«Бог дрібниць» виходить українською. Читаймо уривок!
У 1997 році «Бог дрібниць» отримав Букерівську премію і найвищі оцінки від Джона Апдайка і Джуліана Барнса. Індійська письменниця, архітектор за освітою, Арундаті Рой написала свій дебютний роман в 1996 році, у свої 34 вона стала міжнародною суперзіркою. Аванс за книжку склав півмільйона доларів, а стартовий тираж книги тільки у Великобританії – 50 тисяч примірників.
Дія «Бога дрібниць» відбувається в південному індійському штаті Керала, де в 1980-х пройшло дитинство самої письменниці. Після розлучення з чоловіком молода матір двох близнюків, Рахелі та Ести, красуня Амму повертається до батьків. Консервативний кастовий світ, зарозумілий і замкнутий прошарок індійських християн та активний комуністичний рух стають фоном для несамовитої сімейної й любовної драми.
Минулого літа вийшов другий роман індійської письменниці Арундаті Рой «Міністерство найвищого щастя», які ми всі дуже чекаємо.
Уривок
3
Великий Лалтайн, мала Момбатті
Бруд узяв Аєменемський Дім в облогу, ніби середньовічне військо — ворожий замок. Він не проминув жодної щілини і поприставав навіть до шиб.
У чайничках дзижчали комарі. В порожніх вазах лежали мертві комахи.
Підлога була липка. Колись білі стіни посіріли: десь більше, десь менше. Латунні дверні завіси і ручки потьмяніли, зробилися масні на дотик. У тих розетках, якими користувалися рідше, в отвори набилося сміття. Жарівки так само вкрилися якоюсь масною плівкою. Виблискували в домі тільки гігантські таргани, які знай снували туди й сюди, ніби хлопчаки на побігеньках довкола знімального майданчика.
Крихітка-кочамма не помічала всього цього вже давно.
Кочу-Марія помічала все, але не переймалася.
У щілинах наполовину зогнилої оббивки шезлонга, на якому полюбляла випростати спину Крихітка-кочамма, було повно розчавленої арахісової шкаралупи.
Один із неусвідомлених проявів накинутої телебаченням демократії полягав у тому, що пані зі служницею навпомацки, не відриваючи погляду від екрана, тягнулися до однієї миски з горішками. Кочу-Марія собі до рота їх кидала, Крихітка-кочамма — добропорядно клала.
У програмі «Найкраще з Донаг’ю» глядачам у студії показували сюжет, де чорношкірий вуличний музикант співав на станції метро «Десь над веселкою». Співав так щиро, наче й справді вірив у те, що співає. Крихітка-кочамма йому підспівувала, і через арахісову мішанку в роті її зазвичай тонкий, тремтячий голос аж загус. Слова пригадувалися мовби самі по собі, і вона усміхалася. Кочу-Марія зиркнула на господиню так, ніби та зовсім уже з’їхала з глузду, й загребла собі горіхів більше, ніж годилося б. Коли співак брав високу ноту (на «де» і «десь»), то закидав голову, і тоді його борознисте рожеве піднебіння заполонювало цілий телеекран. Його обірвані лахи личили б і якійсь рок-зірці, але прогалини між зубами та хворобливо блідий колір шкіри красномовно свідчили про життя, сповнене знегод і відчаю.
Щоразу, коли над’їжджав потяг, — а це траплялося частенько, — спів доводилося переривати.
Потім у студії спалахнуло світло, і глядачі побачили поряд з Донаг’ю того ж таки чоловіка, який заздалегідь умовленої миті підхопив пісню точнісінько у тому самому місці, де його перервав був потяг, з тонким розрахунком забезпечивши зворушливу перемогу Пісні над Підземкою.
Наступного разу співака перервав посеред пісні Філ Донаг’ю, який обійняв його за плечі і мовив: «Дякую. Дуже вам дякую».
Звісно, коли тебе перериває сам Філ Донаг’ю, а не гуркіт потяга, то це вже зовсім інша річ. Тоді це — приємність. Ба навіть честь. Глядачі плескали у долоні і, схоже, співчували.
Співак аж сяяв від щастя (потрапити у прайм-тайм — це вам не абищо), і навіть його знедоленість на кілька хвилин відійшла на задній план. То завжди була його мрія — заспівати на шоу Донаг’ю, сказав він, не усвідомлюючи, що й тут щойно нарвався на пограбування.
Мрії бувають великі і маленькі. «Великий Лалтайн-сагіб, мала Момбатті», — незмінно, рік за роком, говорив про мрії старий біхарський кулі*, якого Еста зустрічав на вокзалі, коли вибирався зі своїм класом на шкільні екскурсії.
Великий Ліхтар. Мала Лойова Свічка.
«Великим — світло прожекторів, — такими могли б бути його слова. — Малим — підземка».
Поки той кулі втомлено волочився на кілька кроків позаду з учнівським багажем, вчителі торгувалися. І так уже криві ноги гнулися йому ще сильніше, а безжальні школярі передражнювали його ходу. Між собою вони звали його Яйцями-в-дужках.
«Найменшим же — варикозні вени», — геть-чисто забував додати він, шкандибаючи потім від вагона з менш ніж половиною суми, яку просив, а отже, з менш ніж десятою частиною того, на що заслуговував.
Дощ надворі вщух. Сіре небо звурдилося, і хмари збилися у невеликі грудки, ніби наповнювач неякісного матраца.
В кухонних дверях з’явився Естаппен, мокрий до нитки (і з вигляду мудріший, аніж був насправді). Позаду мерехтіла висока трава. Цуценя стояло тут-таки на східцях біля нього. Дощові краплі стікали погнутим дном іржавої ринви на краю даху, ніби блискучі кісточки рахівниці.
Крихітка-кочамма відірвала погляд від телевізора.
— Ось і він, — оголосила вона Рахелі, не завдавши собі клопоту бодай трохи стишити голос. — А тепер дивися: він не скаже ні півслова, пройде прямо до своєї кімнати — і все. Стій і дивися!
Скориставшись нагодою, цуценя вирішило було і собі прошмигнути в дім. Кочу-Марія люто ляснула долонями по підлозі й крикнула:
— Ану геть! Геть! Пода патті!**
Довелося цуценяті розважливо відмовитися від свого наміру. Схоже, все це воно бачило і чуло вже не раз.
— Дивися-дивися! — повторила Крихітка-кочамма, явно збуджена. — Зараз він пройде прямісінько до своєї кімнати і візьметься прати одяг. І не скаже ні півслова!
Вона нагадувала єгеря, який тицяє пальцем на якусь тварину в траві й аж пишається тим, що здатен так точно передбачати її поведінку і до тонкощів обізнаний з її звичками та схильностями.
Естине волосся поприлипало йому до черепа збитими пасмами, подібними на вивернуті пелюстки якоїсь квітки. Поміж ними світилися де-не-де вузькі стяжки білої шкіри. Обличчям і шиєю збігали донизу струмочки дощової води. Він і справді пройшов до своєї кімнати. Голову Крихітки-кочамми вповив німб зловтішного тріумфу.
— Бачила? — спитала вона.
Кочу-Марія не оминула нагоди перемкнути канал і захопити ще дрібку «Неперевершених тіл».
Рахель пішла за Естою до його кімнати. Колись то була кімната Амму. Колись.
Естині таємниці та кімната зберігала надійно. Не видавала нічого. Ні безладом зім’ятих простирадл на ліжку, ні недбало скинутим взуттям на підлозі, ні мокрим рушником на спинці стільця. Або прочитаною до половини книжкою. Нагадувала лікарняну палату, з якої щойно вийшла прибиральниця. Чиста підлога, білі стіни. Зачинена шафка. Акуратно поскладане взуття. Порожній кошик на сміття.
Нав’язлива чистота у кімнаті була в Ести єдиним позитивним проявом волі. Єдиним слабким натяком на те, що він, можливо, й має у житті якийсь задум. Ледь чутним шепотом, який свідчив про небажання жити лише чужими недоїдками. Під стіною біля вікна стояла прасувальна дошка з праскою. Поряд чекав свого часу поскладаний на купу зім’ятий одяг.
У повітрі таємною втратою зависла тиша.
З лопатей вентилятора під стелею гронами звисали жахливі примари незабутніх іграшок. Рогатка. Сувенірний ведмедик-коала від австралійської авіакомпанії «Кантас» (подарунок панни Міттен) з очима-ґудзиками на вже трохи розтягнених нитках. Надувне гусеня (його пропалив цигаркою якийсь поліціянт). Дві кулькові ручки з червоними лондонськими автобусами, які пересувалися вгору-вниз усередині на тлі безмовних міських пейзажів.
Еста відкрив кран, і по дну пластмасового відра затарабанила вода. У вичищеній до блиску ванній він роздягнувся. Витягнув ноги зі своїх промоклих джинсів. Темно-синіх і важких. Вилізти з них було не так і просто. Потім стягнув через голову майку барви чавлених полуниць, хрест-навхрест піднявши догори руки — гладкі, худорляві і м’язисті. Коли сестра підійшла до дверей, він навіть не почув.
Поки Еста відклеював від вологої, медового кольору шкіри мокру майку, Рахель дивилася, як втягується у нього живіт і випинається грудна клітка. Обличчя, шия і трикутна ділянка біля основи горла були темніші, ніж усе решта. Руки також мали подвійне забарвлення: були блідіші там, де їх прикривали короткі рукави. Темно-брунатний чоловік у медовому вбранні. Шоколад з дрібкою кави. Опуклі вилиці й загнані очі. Рибалка в облицьованій білою плиткою ванній. З морськими таємницями в очах.
Він її бачив? Невже він справді збожеволів? Він знав, що вона тут?
Вони ніколи не соромилися роздягатися одне перед одним, але ж і не були тоді ще (разом) у тому віці, коли в людей з’являється такий сором.
Тепер уже були. Якраз у тому віці.
У віці.
У життєздатному смертному віці.
Смішно ж звучить це «у віці», подумала Рахель і мовила сама до себе: «У віці».
Вона стояла у дверях ванної. Мала вузькі стегна («Скажи їй, що без кесаревого тут не обійтися», — кинув якийсь п’яний гінеколог її чоловікові одного разу на заправці, доки вони чекали на свою решту). На її вилинялій майці була зображена ящірка на мапі. Буйне довге волосся, що відливало темно-рудою хною, тягнулося своїми неслухняними пальцями до самої талії. Діамант на носі зблискував. Іноді. А іноді ні. Вузенький золотий браслет зі зміїними голівками вигравав у неї на зап’ясті кільцем помаранчевого сяйва. Тонкі змії прихилилися одна до одної головами і про щось шепотілися. Переплавлена мамина обручка. Гострі лінії худих, кутастих рук трохи згладжував пушок.
З першого погляду Рахель можна було сприйняти за копію матері. Опуклі вилиці. Коли усміхалася — глибокі ямочки на щоках. Та все ж, порівняно з Амму, вона була вища, вугластіша і плоскіша й мала гостріші риси. Можливо, не така приваблива для тих, кому більше до вподоби округлі та м’які жіночі форми. Лиш очі у неї було незрівнянно гарніші. Великі. Осяйні. Очі, в яких можна втонути, сказав Ларрі Мак-Каслін і заплатив за це свою ціну.
* Кулі — у деяких країнах Далекого Сходу і Південної Азії — чорнороб.
** Пода патті! (мал.) — Згинь, собако!
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно