"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

«Бути слабкою для сучасної жінки – розкіш»
Постійні сумніви і невизначена життєва позиція успіху не сприяють, вважає головний редактор «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка
 
Ніжний лірик і реаліст водночас. Вміє обходити гостри кути, де треба – виявити настирливість. Толерантна, відкрита, органічна, сильна і впевнена в собі жінка. Ніколи не нарікає на негаразди. Її життєве кредо: визначити ціль, повірити в себе, внутрішньо зібратися і діяти, не помічаючи перешкод.
 
Перш ніж досягла успіху у кар’єрі, випробувала свої сили як журналіст, актриса, молодший науковець бібліотеки ім. В. Стефаника. Чому їй не подобається більшість книгарень в Україні? В яких країнах світу твори наших авторів найпопулярніші? Як жінці-керівникові зберегти чарівність і привабливість? Про це в інтерв’ю з Мар’яною Савкою.
 
«…монополізовані російським власником»
 
- Мар’яно Орестівно, то скільки жінок живе в вас?
 
- Одна жінка, яка самовіддано займає­ться кількома справами. Поєдную їх легко, природно і гармонійно. Бо коли твій внутрішній потенціал допомагає розкритися зсередини, це додає впевненості, запалу, енергії і згуртовує навколо тебе людей.
 
Книговидавництво – не бізнес, а творчість. Адже формує свідомість суспільства. Часто цікавляться, як в мені поєднуються ліричність і прагматизм - абсолютно протилежні риси. Чому протилежні? Вважаю, вони доповнюють одна одну.
 
 
Величезною моральною підтримкою є моя родина і моя команда. Але був період, коли доводилось майже самотужки переконувати: очолювана тобою організація на книжковому ринку варта уваги. На жаль, в Україні мало фахівців, які зуміли б допомогти в піарі або маркетингу.
 
- Чимало видавництв закривається. «Старий Лев», навпаки, стає популярним в Україні і за кордоном. Завдяки чому?
 
- У нас – свої методи реалізації книжок. Наприклад, найуспішніша «точка» продажу – «Копальня кави». Там збирається багато туристів, які прагнуть взяти зі собою на спомин «шматочок Львова». Їхнім вибором часто є книга. Співпрацюємо з «Майстернею шоколаду», продаємо книги де тільки можемо: на автозаправках, цент­ральних вулицях Львова. І в Києві маємо представників. У «Видавництві...» – 20 працівників, але це не межа... Дуже допомагають багаж знань, набутий досвід і професійні навики.
 
- За якими критеріями добираєте колектив?
 
- Величезне значення має те, яка ти людина. Коли працівники внутрішньо сумісні між собою, вміють ладити одне з одним, то й робота в руках горить. Такою гарною командою я завдячую Миколі Шейку, який як директор і талановитий управлінець дуже добре відчуває людей і їхній потенціал. Працюємо з людьми творчими, впевненими в собі, які вміють реалізувати себе як фахівці. Наприклад, заступник головного редактора Катерина Михаліцина - поетеса; логіст Мірек Боднар – теж поет; дизайнер Андрій Бочко – композитор, співак, лідер гурту Illusions. Якщо створено теплу, родинну атмосферу, ще й від роботи отримуєш задоволення, то працюєш самовіддано й ефективно.
 
- Невже у «Видавництва…» жодних проблем?
 
- На жаль, більшість українських книжкових мереж були монополізовані російським власником. Це потягнуло за собою багато непорозумінь. Зокрема, російські власники не віддають нам дистрибуторської заборгованості (книги реалізували, а коштів за них не повертають). І псевдопричину шукають, мовляв, на сході, півдні та в Центральній Україні українські книги не продаються, бо ніхто їх не читає. Це неправда. Навпаки, на сході люди хочуть читати українською, і книги хотіли б купити, та не можуть знайти їх на прилавках, - «точок» продажу українських книжок майже нема. Відтак шукаємо альтернативні простори реалізації творів. Разом з Україн­ською асоціацією видавців та Форумом видавців розробляємо Програму підтримки українського книговидавництва.
 
«Відвідати книгарню – майже подвиг»
 
- Наскільки книги українських авторів популярні у світі?
 
- Непогано продаються у Німеччині, Франції. В цих країнах є професіонали, які займаються промоцією українських творів. А якщо таких фахівців нема – нема зацікавленості у книзі. Наприклад, у Німеччині працює організація «Транс­літ», де українські твори перекладають німецькою. Зокрема, велику підтримку у продажу наших книг має традиційна Міжнародна книжкова виставка у Лейпцигу. Німецькою мовою перекладено, зокрема, твори Оксани Забужко, Сергія Жадана, Марії Матіос, Наталки Сняданко, Тетяни Малярчук, Андрія Куркова. До слова, дуже важливо, коли письменник володіє іноземними мовами. Адже це нові контакти, знайомства, домовленості, зацікавленість автором, його творами та українською літературою загалом.
 
 
Український книжковий ринок – замкнута система. Ми не маємо комунікації зі світовим ринком. Лише завдяки виставкам за кордоном починаємо потрохи пробивати «замкнуте коло» і відкривати Україну для світу.
 
- Якою має бути книгарня, щоб привабила увагу читача?
 
- Добрий варіант – книгарня-кав’ярня (за філіжанкою кави ознайомлюєшся з твором). Знаєте, нещодавно я повернулася з книжкової виставки у Болоньї (Італія). Приємно вразив один із супермаркетів: книжкові ряди плавно переходять у продуктові відділи, ресторан. Замовляєш вечерю і водночас можеш читати книгу. Тобто людині дають можливість кілька годин пожити у книжковому світі. Це приваблює читача.
 
Книгарні мають перетворитися на креа­тивні простори, продавець - бути психологом з високим професійним вишколом, а не просто стояти за прилавком. Важливо запропонувати читачеві зустрітися з митцями, відвідати дискусійні клуби, творчі «круглі столи», виставки.
 
А в нас чимало книгарень старого радянського зразка - не відповідають запитам сучасного читача. Обслуговуючий персонал здебільшого непрофесійний. Не вміють порадити, яку книгу купити. Чимало продавців, на жаль, нічого не знають про автора, не ознайомлені із сюжетом твору, ще й з досить посереднім освітнім рівнем знань. Тож не викликають довіри у покупця. Відтак для багатьох людей відвідати книгарню – мало не подвиг.
 
- А як ви представляєте книги на всеукраїнських та світових виставках?
 
- На нещодавній Всеукраїнській виставці-продажу у Києві «Книжковий арсенал» літературу «Видавництва Старого Лева» популяризували бібліотекарі. Вони розмовляли з читачами, розповідали сюжети творів, чим цікавий той чи інший автор, тобто дарували покупцям позитивні емоції. Біля нашого стенда було набагато більше відвідувачів, аніж біля інших. Чим більше таких бібліотекарів-фахівців – тим краще реалізуються твори. Судячи з того, як багато читачів відвідало виставку у Киє­ві, розумієш: люди чекають на зустріч з книгою.
 
А на дитячій світовій виставці у Болоньї нагороду «Опера Пріма» присуджено книзі молодих авторів-ілюстраторів зі Львова Романи Романишин та Андрія Лесіва «Зірки та макові зернята». Це нова естетика на ринку української літератури, наближена до європейської.
 
- Чи багато зараз добрих віршів для дітей?
 
- Писати для них непросто. З віршів, надісланих нам авторами, важко виокремити «діаманти». Вважаю: в поезії для дітей має бути гарний ритм, гумор, а найголовніше – простота. Щоб зацікавити віршами малюка, треба на мить ним стати: відчути все довкола так, як дитя відчуває, і сприйняти світ так, як воно його сприймає. Як приклад - поезія Алана Александра Мілна (автора «Вінні-Пуха»).
 
«Ми – сильні»
 
- Від кого у вас любов до літератури?
 
- Моїм ангелом-охоронцем була бабуся Анна. Огортала мене любов’ю, читала казки, розповідала різні історії. У сім років «від руки» я написала збірку віршів «Зимова казка» й оцінила… у 25 копійок. У батьків була величезна бібліотека, - читала все, що бачила. А в юності асоціювала себе з Джейн Ейр, – такою собі сірою мишкою, жінкою з нерозкритим потенціа­лом.
 
- Ваша мама Ірина Савка першу книгу «Осиний мед дикий» написала у… 60 з лишком літ…
 
- Для мене самої це загадка. Мама на пенсії, все життя працювала в музичній школі вчителем теорії музики, сольфеджіо, музлітератури, була диригентом і дорослих, і дитячих хорів. Має унікальну пам’ять і унікальний голос. Знає багато правдивих і дивовижних життєвих історій із «закрученими» поворотами долі. Її оповідання короткі, сюжетні, написані мелодійною мовою, на граничних емоціях.
 
Батько колись працював у Тернопільському драмтеатрі актором, і багато-багато років очолював Народний театр ім. Богдана Лепкого в містечку Копичинцях. Зараз він керує аматорським театром і є науковим працівником Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів. Я теж закінчила театральну студію при Львівському молодіжному театрі ім. Леся Курбаса і півтора року заробляла «на хліб насущний» як актриса, аж поки не зрозуміла: це не мій фах.
 
Працювала журналісткою у редакції газети «Поступ» (тепер дехто з колег друкує свої книги у нашому видавництві). І шість років була молодшим науковим працівником НДЦ періодики при Львівській науковій біб­ліотеці ім. В. Стефаника. Тобто «шукала себе» в багатьох іпостасях.
 
- Ви людина осідла чи мандрівна?
 
- Дуже люблю мандрівки. Рідко буваю просто туристом, переважно вони пов’язані з літературними подіями: виставками, фестивалями, програмами. Найбільше враження справила на мене Америка. У 2007-му жила там три місяці. Зустріла прекрасних людей, зокрема таких, як куратор і перекладач моїх віршів Аскольд Мельничук. Він зробив мені несподіваний подарунок: видрукував невеликим накладом книжечку перекладів моїх віршів англійською.
Побачене і пережите я втілила у книзі віршів «Бостон-джаз», наповнену емоціями і короткими історіями у віршах. Для багатьох моїх читачів вона стала улюбленою. Хоча були й такі, які після цього «охрестили» мене канібалкою, мовляв, у книзі багато плоті і їжі. Я посміялася. Знаєте, у моєї товаришки Юлі Міщенко є пісня, яка мені дуже подобається: «Я люблю поїдати чоловіків…».
 
 
- До речі, як ставитесь до пліток?
 
- Не терплю ані пліток, ані пліткарів. Це непорядно. Не сприймаю й уникаю тих, хто намагається когось очорнити. Плітки заважають спілкуватися. Але розумію: їх не викоренити, тому ставлюся до цього спокійно. Так само не люблю критикувати, я радше – порадник, аналітик. Подумки оцінюю людину, але не все кажу в очі, - боюсь когось скривдити. Вважаю, людям багато чого варто пробачати, аби їх не гнітили хмари непробачених помилок. Дослухаюся до своєї інтуїції, намагаюся проаналізувати ситуацію і постійно раджуся з Миколою. Адже ми з ним 24 години разом, – вдома і на роботі.
 
- Про що зазвичай розмовляєте з чоловіком?
 
- Любимо сімейний затишок, але навіть удома обговорюємо виробничі питання. Складається враження, що межі між сім’єю і роботою нема. Бо якщо робота в радість, а дружина з чоловіком ще й однодумці, це додає… життєвого драйву. Ну і наша команда – це наша сім’я. Мені за вихідні стає без них сумно.
 
- Чи правда, що ваше хобі - лялькарство?
 
- Був період, коли у вільний час я шила м’які іграшки. Це своєрідна медитація. Можливо, і мій недореалізований талант. Почалося усе з… виробничих потреб. Надрукували ми книгу Макса Вельтгюйса «Жабеня і чужинець». Щоб на презентації більше зацікавити нею читачів, задумала виготовити власноруч персонажів цієї книги. Жабеня пошила зі спідниці, а на пацючка – …порізала сорочку. Симпатичні звірята вийшли, і я захопилася лялькарством. Шведський письменник Ян Екгольм навіть попросив надіслати йому ляльку-Людвіга (персонажа його книги «Людвігові хитрому ура-ура-ура»), яку я пошила. Колишньому послу Фінляндії подарувала колекцію мініатюрних мумітролів. Майже всі виготовлені власноруч іграшки роздарувала.

- Сучасна жінка. Яка вона?
 
- Багатовекторна, яка знає, чого прагне. Зовсім не значить, що має сягати кар’єрних висот. Може бути просто доброю дружиною і матір’ю, але зі своєю життєвою стратегією. Слабка позиція і постійні сумніви перекривають багато доріг. Сентенції на кшталт «це неможливо», «у мене нема виходу», «нічого не вийде» - не для сучасної жінки. Тим самим запрограмовуєте себе на невдачу.
 
Все реально і все можливо. Головне – внутрішньо налаштуватися на перемогу. Не бійтеся змінювати ситуацію. Можливостей знайти себе в житті, реалізувати свій потенціал багато - їх тільки знайти треба. Якщо ілюзорна стабільність тебе не розвиває і не дає прориву в новий етап, то навіщо вона?! Якщо сміливо робиш якийсь крок, то і Всесвіт тобі допомагає. А коли постійно сумніваєшся (то приймаєш рішення, то скасовуєш їх), то навряд чи у когось знайдеш підтримку. Внутрішньо відкрийтеся світу – і він повернеться до вас обличчям. Бути слабкою для сучасної жінки – розкіш. Тому ми – сильні
 
Валентина Шурин
 
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage