"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Бунт – це мій особистий спосіб дорослішання, – Мар’яна Савка
У межах 26 Форуму Видавців відбулася відкрита розмова «Жінка, що змінює долі інших жінок» за участі Мар’яни Савки, Лариси Денисенко, Ірини Славінської, Ольги Герасим’юк, Галини Вдовиченко та Оксани Луцишиної. Говорили про вплив досвіду інших людей на нас, про зміну контекстів, про те, хто ми – «жінки, що змінюють інших» – бунтівниці, чи чарівниці?

«Бунт – це мій особистий спосіб дорослішання, – розповіла Мар’яна Савка. – Знаю, що бунтуючи, ми врешті приходимо самі до себе. Знаю, що ми дорослішаємо тоді, коли можемо кардинально змінити щось у своєму житті. А ще знаю, що звучання певних речей з часом змінюється. Колись для мене не було сексизму, бо просто не знала, що таке поняття існує. Зараз жінки почали говорити про сексизм, про знецінення... І це дуже цінний дискурс. Адже життя жінки – суцільне знецінення, жінка завжди має купу обов’язків, які за дужками. Тобто з одного боку: «ти, жінко, звісно можеш розвиватись, працювати», але з іншого: «є купа обов’язків, які ти знаєш, хто це має зробити». На щастя, мій син росте не в контексті «допомагати жінці виконувати її обов’язки», лише «ділити з жінкою спільні обов’язки».
 


«Час, коли ми народилися, був «спеціальний»: робітниця і колгоспник, серп і молот. Не знаю, чому, але росла з переконанням, що мені нема про що боротися, мені все «вже дано», – поділилась Ольга Герасим’юк. – Але дуже швидко прийшло усвідомлення, що я не можу збудувати кар’єру, бо не можу, наприклад, бути кореспондентом , а лиш обліківцем листів. Тому я писала матеріали паралельно з обліком листів. Хоча на складні проекти, зокрема в Чорнобиль, відправляли мене.  Навіть тоді я не думала, що упосліджена... Синові я вже мала змогу закладати важливі моменти. Казала: «Не вздумай бити дівчат». Якось, малим, він до мене прийшов, весь в синцях, розтерзаний: «Ось, дивись, твої дівчата»... Загалом й від сина я дуже багато навчилася. Я зрозуміла, що допомагати треба лиш тому, хто просить, і повчати також лиш того, хто просить про науку».

«У контексті людей, що на нас впливають, розповім історію про мого дідуся і бабусю, – продовжила Ірина Славінська. – Моя бабуся приїхала 19-річною агрономкою (після технікуму) у село і у неї закохався завклубом (мій дідусь, перший хлопець на селі). Але моя бабця не вийшла за нього заміж, поки він не отримав освіту ветеринара. Ця історія мені завжди нагадувала, що освіта – це надзвичайно важливо, це те, що нас формує».
 


«Говорячи про те, хто повинен бути рольовою моделлю, повернемося на півстоліття назад, коли у жінки був єдиний шлях до успіху – «заміж», – розповіла Оксана Лущевська. – Скільки себе пам’ятаю, я бунтувала проти таких «уставних» речей.  Цей бунт привів мене до рефлексій про канон поведінки чоловіка і жінки в суспільстві. Канонічна поведінка чоловіків, що нудять світом – сісти на кораблик й гуртом зазнати неймовірних веселих пригод, любовних в тому числі. А що у цей час роблять жінки, які у них пригоди? Виховувати дітей кагалом? Готують разом? Вишивають?  Чи могли б ви собі уявити, щоб якась із канонічних історій розповідала про жінок, що сіли на кораблик і попливли на зустріч розвагам? Тоді це назвали б амазонками, трохи «неправильні жінки».  Не до амазонок, знаєте, коли в букварі у тебе на сторінці «хто ким стане» написано, що дівчинка неодмінно мала би стати дояркою».

«Нещодавно я перечитала свій дівочий щоденник – писала, що  хочу покохати художника і допомагати йому. Зараз це мене дивує: чому від початку ставила себе в позицію Санчо Панси? Вірного, мовчазного помічника. Потім я росла,  розширювала світогляд, знайомилась з класними жінками. Пригадую своє інтерв’ю з Соломією Павличко – вона переклала Лоуренса «Коханець леді Чатерлей» і зазнала нападок – я намагалась втамувати свої комплекси і бар’єри, щоб поговорити з нею на відверту тему. А вона була дуже відверта, проста. Поїхала від не ї з купою нових книжок і роздумів. Про що ця історія – людям треба дати можливість самому дійти і дорости до певних речей. Обов’язково треба мати свою територію і свій час, бо ми самі їх здаємо за так. Якщо я не можу піти з подругою на каву, бо не маю часу – ти сама віддала свою територію і час, бери його і йди з дівчатами на каву».

«Пригадую, коли мене в дитинстві запитали, про що я мрію, я сказала, що хочу врятувати Радянський Союз від атомної бомби. Треба розуміти свої бажання, тоді ти зрозумієш ким ти є. Неважливо, коли це станеться, нехай у 40 років», – додала письменниця й правозахисниця Лариса Денисенко.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage