лена – єдина дівчинка у їхньому класі. Ще вони з Леною ніколи не відмовляться від вафель або печива з кавою на кухні у Трілле з його дідусем. У Трілле велика сім’я, а Лена живе з мамою. Мама в Лени художниця і збирає мотоцикл. Якось Лена вирішила дати у магазині оголошення про, те, що вони «візьмуть тата в добрі руки», але мама на цю ідею відреагувала зовсім несхвально. Також вони з Трілле влаштовують Ноєв Ковчег на дядьковому катері з його ж овець, курей, кролів, корови та цапа, рятують Юнову клячу від бійні та літають санками з гори до подвійного струсу мозку. А ще одного разу Лена постала перед вибором, де хоче жити, і відважно відстояла своє право такого вибору.
 
Усі ці речі такі гармонійні на норвезькому острові у бухті. У тандемі саме Лена вигадує пригоди – Трілле її завжди страхує. Вона безстрашна і енергійна, він розсудливий і зосереджений. Лена Лід і Трілле – друзі, в яких нема потреби грати нав’язані дорослими ролі, бо «Вафельне серце» одна з тих скандинавських книжок, які на щастя стали перекладатися українською, де самі дорослі не переймаються ідеєю, що «ти ж дівчинка, тому веди себе…» «Вафельне серце» – це і про дуже чуйних, люблячих, життєрадісних дорослих, які і створюють світ Лени та Трілле.
 
У другій книжці Марії Парр «Тоня Ґлімердал» мама головної героїні вивчає океан і через роботу перебуває далеко, тато розводить овець у Ґлімердалі, де вони разом і мешкають. Це їх спосіб життя, який ні в кого не викликає напруги і запитань. І саме цим дорослі у книжках Марії Парр створюють сучасні уявлення дітей про свободу від гендерних стереотипів у суспільстві.
 
У 2011 року створили семисерійний мінісеріал «Vaffelhjarte», але українською його поки що не дублювали. За словами перекладачки «Вафельного серця» і «Тоні Ґлімердал» Галини Кирпи, Марія Парр зараз пише нову книжку. За свої книжки, які вона пише новонорвезькою мовою, вона отримала не одну премію: «За дитячу літературу новонорвезькою»(2005), Премію фонду вікарія Альфреда Андерсона-Рюстса (2006), Премію Уле Віга (2009), Премію Браги (2009), «За найкращу книгу для дітей та юнацтва» (2010), Премія Luchs (Німеччина) (2010).
 
 
 
Астрід Ліндґрен. Роня, дочка розбійника / переклад зі шведської Ольги Сенюк. – К.: Рідна мова, 2009, 2015.
Вік: 8+
 
Астрід Ліндґрен, можливо, перша у європейській дитячій літературі вивела на сторінках своїх книжок героїнь-дівчаток, котрі ламали стереотипи ще у 80-х роках минулого сторіччя. Це насправді не так давно. Відтоді скандинавська література у питанні ґендерних стереотипів вже пішла значно вперед. Але можна сказати, що Астрід Ліндґрен написала про це першою. Роня і Бірк, на відміну від Пеппі Довгої Панчохи, живуть у родинах, але родини ці – розбійницькі. Два клани батьків Роні та Бірка ділять «межі впливу» у лісі, і ніяк не можуть поділити. Через це дружба між Бірком, сином Борки, та Ронєю дочкою Матіса, що раптом виникає попри всі розбійні чвари, має залишитися у таємниці.
 
Але усі таємниці рано чи пізно відкриваються, і Роня має обрати, і обирає конфлікт із батьком. Їхі цінності не збігаються, але вона має право бути незгодною з уявленнями про світ дорослих. І саме це намагається довести Роня. Астрід Ліндґрен як завжди геніально піднімає тему, якої дитячій літературі, навіть зараз нечасто торкаються. Конфлікту доньки і тата. Ще одним сильним жіночим образом у повісті постає Ловіса, мати Роні. Бірк, друг Роні, з яким вони вирішують припинити ворожнечу між розбійниками, постає знову ж таки не хлопчиком-«мачо» поряд із героїнею дівчинкою, а живим, упертим, надійним, а головне тим, хто і сам в разі чого може потребувати допомоги та підтримки.
 
Девід Алмонд. Скелліґ / перекладу з англійської немає
Вік: 10+
 
Майкл переживає не найкращі часи у житті: його молодша сестричка-немовля хворіє, мама майже весь час у лікарні з нею, тато намагається полагодити зовсім не новий будинок, у який вони щойно переїхали, а у сараї Майкл до того ж знаходить незнайомця, який потребує ще більшої допомоги, ніж він сам.
 
Девід Алмонд давно визнаний у світі британський автор книжок для дітей та підлітків, у яких легко і віртуозно піднімає важкі теми порозуміння, свободи, віри, надії і дива у повсякденному житті. Саме через це він і отримав золоту медаль Андерсена у 2010 році.
 
«Скелліґ» – у чомусь казка про істоту, яка втратила крила. Але усе що відбувається у родині Майкла, як і у родині його нової подруги Міни, з якою він знайомиться, досить буденні речі. Міна вчиться дома і попри усе цінує приватний простір і свободу вибору, має маму, яка транслює такі життєві цінності і підтримує доньку у їх впровадженні у життя. Після розмов з Міною Майкл роздумує про самоповагу та порівнює шкільні правила зі світоглядом дівчинки, і школа багато у чому програє. А ще Міна знає стільки всього, про що читає і розповідає йому. Це повертає йому рівновагу і сили надіятися на те, що усе погане минає.
 
Разом вони спілкуються і рятують Скелліґа – страшного, занедбаного, прекрасного як саме життя, і приходять до висновку, що лопатки в людей для того, щоб до них кріпилися крила. Міна і Скелліґ у житті Майкла теж стали крилами, а кожен має право на крила, якщо раптом виникає потреба. Адже дівчат можна не тільки рятувати.
 
Катажина Ририх. Про Стівена Гокінга, Чорну діру та Мишей під-підлогою / переклад з польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2016.
Вік: 10+
 
Брат Пйотрека має хворобу, яка не дає йому змоги вставати з ліжка. З ліжка-дива техніки, яке винайшов і розробив він сам. Пйотрек весь час перебуває наче у тіні свого геніального брата, користується його порадами та знаннями про життя. Йому так зручно і більш звичайно. Але завжди наступає момент, коли треба вирішити, де ти, а де інший. І хто ти взагалі такий, і чого прагнеш. От на сторінках «Про Стівена Гокінга…» Пйотрек цим і займається.
 
Про тему неповносправних у дитячій літературі важливо подумати на чудовому прикладі цієї книжки Катажини Ририх. Але вона, як справді добра дитяча книжка, говорить про багато значних речей одразу. Так, однією з цікавих сюжетних ліній є стосунки мами-тата головних героїв та Забороненої Тітки, нової татової дружини. А ще Пйотрека і його однокласниці Моніки. Мама разом з обома синами спілкується з Забороненою Тіткою дружньо і природно. Навіть приймає від неї допомогу, хоча її прізвисько у родині (з легкої руки бабусі) говорить саме за себе. Тобто варто звернути увагу, наскільки безоціночно і людяно подає Ририх цю ситуацію. І це теж про права жінок обирати самим: почуватися ображеними чи покинутими або вибудовувати нові взаємовідносини після розлучення на свій розсуд, попри нав’язані у багатьох суспільствах стереотипи (за сюжетом бабуся спочатку наполягає, щоб мама не мала жодних стосунків із новою татовою дружиною).
 
От і однокласниця Пйотрека Моніка, захищаючи його, вибиває зуби у бійці найсильнішому хлопцю у класі, сама обирає за якими правилами їй грати у цьому світі. Хоча цей вчинок загрожує їй великими неприємностями з соціальною службою, де вирішують, що вона занедбана у вихованні у багатодітній родині. Це призводить до роздумів Пйотрека у лікарні, хто ж занедбаний у вихованні: його захисниця Моніка, яка каже прямо, що думає, і не «фарбує нігті рожевою гидотною», чи Малгося, яка весь час говорить лише про те, скільки у неї грошей. Є про що подумати.
 
 
Енн Файн. Борошняні немовлята / переклад з англійської Тетяни Савчинської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.
Вік: 10+
 
У «Борошняних немовлятах» немає головної героїні дівчинки, яка б руйнувала ґендерні стереотипи. Проте книжка добре їх таки руйнує. Яким чином? За допомогою шестифунтових мішків із борошном, з яких ні на мить не можна спускати очей Саймону та усім іншим його однокласникам із неблагонадійних родин. Це такий собі шкільний експеримент по догляду за «дитиною». І Саймон опиняється у ситуації повної залежності від свого борошняного немовля. Точніше малючки. І хоча увесь 4-В береться за це лише через помилку, так як усі упевнені, що у кінці їх чекає справжній борошняний вибух і задля цього усе і починається. Але наслідки цього авантюрного експерименту досить показові, щоб зайняти місце у цьому огляді.
 
За три тижні «малючка» Саймона примушує 14-тирічного хлопця задуматися і відчути усю складність ролі батьків. Багато разів передивитися своє ставлення до мами і її життя. А через те, що батько Саймона залишив їх, коли той і сам був немовлям, задати йому багато питань, на які не було кому відповісти. Малючка з паперу та борошна дуже сильно вплинула на Саймона – у чомусь змінила його. Як і інші борошняні немовлята, які досить яскраво показали 14-річним хлопцям, що таке відповідати за когось, крім себе. Найцікавішим виявилося те, хто і як з них дав собі раду з «дітьми», як завжди списавши поведінку з дорослих. І хоча у багатьох сучасних фільмах сюжет перевиховання дорослого опікою над маленькою (чи не дуже) дитиною досить розповсюджений («Кучерявка Сью», «Поганий Санта» та інші), але у Енн Файн все виглядає досить несподівано і реалістично.
 
Поль Берна. Кінь без голови / перекладу з французької немає
Вік: 8+
 
Назвати цю дитячу книжку, написану Полем Берна ще у 1958 році, сучасною складно, проте вона має цікаву героїню, яка своєю самостійністю і незалежністю у хлоп’ячій «тусівці» дасть фору багатьом сучасним книжковим дівчатам. Собачниця Маріон, яку так називають через те, що вона опікується дворовими собаками, яких годує, лікує, а потім, якщо виходить навіть влаштовує до нових господарів, разом з друзями-хлопцями з вулиці Маленьких Бідняків потрапляють у велику пригоду.
 
У їхню компанію не допускають нікого старшого 12 років, через те, що «після дванадцяти усі стають бовдурами, і ще добре, якщо не на все життя». Кінь без голови – дерев’яна іграшка, що давно втратила голову, якою вони по черзі з’їжджають з гори вулицею – раптом зникає. У пошуках уся компанія потрапляє на занедбану фабрику карнавальних іграшок і бере участь у розслідуванні злочину. Хоробра Маріон та її собаки рятують усіх саме у той момент, коли дорослі грабіжники вступають у відкрите протистояння з дітьми з вулиці Маленьких Бідняків. Дуже непогано вміти свистати і мати на соєму боці чотирилапих вдячних захисників.
 
Можливо, «Кінь без голови» і не відтворює знайомої сучасним читачам реальності, проте Маріон та її друзі доводять, що рівноправні стосунки між хлопцями та дівчатами – це не новий винахід, а свідома життєва позиція, навіть у тих, кому ще немає дванадцяти.
 
Ніл Ґейман. Океан у кінці дороги / перекладу з англійської немає
Вік:  14+
 
Ніл Ґейман – сторітеллер, кращого за якого годі й шукати. Його історії про дітей завжди балансують десь на грані дорослої і дитячої літератури. «Океан у кінці дороги» має автобіографічні мотиви і розповідає про семирічного хлопчика, який шукає захисту від своєї самотності на фермі, що розташована десь поруч з їхнім домом. Там живе його одинадцятирічна подруга Летті Хемпсток.
 
Лякати Ґейман вмів завжди. У не зовсім романі, скоріше повісті, перед нами постає зло з потойбіччя, яке можуть зупинити лише жінки роду Хемпсток. Летті стверджує, що ставок за їхнім домом це Океан, а її мама і бабуся нічого не стверджують, але у їх прадавності і знаннях усієї магії світу не сумніваєшся.
 
«Океан…» Ґеймана прозорий і простий, як сама дружба Летті, надійної і сильної настільки, що вже не про гендерну рівність мова, а про захист і віру, що Океан у кінці дороги змиє усі страхи і поверне світ до ладу. Навіть якщо потрібні будуть усі сили міфологічних відьом: Старої, Матері і Діви.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage