"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

«Білий попіл». Уривок з дебютного роману Ілларіона Павлюка
Приватному детективу Тарасу Білому замовляють розслідувати вбивство панночки. Обвинувачують семінариста Хому Брута, справа ніби геть зрозуміла... Втім, хутір, де сталося вбивство, приховує таємницю. І ця таємниця – страшніша за всі оповідки про панночку, яка встала з гробу.
 
«Білий попіл» – атмосферний та динамічний трилер у стилі нуар, дебютний роман Ілларіона Павлюка. Тут повно загадок, і за законами жанру, найменша деталь свого часу неодмінно отримує блискавичне пояснення.
 
Особливість роману в тому, що кожна таємниця врешті-решт матиме не одне, а відразу два трактування – логічне і містичне.
 
Залежно від світосприйняття читача, роман стає чи то детективним трилером, чи то містичним.
 
«Українська правда. Життя» пропонує вам ознайомитися з уривком цієї книги.
 
***
 
Я розплющив очі й не міг стримати бухикання, випльовуючи затхлу воду. Та ж таки кімната. Стілець, на якому я сидів у замурзаному мокрому одязі, стояв у калюжі. Переді мною, з відром у руках – М’ясо. Ганчірка, намотана на його правицю, набубнявіла кров’ю.
 
– Диви, очухався, – прогудів він.
 
Німий похмуро заряджав пістоль і зараз саме забивав шомполом кулю, ніби намагався на ній зігнати зло. Крові на його лиці вже не було, проте зламаний ніс розпух і посинів, а на одяг ніби хто вилив баняк пуншу.
 
На вкритому зеленим сукном гральному столі сидів Лисиця й крутив на пальці рубінову підвіску. Попри розбиті губи та вибитий передній зуб, він – на відміну від М’яса – випромінював не так ненависть, як зацікавлення.
 
 
Я поворушив руками – не зв’язані, вже добре. Вони, мабуть, чекали, що заговорю перший... І раптом я почув кроки за спиною. У кімнаті був іще хтось. І цей хтось підійшов і став праворуч од мене, зовсім поруч.
 
На незнайомцеві були старомодні гостроносі чоботи і просте, доволі заношене пальто з побитим міллю заячим коміром. Але довершувала костюм бездоганна сорочка, вишита білим по білому. Холодний погляд втомлених очей зістарював обличчя цього молодика на цілу вічність.
 
Глипнувши на мене, він мовчки поліз у кишеню пальта й видобув звідти смужку цигаркового паперу разом з дрібкою тютюну, й тут-таки одним вправним рухом, без допомоги другої руки, згорнув самокрутку. Зробив це так зугарно, що Лисиця аж присвиснув.
 
– Ого! – вигукнув він. – Оце так фокус!
 
Незнайомець не відповів йому. З іншої кишені дістав фосфорний сірник, чиркнув ним об спинку мого стільця й закурив. Хмару густого диму видихнув мені просто в лице, і я мимоволі – тяжко й довго – зайшовся кашлем. Перечекавши, незнайомець нарешті спокійно і мелодійно промовив:
 
– Ти що накоїв, дурило?
 
Я підняв голову, щоб глянути йому в очі.
 
– Якщо не розумієш – поясню, – м’яко вів далі незнайомець. – Мало того, що ти прийшов сюди, щоб обтуманити поважних людей, – то ще й напав на них, напакостив, покалічив... Але найгірше, що ти з них позбиткувався!
 
Я поглянув на М’ясо, який тулив свою поранену руку до грудей, на Німого – до всієї його краси додалися ще й великі фіолетові синці під очима, а потім – на щербатого тепер Лисицю, який по останніх словах геть спохмурнів. Ніхто з них не втручався в бесіду – всі чекали мого слова.
 
– Я не хотів, щоб до цього дійшло, – тільки й мовив я.
 
– Оце так-так! – вигукнув Лисиця, патетично змахнувши руками. – Він не хотів! А до чого, цікаво знати, це могло дійти, якщо вже ти взявся різати Петрові руку? Чи коли бив
 
Німого чоботом у лице? Або тоді, коли наступив мені на яйця й потім вибив зуба? От мене аж розпирає з цікавості, до чого ж це, по-твоєму, могло дійти?!
 
Я й не збирався виправдовуватися. Вони, як і кожна вовча зграя, сприймуть вияв слабкості як сигнал до атаки. Я поглянув Лисиці в очі:
 
– Ви тут звикли порядкувати, як заманеться, а я – просто рятував своє життя.
 
– І що – врятував? – похмуро кинув М’ясо.
 
Я подумав, що цього разу краще промовчати.
 
– Ніхто б тут тебе не вбив, – мовив незнайомець. – Дістав би прочухана за шахрайство – та й по тому. Ну, програв би ти свої гроші. Ну, може, копняка б дали на прощання. Але щоб убивати – кому ти тут здався...
 
– Гроші не мої, до речі, – сказав я. – І мені їх треба буде віддати.
 
– То він іще й на чужі гроші прийшов сюди грати! – Лисиця плеснув себе по колінах.
 
– Ти ж і так зметикував, що я прийшов лише по підвіску...
 
 
– Еге ж, це ти якраз доладно пояснив, – єхидно похитав головою Лисиця. – Інше діло – нащо?
 
Я завагався: чи є тепер хоч якийсь резон щось приховувати? Може, як скажу правду, вони мене і не вб’ють.
 
– Я розкажу вам... – почав було, та незнайомець нахилився й знову випустив дим просто мені в обличчя. Не встигнувши затамувати дихання, я знову зайшовся кашлем,
 
зігнувшись від нещадного болю в грудях. Усі, звісно, зареготали – повтор цього жарту видався їм дуже дотепним.
 
Цієї ж миті незнайомець нахилився ще нижче й швидко прошепотів мені на вухо:
 
– Не кажи їм правди.
 
Я аж здригнувся з несподіванки. Слава Богу, мені вистачило клепки в голові, щоб не витріщитися на нього й не перепитати.
 
– Я розповім, – знову почав я, щойно дим розвіявся. – Ця підвіска коштує набагато більше, ніж ви собі думаєте. Вона – зі скарбниці Габсбурґів…
 
На останнім слові мене якось недорікувато заціпило – злякався, що з порога забрехався по вуха. Втім, вийшло так, наче я й справді намагаюся вибовкати всю правду.
 
– Хай йому грець! – присвиснув Лисиця. – І як вона, по-твоєму, опинилася в Києві?
 
– Її викрали, – стенув я плечима. – Такі ж ото шибайголови, як ти. Років шість тому. У Відні навіть винагороду пообіцяли тому, хто її поверне.
 
– Он воно як! – озвався М’ясо. – Ти ба... А ми ж могли її за безцінь оддати...
 
Вони перезирнулися. На якусь мить ці троє навіть забули про своє скалічення й жадання відплати. Навіть у безбарвних очах Німого зажевріла іскра живого інтересу. Й лише незнайомець, як і раніше, не зводив з мене очей.
 
– І що накажеш тепер з тобою вдіяти? – спитав він.
 
Я намагався оцінити свої шанси на порятунок – вони були мізерні. Благати не хотілося, а втім, може, саме на це вони й чекають – в обмін на моє життя. Якихось кілька слів...
 
– Просто розійдімося, та й квит, – нарешті вичавив я.
 
– Що-о-о? – протягнув М’ясо.
 
– Ви чимало заробите, знаючи справжню ціну цієї підвіски, – намагався, щоб мій голос звучав якомога спокійніше й вагоміше. – І саквояж з грошима лишиться у вас. А від моєї смерті матимете тільки зайві клопоти, та ще й які…
 
Дослухавши, незнайомець вдоволено кивнув. Потім обережно взяв мою ліву руку, долонею догори, нахилився, ніби хотів уважно роздивитися лінію життя. Я намагався висмикнути, але не зміг. Раптом він харкнув мені на долоню, й за мить його недопалок зашипів у калюжці слини.
 
– Гладко стелиш, – сказав незнайомець і, підійшовши до Лисиці, сів поруч із ним на столі.
 
– А таки-так! – раптом пожвавішав Лисиця. – Він діло каже! Якби не він, ми б цю цяцьку за десятину ціни спустили. Та й гроші в саквояжі – нічогенькі.
 
М’ясо та Німий набурмосились – їм такий оборот був не до шмиги. Лисиця ж зіскочив зі столу й вів далі:
 
– Та маю щось краще на мислі! Ми продамо цю штукенцію за її справжню ціну і візьмемо з тебе компенсацію за весь цей гармидер, – він кивнув на мій саквояж. – Це все справедливо. Але ти завинив нам іще дещо.
 
Він присів навпочіпки біля мене.
 
– Хочеш знати – що?
 
– Що? – спитав я.
 
 
– А ти сам зможеш обрати, – натхненно розвів руками Лисиця. – Хочеш – твою шкіру. А хочеш – печінку! Нам байдуже! Аби тільки ти одразу не помер, бо так весь інтерес пропаде!
 
М’ясо, плеснувши себе долонями по стегнах, зайшовся беззвучним реготом. Губи Німого викривила моторошна посмішка. Й лише обличчя незнайомця було байдуже.
 
Лисиця звівся на ноги й поглянув на мене згори вниз. Наступну фразу він процідив крізь зуби, ніби випльовував кожне слово:
 
– Бо ніхто. І ніколи. Не лишався живий. Намірившись. Зганьбити. Лисицю!
 
Я безпорадно поглянув на незнайомця, та він стояв спиною до мене, втупившись у вікно.
 
І ось – нарешті! – я почув. Не повіривши своїм вухам, застиг, боячись дихнути, але крики лунали чимраз ближче, і я чітко розрізнив у цьому багатоголоссі слово "облава".
 
Всі четверо перезирнулися. Десь зовсім близько гупали підбиті залізом закаблуки. Пролунав пронизливий жіночий скрик, задзвенів розбитий посуд. І ще до того, як Лисиця і компанія спромоглися зрушити з місця, двері, через які я зовсім недавно намагався втекти, відлетіли від сильного удару.
 
Слідом за шістьома поліціянтами в кімнату забіг мій знайомий пристав, і я зрадів, наче побачив найближчого родича. Він перехопив мій погляд.
 
Я всміхнувся: правду кажуть, що краще пізно, ніж ніколи. Пристав Марініч ледь помітно кивнув, а потім вказав на мене пальцем і вигукнув:
 
– Маємо ордер на арешт цього чоловіка, він шахрай і злодій!
 
Усі четверо бандитів здивовано поглянули на мене.
 
– Нам потрібен тільки він, тож не раджу чинити опір законному арешту, тоді ми теж нікого і пальцем не зачепимо, – декламував пристав. Двійко поліціянтів рушили в мій
 
бік, грюкнувши каблуками так, ніби намагалися пробити долівку.
 
З легким серцем я підвівся зі стільця, простягнувши руки поліціянтам, щоб вони тут-таки мене закували.
 
– Тарасе!
 
Я аж підскочив од несподіванки. Єдина тут людина, яка знала мене на ім’я – це пристав, але ж він не випустив ані пари з вуст! Голос пролунав з-за спини, й це був голос незнайомця. Я озирнувся. Він тримав у обох руках по скляній гасовій лампі, які щойно зняв зі стіни.
 
– Біжи, – прошепотів він самими вустами, вказавши поглядом на двері позаду себе.
 
Поліціянти вже підійшли, й один із них навіть поклав руку мені на плече. Я хотів сказати незнайомцеві щось на кшталт: "Пізно ти схаменувся, друзяко, це кінець", – але не встиг. Він змахнув рукою, цілячись мені просто під ноги.
 
Що він надумав?!
 
Останньої миті я таки примудрився відскочити. Розлитий гас умить спалахнув, і поліціянти опинилися посеред вогняної калюжі. Я кинувся було до пристава Марініча, бо ж від кого ще міг чекати на захист.
 
Щойно відшукав його поглядом, як друга лампа розбилась об одвірок за головою незнайомця, вихлюпнувши на пристава рідкий вогонь. Відчайдушно волав один поліціянт – полум’я охопило його з ніг до голови.
 
Лунко гахнувши, спалахнула фіранка на дальніх дверях. Горопашний пристав звивався на підлозі, намагаючись збити полум’я.
 
– Убийте його! – заревів Лисиця, вказавши на мене. Німий випростав руку з пістолем. Єдиним порятунком були двері, що на них вказував мені незнайомець – і я кинувся до них, увібгавши голову в плечі. Пролунав постріл.
 
Я щокою відчув гарячий подих кулі – свинець роздробив на скалки шмат одвірка за крок переді мною. Двері були незамкнені, і я просто вивалився з кімнати.
 
Незнайомець – услід за мною. В його руці була ще одна лампа. Обернувшись, він жбурнув її об поріг, і в дверях закружляло веселе жовте полум’я.
 
– Довірся мені! – крикнув він і потягнув мене якимсь коридором.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage