Будні Ямайки, Боб Марлі та трохи нервово
Марлон Джеймс народився в Кінгстоні, дія його роману відбувається в гетто, набитому покидьками суспільства – повіями, бандитами, продажними копами.
Джеймс ніколи не жив в гетто: він виріс престижному районі міста, читав Шекспіра і Кольріджа. Після закінчення університету Джеймс довго і наполегливо відвідував курси письменницької майстерності в Кінгстоні. Третій його роман – «Коротка історія семи вбивств» – у 2015 році отримав Букерівську премію. Ця історія – багатоголоса, не «коротка», і вбивств в ній більше ніж сім, ясно – Ямайка – це не тільки Карибське море, білий пісок, коктейлі на пляжі й танці. Вона приховує багато таємниць.
Знаю, що м’ні було чотирнадцять. Це я знаю. А ще я знаю, що дуже багато людей дуже багато триндять, особливо Американець. Той ніяк не стулить свою пельку, та ще й щоразу сміється, коли говорить про тебе — говорить чудно, постійно приплітаючи твоє ім’я до інших імен, про які ми ні сном ні духом, типу Альєнде Лумумба — звучить як назва країни, звідки родом Кунта-Кінте*. Американець майже завжди ховає очі за темними окулярами, наче він проповідник з Америки, що прийшов до чорних людей. Іноді він приходить сам, іноді — з Кубинцем, і коли один говорить, другий завжди мовчить. Кубинець просто так волинами не розмахує, бо волини, каже він, тоді тре’, коли вони тре’.
Знаю ще, що спав я на розкладачці і що мати моя була шльондра, а мій батько — остання хороша людина в гето. А ще знаю, що ми вартували біля твого домиська на Гоуп-роуді кілька днів, аж поки ти не вийшов до нас поговорити, та з таким виглядом, типу ти — Ісус, а ми всі тут — Юди, і ти, такий, кивнув, мовляв, робіть що надумали. Я от тільки не пам’ятаю, чи сам тебе бачив чи хтось казав м’ні, що він тебе бачив, то ж я й подумав, що і я міг бачити оту картину: як ти швидко вийшов на задній ґанок, жуючи шматок бредфрута, і тут нізвідки з’являється вона, наче в неї десь тут якесь серйозне діло серед ночі, і вона типу шокована, дуже шокована, що ти без одягу, а потім вона потяглась до твого фрукта, як голодна, і — хоча расти** не люблять шльондр — ви удвох віддалися опівнічному рейву; і я теж захопився й почав рейвувати — чи від того, що чув, чи від того, що бачив. А потім ти написав про це пісню***. Чотири дні поспіль, о восьмій ранку і четвертій по обіді, за коричневим конвертом до тебе приїжджає той самий хлоп з Бетонних Джунглів на тому ж бабському зеленому скутері, — аж поки його не завертає новий наряд охорони. Про цю справу ми теж знаємо.
* Кунта-Кінте — персонаж книжки Алекса Гейлі «Корені»** Раста (растаман, растафарі) — прихильник релігійного руху растафаріанства, що зародився на Ямайці й став згодом світовою субкультурою.*** Йдеться про пісню Боба Марлі «Опівнічні рейвери» (Midnight Ravers).
У Восьми Провулках і в Копенгаґені все, що ти можеш робити, — дивитися. Солоденький голосок через радіо віщає, що злочинність і насильство охоплюють країну, і що треба зачекати й подивитися, чи настануть коли-небудь зміни, — але всі ми тут, у Восьми Провулках, тільки те й можемо: дивитися і чекати. І ось я дивлюся, як вулицею стрімко біжить вода з гівном, і чекаю. А ще дивлюся, як моя мати дає двом клієнтам за двадцять доларів кожному і ще одному за двадцять п’ять — а ні, то забирайся, — а я все чекаю. Дивлюся, як мій батько, якому все це остогидло, лупить її, як собаку, — і чекаю, чекаю, чекаю. Бачу, як цинкований дах береться ржею, а дощ видовбує в ньому дірки, ніби в імпортному сирі; бачу, як у одній кімнаті туляться семеро та одна вагітна, і все ’дно там трахаються, бо люди такі бідні, що не можуть дозволити собі на’іть сорому, — а я все чекаю.
Кімнатка стає щодалі меншою й меншою, а з провінції прибуває все більше сестер-братів-свояків, а місто стає щодалі більшим і більшим — і вже нема де в ньому робити джаґи-джаґи, чи висратися, чи заправити курку карі, а коли й є де, то коштує це надто дорого; і ту малу штрикають ножем, бо знають, що їй щочетверга дають гроші на обід; і хлопцям подобається, що я росту і в школу ходжу вряди-годи, не вмію читати про Діка і Джейн*, зате знаю про кока-колу, хочу потрапити на студію і записати пісню, видати гіт і чкурнути з гето, — але Копенгаґен і Вісім Провулків надто великі, й щоразу, тільки-но дістаєшся їхнього краю, як він віддаляється, забігає вперед, наче твоя тінь, і здається, що цілий світ — одне велике гето, — а ти все чекаєш.
Я бачу, що ти голодний і чекаєш, і знаєш, що це просто удача — вештатись біля студії, аж раптом Десмонд Деккер** помічає тебе й каже, щоб тобі дали спробувати. І тобі дають спробувати — бо ще до того як він почув твій спів, у твоєму голосі чувся голод. Ти записуєш пісню, але не гітову, однак уже тоді надто круту як для гето (хоча й минули ті часи, коли крутість полегшувала комусь життя). Ми стежимо, як ти пхаєшся вперед і як випинаєш на дванадцять дюймів поперед себе свої слова, і нам кортить побачити, як ти лажонешся. І ми знаємо: ніхто не прийме тебе за свого, за рудбоя, бо ти скидаєшся на інтригана.
* Персонажі дитячої серії американських навчальних книжок для початкового читання «Дік та Джейн», автори Вільям Ґрей та Зерна Шарп.** Десмонд Деккер — ямайський музикант у стилях ска, рокстеді та реґі.
А коли ти зникаєш у Делавері й повертаєшся, то намагаєшся співати ска, але ска вже пішов з гето й оселився на околицях. Ска полетів літаком за кордон, щоб показати білим свою схожість на твіст. Може, для Сирійця з Ліванцем у цьому й криється причина для гордості, але коли ми бачимо, як ти в газетах позуєш зі стюардесами, ми це їхнє чванство не розділяємо, навпаки — нас це страшенно дивує. Ти записуєш іще одну пісню, цього разу гіт. Але один гіт не може вирвати тебе з гето — якщо ти записуєш гіти для вампіра. Один гіт не робить з тебе Скітер Дейвіс* або того, хто співає «Балади ганфайтера»**.
Коли пацан типу мене відвалює від матері, вона, вважай, перестає для нього існувати. Проповідник каже: в житті кожного є порожнеча у формі Бога, але єдине, чим люди з гето можуть заповнити цю порожнечу, — це сама порожнеча. Сімдесят другий рік геть не схожий на шістдесят другий, і люди досі шепочуться, — бо ж кричати не зважуються, — що коли нагло помер Арті Дженнінгс, то він забрав із собою мрію. Яку саме мрію, я не знаю. Люди таки дурні. Мрія не зникла, просто люди досі не усвідомлюють того жахіття, в тенетах якого живуть. І все більше народу стало перебиратися в гето після того, як Делрой Вілсон*** заспівав «Краще скоро настане», — а разом з ним заспівав чоловік, що мав невдовзі стати прем’єр-міністром. Краще скоро настане… Чоловік, схожий на білого мена, який, коли тре’, то чеше по-ніґерськи і співає «Краще скоро настане». Одягнена як сама королева жінка, якій гето по шарабану, поки воно не розбухає й не заливає весь Кінгстон, теж співає «Краще скоро настане».
Але спочатку настало найгірше.
Ми дивимося й чекаємо. Двоє приносять у гето волини. Один показує м’ні, як ними користуватися. Хоча люди з гето звикли вбивати одне одного ще задовго до цього. Абичим — палицями, мачете, кухонними ножами, ножами для коління льоду, пляшками з-під содової. Вбивати через їжу. Вбивати через гроші. Іноді через те, що ’дному не сподобалося, як на нього глянув інший. Для вбивства розумних причин не тре’. Це гето. Розумні причини — це для багатих. А в нас тут суцільне безумство.
* Скітер Дейвіс — американська співачка в стилі кантрі.** «Балади ганфайтера» (Gunfighter Ballads) — музичний альбом Марті Роббінса.*** Делрой Вілсон — ямайський музикант у стилях ска, рокстеді та реґі.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно