Stary Lev Logo

Де я блукала
 
Недавно я прочитала розповідь однієї успішної американської письменниці про труднощі, пов’язані з популярністю її книги. Письменниця не могла наважитись на новий текст, оскільки боялась, що її наступна книжка не буде подобатись читачам так само, як попередня. І тоді розумна жінка вирішила написати «погану» книжку, яка нікому не сподобається.
 
Мені страшенно припала до душі ця ідея. В ній було стільки простору, свободи, стільки ж бульбашок, скільки в шампанському. Моя уява негайно бурхливо запрацювала, я почала перебирати всі можливості, які відкривав такий підхід.
 
Але майже негайно я засмутилась. До мене дійшло: я вже це зробила. Я вже написала свою «погану» книжку, «Сьомгу» – і перевершити себе найближчим часом не зможу, як би не старалась.
 
Але після цього знову повернулись бульбашки.
 
«Сьомга» звільнила мене від прагнення усім любитися (як кажуть на Закарпатті) і допомогла повернути любов до писання.
 
Одна знайома порівняла мою «погану» книжку з дитиною, у якої синдром Дауна. Звісно, тут криється неабияке перебільшення, але все ж: ті, кому ти насправді небайдужий, залишаться поруч, не зважаючи ні на що – і це будуть саме ті люди, на яких варто зважати тобі.
 
Як же це приємно: не боятись робити помилки, бути смішною, недолугою, дурнуватою, не знати, хто автор цитати, виходити на фотографії схожою на лисого дядька, плести дурниці навпроти суворої публіки, плутати часи в іноземній мові, наголоси, Моцарта з Сальєрі, Мане з Моне, айфон з айпадом, сліди і карти.
 
Якщо я опиняюсь на перехресті, то спершу обов’язково тричі вирушу в неправильному напрямку, перш ніж нарешті звернути на вулицю, яку шукаю. Але зате знатиму ще три додаткові вулиці.
 
Сподіваюсь, попереду у мене багато книжок, схожих на «неправильні» напрямки.
 
Переїзд на Аляску
 
Вагітність, крім того, що була виношуванням нового життя, стала для мене маленькою смертю в хорошому сенсі цього слова. Вона принесла з собою полегшення і розслаблення, внутрішній дозвіл поводитись так, як хочеться, і робити, що хочеться. Тобто не робити нічого.
 
Я ніби стала невидимою, ніби вийшла за межі того зачарованого кола, яке так нестерпно на мене тиснуло. Тепер я була просто вагітною жіночкою, яка вже не мусить витрачати величезні зусилля на те, щоб підтримувати свій оманливий образ.
 
З дитинства я завжди відчувала, що всі навколо страшенно мене переоцінюють і вважають невідомо якою прекрасною та розумною. Сама ж то я добре знала, яка це кричуща неправда, але не могла допустити, щоб ця ілюзія розвіялась. Я так боялась, що мене перестануть любити.
 
Отож, я з усіх сил намагалась витримувати цю невластиву собі форму, хитро викручуватись і робити вигляд, що я така, як про мене думають, майстерно напускати туману, при цьому постійно холодіючи від жаху: а якщо мій обман відкриється і вони довідаються, що я – це просто я.
 
А вагітність – це була екстраординарна ситуація. Як політ у Космос. Як кома. Як пластична операція. Як переїзд на Аляску.
 
До речі, про переїзд – це навіть не метафора. Я втекла подалі від цивілізації, на віддалену дачу серед лісу, де взимку, буває, жодної живої душі не зустрінеш – і все для того, щоб звести нанівець ризик бути викритою. (Точніше – уже не зовсім так. «Сьомгою» я себе викрила сама, не витримавши напруження, і тепер не хотіла зустрічати усіх тих людей, які знали).
 
Нарешті, у цьому сосновому лісі, ледь вкритому шаром дбайливо нагромадженого дачниками сміття, я зітхнула з полегшенням. Уперше, починаючи з 5 років, коли я написала свій перший верлібр друкованими літерами, твердо вирішивши продовжувати батьків шлях, я могла припинити гарячково думати про писання. Тепер я мала важливіше заняття, навіть місію: виношувати дитину.
 
Отож, я читала запоєм Вілкі Коллінза та Дафну дю Мор’є, довгими годинами блукала лісовими хащами, фарбувала стіни кімнати в салатовий колір, випинаючи свій живіт на хиткі табуретні конструкції, перекопувала город, щоб засіяти його травою.
 
Взагалі – тіло раптом почало ставати набагато важливішим за голову. І це незвичне відчуття перевертало мій світ. Я ніколи не думала, що тіло може давати більше свободи і сили.
 
Тіло не обдуриш і воно не дозволить тобі брехати. Надзвичайно складно переконати людей, що ти – довгонога блондинка з лебединою шиєю і тонким станом, якщо люди бачать перед собою вусатого коротаня з бородавкою на носі.
 
І як би там не було, але я, вусатий коротань, починала помічати в такому зміщенні акцентів вагомі переваги.
 
Свіже повітря, вітри, ефіри
 
З плином часу я зміщувала акценти дедалі рішучіше. Ви навіть не уявляєте, яким фріком я стала.
 
Наприклад, я була переконана, що матір мусить докласти всіх зусиль, щоб уберегти свою дитину від носіння підгузок. І тому я, ніби індіанець-слідопит, вивчала розмаїті вияви доньки, її фізіологічні ритми і особливості поведінки, щоб встигнути зграбно вхопити її і влучно поцілити в одну із посудин, далекоглядно розставлених по всьому дому. Як рись, яка кидається з гілки на безневинну жертву, я стрімко виривалась із власного чутливого сну, щоб вивісити над тазиком свою дитину, щойно вона зморщить носика. Це могло б переродитись у якийсь новий вид спорту, в якому гармонійно сплелись еквілібристика й стрільба з лука.
 
Але коло моїх зацікавлень (якщо не сказати – пристрастей) не обмежувалось одним материнством. Коли нескінченні обтяжливі думки про писання і мій карколомний літературний провал, які, виявляється, все життя нависали над головою задушливими чорними хмарами, почали блякнути, я опинилась посеред порожнього простору, наповненого свіжим повітрям, вітрами, ефірами.
 
Отож, я почала з цим простором експериментувати, отримуючи задоволення настільки гостре, що я навіть не знаю, з чим його порівняти. Однак варто зробити уточнення: задоволення стосувалось не так конкретних вчинків, як свободи їх здійснювати. Чим далі від писання було заняття, тим більше радості воно мені приносило.
 
У спеціальному інтернет-магазині я замовляла крихітні пляшечки з ефірними оліями ветиверу та гальбануму, герані бурбон та неролі, білої камфори та каєпуту, сомалійського ладану, літцеї кубеби та дерева хо. Весь вільний час я присвячувала вивченню їхніх властивостей. Виявляється, індіанці мундуруку традиційно використовували олію андироби для муміфікування людських голів, здобутих у якості трофеїв. Олія бораґо ефективно допомагає при екземі та себореї. А олія буріті має насичений помаранчево-червоний колір, тому з нею слід поводитись обережно, щоб не залишились плями на одязі.
 
Перед тим, як братись за приготування крему під очі або лосьйону для тіла, я мусила ретельно вимити кухонні поверхні. У мене був спеціальний набір керамічного посуду, схожого на іграшковий. На водяній бані я розтоплювала тверді пластівці емульгатора, важила на надчутливій вазі шматочки твердих масел, доливала міліграми олій, відбираючи їх за властивостями, а тоді, намагаючись не перегріти розчин, але й не охолодити його надмірно, доливала туди пахучі квіткові гідрозолі, водночас розмішуючи крем мініміксером для збивання вершків. Додавала пептиди, концентрати, вітаміни, антиоксиданти, амінокислоти, консерванти, докрапувала ефірні олії, глибоко вдихаючи їхні насичені аромати, переливала отриману масу до баночки, міцно її закручувала і клала до холодильника.
 
Але набагато більше мені подобалось варити мило, оскільки це заняття було небезпечним і шкідливим: випари роз’їдають слизові оболонки, а крапля розчину гідроксиду натрію може зробити дірку в шкірі чи навіть кістці. Коли я варила мило, заходити до кухні було суворо заборонено.
 
Я стояла з велетенським термометром (який показує температуру до 100 градусів) у клубах ядучої пари, розмішувала керамічною ложкою смердючу лаву в каструлі, спостерігаючи, як вона густішає і змінює колір, як краплинам, що падають на її поверхню, дедалі складніше змішатись із основною масою. У мене були спеціальні дерев’яні форми, в яких мило дозрівало, після чого я краяла його грубими шматками і дарувала друзям. Молочне мило, мило на травах, кавове мило, мило з медом і льняним слизом, кольорове мило, пахуче. Мило, яке дає багато піни, зварене з великим вмістом кокосового масла. Мило, яке майже не піниться, а, розчинившись у воді, дає щось схоже на ніжну слинку – породисте мило кастилія, з оливкової олії, зеленаво-прозорого відтінку.
 
У спеціальній захисній масці на обличчі і гумових рукавицях по лікті, спітніла і щаслива, я навіть не здогадувалась, що це ненормальне хобі стане мені в пригоді за кілька років, коли я створюватиму одного зі своїх персонажів, галицького шваба-протестанта, Анґера-миловара.
 
Смажені кабачки здаля і спроквола
 
До моїх тодішніх захоплень, гостре збудження від яких не давало спати ночами, належало також відрощування волосся. Я мила голову житнім борошном, яйцем, сумішшю аюрведичних трав – шикакаю, амли, брамі, ратанджоту, бібхітакі, брінґараджу та фенугреку, змащувала волосся оліями, фарбувала хною і басмою і робила масажі. Якщо підрахувати, то я більше часу проводила із гігантською чалмою на голові (з такими зазвичай ходять різні міські божевільні, яких я, до слова, чудово розумію), ніж без неї.
 
Окремо варто розповісти про парфуми. Мені було життєво необхідно зібрати у себе бодай по кілька крапель найкращих парфумів у світі. Я відшукала спільноту людей, які так само колекціонували запахи і ділились ними, і почала скуповувати цілими мілілітрами селективи та вінтажі. Моїми улюбленими поетами виявилися Серж Лютен і Жан-Клод Еллена, описи парфумів – найцікавішою та найчуттєвішою літературою, а про самі запахи я взагалі мовчу: вони вміщали в собі нескінченні подорожі, любовні інтрижки та інтриги, стани, настрої, сенси та смисли.
 
Чим більш неоднозначними були опис і назва парфуму, тим нестерпніше мені його хотілось. Ну як я могла спокійно жити, знаючи, що десь там існує жовтава рідина під назвою «Смажені кабачки здаля і спроквола», яка відкривається нотами цитрусових, білих квітів та газетного шурхотіння, за годину запах видозмінюється, поступаючись місцем упевненій троянді (підкопченій, димній та зів’ялій), приправленій перцем і нотками часнику, що стають дедалі впевненішими та гарячішими, врешті-решт переходячи в розкішну атласну базу зі смажених кабачків, мускусу, підвально-грибних пачулі та анімалістичного цибетину (що на декому може, на жаль, розкритись запахом давно немитого тіла, тому наосліп купувати аромат не варто).
 
Тут я наблизилась до повного краху. Щоб купувати парфуми, мені потрібні були гроші – і багато грошей. Я навіть почала розпродувати колекцію своїх ефірних олій та косметичних інгредієнтів, готова була відмовляти собі в їжі і влаштуватись на якусь чорну роботу. Цей період називався у мене «Я програлась на кінних перегонах». Вперше в житті я відчула, що таке азарт і залежність. Я готова була красти, обманювати, зраджувати заради крапельки «Ль’ор бльо» 48-го року, з цим його важким і темним декадентським іланґ-іланґом та зацукрованою пудровою фіалкою в шлейфі.
 
Не знаю, до чого б я дійшла, якби не йога.
 
Бути гнучкою
 
Моя донька Варвара якось сказала, що коли виросте, хоче бути гнучкою. Власне, це одне з моїх особистих найпалкіших бажань, і йога в цьому випадку незамінна. І мається на увазі не тільки тілесна гнучкість.
 
Якщо мої попередні захоплення були спрямовані на загромадження простору дрібницями, то йога, навпаки, допомагає його розвантажувати. Якщо раніше я намагалась цей простір будь-чим заповнити, щоб тільки він не видавався порожнім, то з йогою я почала вчитись просто перебувати в цьому просторі і обстежувати його.
 
Мені часто здається, що час, який я проводжу, займаючись йогою – найбільш змістовний час мого життя. Мені часто здається, що я могла б отак, зручно вклавши потилицю на схрещені стопи, провести решту життя, і мені нічого б не бракувало.
 
Чим довше я займалася, чим міцнішими ставали мої м’язи, тим менше місця залишалось для маневрів: тіло вимагало правди. А правда полягала в тому, що я тужила за писанням. За тим, яким воно було для мене колись, ще до того, коли я стала надто залежною від думки інших.
 
Колись писання приносило мені радість. Це було одне з тих занять, в якому мені вдавалось почувати себе найбільш гнучкою.
 
Тепер, маючи в багажі всі свої дивні захоплення, я знову пригадала, як це – відчувати насолоду від процесу. Я варила мило і колекціонувала парфуми тільки для себе, мені було по барабану, що про це подумають і чи можу я принести цим якусь користь. Коли я сиджу в лотосі, мені не потрібно нічого – ні спостерігачів, ні аплодисментів, ні аналізу. Я просто сиджу.
 
Адже писання, в якому я вмію бути гнучкою, теж може стати джерелом насолоди. І якщо я спробую перенести свій досвід насолоди на заняття, від якого я вже майже відмовилась, з цього нарешті може щось вийти, подумала я. Щонайменше, варто було спробувати.
 
Так я підійшла впритул до роману «Фелікс Австрія».
 
Страх і задоволення в Австро-Угорській імперії
 
Як же страшно мені було, яка паніка мене охоплювала. Я не вірила, що у мене щось вийде. Я фізично почувалась погано, коли думала про писання. Праглось втекти кудись іще далі і покинути цю ідею остаточно, назавжди.
 
Але з іншого боку я розуміла: я не зможу її покинути. Якщо я не протисну цей страх, якщо не пробреду крізь нього, якщо не застосую всю можливу силу і гнучкість, він просто не даватиме мені нормально жити. Нехай нічого не вийде – але я мушу довести до кінця розпочате. І зітхнути з полегшенням.
 
Так, як недавно досліджувала властивості ефірних олій та парфумерні пірамідки, я тепер перекинулась на історичні монографії та газети початку століття. І все ж, ні – не настільки самовіддано, мені заважав страх. Іноді він зашкалював, і тоді я розстеляла килимок для йоги. Отримавши дозу ендорфінів, я могла знову помалу братись до справи.
 
Все це тривало страшенно довго. Здавалось, от-от я маю розслабитись і з головою поринути в працю. Але цього не відбувалось, я гойдалась на нудотній гойдалці і запитувала себе: навіщо я так себе мучу?
 
А мучила тільки тому, що знала відповідь.
 
Часом я надовго покидала писання і, здавалось, повністю забувала про нього. Забувала своїх героїв, витісняла з голови обставини й атмосферу. А потім раптом, цілком несподівано, вичавивши із себе кілька слів, кудись провалювалась чи, навпаки, злітала – і далі пальці самі носились над клавіатурою, я дрібно тремтіла, серце калатало, я не реагувала на те, що відбувається навколо, нічого не помічала, а коли приходила до тями, почувалась повністю вичерпаною, знесиленою, але такою, водночас, наповненою. Це було ніби магія, гіпноз чи спіритичний сеанс.
 
Перечитуючи такі пасажі (зазвичай вони були геть мною не заплановані і не передбачені сюжетом), я не могла вийти з дива: звідки це взялось? Хіба я могла знати всі ці деталі, подробиці? Яким чином я це зробила?
 
Не знаю, яким чином, але я це таки зробила. Я дописала таки роман «Фелікс Австрія» і, чим менше залишалось до його завершення, тим більше радості я відчувала. Я писала, граючись. Писала так, як нюхала парфуми, як варила мило, як ставила потилицю на схрещені стопи. Писала з задоволенням. А коли людина сама відчуває задоволення, у неї з’являються бажання та здатності ділитись задоволенням з іншими. Не з усіма, а з тими, хто погодиться прийняти.
 
Щасливий Фелікс
 
Я бачу частинку себе у кожному героєві. Наприклад, у Стефі Чорненько (яка отримала прізвище однієї з моїх прабабусь), служниці, яка досконало веде домашнє господарство і майстерно готує. З мене нікудишня домогосподарка, в цьому плані Стефа – мій ідеал, але приблизно так, як могла почуватись вона, я почувалась, ставши мамою: я більше собі не належала, моїх бажань і звичок не існувало, я мусила присвячувати всю себе іншій людині. Це було складно, але це один із тих досвідів, який формує.
 
Аделя – це моя капризна, інфантильна, нарцисична частина.
 
Петро Сколик, скульптор – моя мрія і намагання бути простою, звичайною, нормальною людиною.
 
Отець Йосиф – мрія про щось більше, ніж просто людське.
 
Про ілюзіоніста, фокусника й мага Ернеста Торна немає сенсу щось пояснювати, з ним і так все зрозуміло. Він вирощує на очах публіки дерева, які квітнуть та плодоносять, випускає з рукавів метеликів, слова, почуття. Я теж так хочу вміти.
 
А Фелікс Австрія – це хлопчик із особливими вміннями. Сам він не замислюється над тим, що не схожий на інших, що багато в кого викликає острах і нерозуміння. Він просто насолоджується власною гнучкістю – і тому щасливий.
 
Фото: ukrcenter.com

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно