0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Бог Дрібниць. Уривок із Букерівського роману індійської письменниці Арундаті Рой
«Бог Дрібниць» — це перший роман Арундаті Рой, індійської письменниці та громадської активістки, який одразу здобув світове визнання і отримав Букерівську премію. Книжка нещодавно вийшла в українському перекладі Андрія Маслюха у «Видавництві Старого Лева».
 
Події розгортаються в південноіндійському штаті Керала, у мальовничому, але й грузькому світі невеликого містечка на берегах могутньої ріки. У світі каст, традицій, комуністичного руху, занедбаної краси та понівечених людських доль. На тому строкатому тлі Амму, розлучена молода матір двох близнюків, Рахелі та Ести, повернулася до батьківського дому і якось уночі покохала чоловіка, якого її діти любили удень. І порушила основоположні закони функціонування тамтешньої громади. І була покарана, разом зі своїми дітьми.
 
LB.ua публікує уривок з роману.
 
Цікаво, що пам’ять про смерть живе інколи набагато довше, ніж пам’ять про життя, яке вона поцупила. Впродовж років пам’ять про Софі-моль — шукачку дрібних істин (Куди летять помирати старі птахи? Чому не падають мертві з неба, як камені?), провісницю жорсткої правди (Ви обоє цілком чорномазі, а я тільки наполовину), ґуру горя (Я бачила одного чоловіка після аварії, то око в нього теліпалося на кінчику нерва, ніби йо-йо) — повільно згасала, натомість утрата Софі-моль знай повнилася силою і життям. Немов дозрілий плід, вона завжди була на видноті — і так увесь час. Постійна, як державна робота. Ця втрата супроводжувала Рахель ціле дитинство, від школи до школи, й далі, у доросле життя.
 
Вперше Рахель потрапила до чорного списку в одинадцять років у школі при Назаретському монастирі: її піймали біля хвіртки, що вела у садок старшої виховательки, якраз тоді, коли вона прикрашала дрібними квіточками купку свіжого коров’ячого лайна. Наступного ранку на загальному зібранні їй загадали знайти в Оксфордському словнику статтю «Порочність» і прочитати її вголос. «Властивість або стан людини, яка відзначається різними вадами і пороками, — читала Рахель; позаду сиділи в ряд черниці з суворо стиснутими вустами, а попереду хвилювалося море дівчачих облич, напружених від тамованого сміху. — Моральна збоченість; вроджена зіпсованість людської природи, спричинена первородним гріхом. Як обрані, так і необрані приходять у світ у стані цілковитої п. і відчуження від Бога й самі по собі здатні лише грішити (Дж. Г. Блант)».
 
Через півроку після неодноразових скарг з боку старших дівчат Рахель відрахували. Її звинуватили (цілком справедливо) у тому, що вона ховалася за дверима, а потім навмисне зіштовхувалася зі старшокласницями. Під час допиту, який влаштувала директорка (Рахель і вмовляли, і шмагали, ще й без обіду залишили), та врешті зізналася, що робила так, аби з’ясувати, чи можуть боліти груди.
 
 
У тому християнському закладі існування грудей не визнавалося. Тож хіба не цікаво, чи може боліти те, чого буцімто й нема?
 
То було перше з трьох відрахувань. Причиною другого стали цигарки. До третього дійшло, коли Рахель спалила пучок накладного волосся, який, за власним зізнанням після суворого допиту, вкрала у своєї старшої виховательки. У кожній із шкіл, де вчилася Рахель, вчителі відзначали, що вона:
 
а) надзвичайно ввічлива;
 
б) не має друзів.
 
Схоже, у Рахелиному випадку йшлося про таку собі люб’язну одиничну форму зіпсованості. І власне тому, погоджувалися всі як один (смакуючи своє вчительське невдоволення, торкаючи його язиком, обсмоктуючи, наче карамельку), тут усе було значно серйозніше.
 
Таке враження, шепотілися між собою вони, ніби вона просто не вміє бути дівчинкою.
 
І були недалекі від істини.
 
Брак уваги, на диво, несподівано призвів до визволення духу.
 
Рахель росла без жодних настанов. Ніхто не дбав про те, щоб видати її заміж. Ніхто не став би справляти їй посаг, тому на обрії не бовванів неминучий шлюб.
 
Тож якщо не зчиняти зайвого шуму, можна було без особливих перешкод займатися своїми дослідами й експериментами. Вивчати, наприклад, груди, і як сильно вони болять. Накладне волосся, і як воно горить. Життя, і як його жити.
 
Закінчивши школу, Рахель зуміла вступити до нічим непримітного архітектурного коледжу в Делі. Не те щоб вона якось винятково цікавилася архітектурою. Як по правді, то навіть поверхового зацікавлення цим предметом у неї не було. Просто вона мало не випадково потрапила на вступні іспити й так само мало не випадково успішно їх склала.
 
Комісію вразили швидше габарити (просто велетенські) її натюрмортів вугіллям, аніж хист до малювання. Недбалі й не надто продумані лінії помилково сприйняли за впевненість митця, хоча, відверто кажучи, їхня авторка була ким завгодно, та тільки не митцем.
 
У коледжі Рахель провчилася вісім років, але п’ятирічного курсу так і не закінчила й диплом не отримала. Плата за навчання була невисока, і нашкребти на життя було не надто важко, якщо мешкати в гуртожитку, харчуватися в субсидованій студентській їдальні, ходити на заняття зрідка, а натомість працювати кресляркою в понурих архітектурних фірмах, де експлуатували дешеву працю студентів, на яких, раптом що, завжди можна було перекласти провину. Інших студентів, особливо хлопців, відлякувала Рахелина норовливість і ледь не запекла відсутність амбіцій, тож вони дали їй спокій. Її ніколи не запрошували до їхніх симпатичних домівок чи на гамірні вечірки. Навіть викладачі трохи остерігалися Рахелі з її химерними, непрактичними, накресленими на цупкому обгортковому папері будівельними проектами і байдужістю до їхньої запальної критики.
 
Час від часу вона писала Чако й Маммачі, але до Аєменема не їздила. Навіть на похорон Маммачі. Навіть провести Чако, який виїжджав до Канади.
 
Саме в архітектурному коледжі вона й познайомилася з Ларрі Мак-Касліном, який збирав у Делі матеріал для свого докторату на тему «Ефективність використання енергії у традиційній архітектурі». Вперше він накинув на Рахель оком у бібліотеці коледжу, а через кілька днів випадково зіткнувся з нею на ринку Хан-маркет. Вона була в джинсах і білій майці. На плечі вдягла, застібнувши на ґудзик, шмат старого клаптикового покривала, який пелериною розвівався ззаду. Буйне волосся зібрала і стягнула на потилиці, щоб виглядало прямим, хоч таким і не було. Збоку на носі виблискував крихітний діамант. Вона мала безглуздо красиві ключиці і ходила гарним спортивним кроком.
 
 
«Джазова мелодія», — подумав Ларрі Мак-Каслін і подався слідом за нею до якоїсь книгарні, де ніхто з них навіть не глянув на книжки.
 
У шлюб Рахель полинула так, як лине до вільного стільця пасажир у залі очікування аеропорту. З відчуттям, що можна нарешті сісти. Ларрі забрав її з собою до Бостона.
 
Коли він тримав дружину в обіймах, а вона щокою тулилася йому до серця, то, набагато вищий на зріст, бачив лише темне волосся у неї на маківці. Приклавши пальця до кутика її губ, можна було відчути, як слабенько б’ється там пульс. Те розташування йому дуже подобалося, як і ледь чутні, непевні поштовхи тут-таки під шкірою. Він полюбляв торкатися того місця, прислухатися до нього очима, наче майбутній батько, який чекає, коли поворушиться в материнському лоні його ще не народжена дитина.
 
Ларрі обіймав її так, ніби вона була дарунком, піднесеним йому в любові. Чимось таким маленьким і тихим. І нестерпно коштовним.
 
Та коли вони кохалися, його ображали її очі. Вони поводилися так, наче належали комусь іншому. Комусь, хто просто дивиться. Визирає з вікна на море. На човен, що пливе по ріці. Чи на перехожого у капелюсі, який крокує кудись у тумані.
 
Ларрі неабияк дратувався, бо не розумів, що означає цей погляд. Сам він поміщав його десь між байдужістю та розпачем. Адже не знав, що є країни, як-от та, звідки родом Рахель, де розмаїті різновиди розпачу змагаються між собою за першість. І що особистий розпач — це ще далеко не найгірше. Не знав, що трапилося, коли особисте сум’яття наштовхнулося у придорожньому святилищі на безмежне, несамовите, всеосяжне, шалене, сміховинне, безтямне, неймовірне, загальнонародне сум’яття, яким була пройнята ціла держава. Що Великий Бог завивав, наче гарячий вітер, і вимагав пошанування. І тоді Малий Бог — такий приємний і стриманий, приватний і обмежений — пішов затаврований геть, приголомшено посміюючись із власної полохливості. Навчений цим підтвердженням своєї непослідовності, він став невразливим та по-справжньому байдужим. Ніщо не мало особливого значення. Ніщо особливе теж не мало значення. І що менше значило, то менше значило. Достатньо важливим не було ніколи. Адже траплялося й гірше. У тій країні, звідки приїхала Рахель, країні, змушеній вічно балансувати між страхом війни та жахом миру, гірше траплялося постійно.
 
Вам може бути цікаво
«Дівчина Онлайн» Зої Заґґ: уривок із книжки
Ми всіх тут знаємо: п’ять поетичних книжок «непоетичного» 2019-го
МВА за 10 днів
Сільбігер Стівен
Виходить кулінарний записник за мотивами роману «Фелікс Австрія» та фільму «Віддана»
Що читати, щоб стати знаменитим та знайти роботу мрії
stary_lev Стежити
дописів читачів