«Білий попіл». Уривок з дебютного роману Ілларіона Павлюка
Приватному детективу Тарасу Білому замовляють розслідувати вбивство панночки. Обвинувачують семінариста Хому Брута, справа ніби геть зрозуміла... Втім, хутір, де сталося вбивство, приховує таємницю. І ця таємниця – страшніша за всі оповідки про панночку, яка встала з гробу.
«Білий попіл» – атмосферний та динамічний трилер у стилі нуар, дебютний роман Ілларіона Павлюка. Тут повно загадок, і за законами жанру, найменша деталь свого часу неодмінно отримує блискавичне пояснення.
Особливість роману в тому, що кожна таємниця врешті-решт матиме не одне, а відразу два трактування – логічне і містичне.
Залежно від світосприйняття читача, роман стає чи то детективним трилером, чи то містичним.
«Українська правда. Життя» пропонує вам ознайомитися з уривком цієї книги.
***
Я розплющив очі й не міг стримати бухикання, випльовуючи затхлу воду. Та ж таки кімната. Стілець, на якому я сидів у замурзаному мокрому одязі, стояв у калюжі. Переді мною, з відром у руках – М’ясо. Ганчірка, намотана на його правицю, набубнявіла кров’ю.
– Диви, очухався, – прогудів він.
Німий похмуро заряджав пістоль і зараз саме забивав шомполом кулю, ніби намагався на ній зігнати зло. Крові на його лиці вже не було, проте зламаний ніс розпух і посинів, а на одяг ніби хто вилив баняк пуншу.
На вкритому зеленим сукном гральному столі сидів Лисиця й крутив на пальці рубінову підвіску. Попри розбиті губи та вибитий передній зуб, він – на відміну від М’яса – випромінював не так ненависть, як зацікавлення.
Я поворушив руками – не зв’язані, вже добре. Вони, мабуть, чекали, що заговорю перший... І раптом я почув кроки за спиною. У кімнаті був іще хтось. І цей хтось підійшов і став праворуч од мене, зовсім поруч.
На незнайомцеві були старомодні гостроносі чоботи і просте, доволі заношене пальто з побитим міллю заячим коміром. Але довершувала костюм бездоганна сорочка, вишита білим по білому. Холодний погляд втомлених очей зістарював обличчя цього молодика на цілу вічність.
До теми. Купити книжку «Білий попіл»
Глипнувши на мене, він мовчки поліз у кишеню пальта й видобув звідти смужку цигаркового паперу разом з дрібкою тютюну, й тут-таки одним вправним рухом, без допомоги другої руки, згорнув самокрутку. Зробив це так зугарно, що Лисиця аж присвиснув.
– Ого! – вигукнув він. – Оце так фокус!
Незнайомець не відповів йому. З іншої кишені дістав фосфорний сірник, чиркнув ним об спинку мого стільця й закурив. Хмару густого диму видихнув мені просто в лице, і я мимоволі – тяжко й довго – зайшовся кашлем. Перечекавши, незнайомець нарешті спокійно і мелодійно промовив:
– Ти що накоїв, дурило?
Я підняв голову, щоб глянути йому в очі.
– Якщо не розумієш – поясню, – м’яко вів далі незнайомець. – Мало того, що ти прийшов сюди, щоб обтуманити поважних людей, – то ще й напав на них, напакостив, покалічив... Але найгірше, що ти з них позбиткувався!
Я поглянув на М’ясо, який тулив свою поранену руку до грудей, на Німого – до всієї його краси додалися ще й великі фіолетові синці під очима, а потім – на щербатого тепер Лисицю, який по останніх словах геть спохмурнів. Ніхто з них не втручався в бесіду – всі чекали мого слова.
– Я не хотів, щоб до цього дійшло, – тільки й мовив я.
– Оце так-так! – вигукнув Лисиця, патетично змахнувши руками. – Він не хотів! А до чого, цікаво знати, це могло дійти, якщо вже ти взявся різати Петрові руку? Чи коли бив
Німого чоботом у лице? Або тоді, коли наступив мені на яйця й потім вибив зуба? От мене аж розпирає з цікавості, до чого ж це, по-твоєму, могло дійти?!
Я й не збирався виправдовуватися. Вони, як і кожна вовча зграя, сприймуть вияв слабкості як сигнал до атаки. Я поглянув Лисиці в очі:
– Ви тут звикли порядкувати, як заманеться, а я – просто рятував своє життя.
– І що – врятував? – похмуро кинув М’ясо.
Я подумав, що цього разу краще промовчати.
– Ніхто б тут тебе не вбив, – мовив незнайомець. – Дістав би прочухана за шахрайство – та й по тому. Ну, програв би ти свої гроші. Ну, може, копняка б дали на прощання. Але щоб убивати – кому ти тут здався...
– Гроші не мої, до речі, – сказав я. – І мені їх треба буде віддати.
– То він іще й на чужі гроші прийшов сюди грати! – Лисиця плеснув себе по колінах.
– Ти ж і так зметикував, що я прийшов лише по підвіску...
– Еге ж, це ти якраз доладно пояснив, – єхидно похитав головою Лисиця. – Інше діло – нащо?
Я завагався: чи є тепер хоч якийсь резон щось приховувати? Може, як скажу правду, вони мене і не вб’ють.
– Я розкажу вам... – почав було, та незнайомець нахилився й знову випустив дим просто мені в обличчя. Не встигнувши затамувати дихання, я знову зайшовся кашлем,
зігнувшись від нещадного болю в грудях. Усі, звісно, зареготали – повтор цього жарту видався їм дуже дотепним.
Цієї ж миті незнайомець нахилився ще нижче й швидко прошепотів мені на вухо:
– Не кажи їм правди.
Я аж здригнувся з несподіванки. Слава Богу, мені вистачило клепки в голові, щоб не витріщитися на нього й не перепитати.
– Я розповім, – знову почав я, щойно дим розвіявся. – Ця підвіска коштує набагато більше, ніж ви собі думаєте. Вона – зі скарбниці Габсбурґів…
На останнім слові мене якось недорікувато заціпило – злякався, що з порога забрехався по вуха. Втім, вийшло так, наче я й справді намагаюся вибовкати всю правду.
– Хай йому грець! – присвиснув Лисиця. – І як вона, по-твоєму, опинилася в Києві?
– Її викрали, – стенув я плечима. – Такі ж ото шибайголови, як ти. Років шість тому. У Відні навіть винагороду пообіцяли тому, хто її поверне.
– Он воно як! – озвався М’ясо. – Ти ба... А ми ж могли її за безцінь оддати...
Вони перезирнулися. На якусь мить ці троє навіть забули про своє скалічення й жадання відплати. Навіть у безбарвних очах Німого зажевріла іскра живого інтересу. Й лише незнайомець, як і раніше, не зводив з мене очей.
– І що накажеш тепер з тобою вдіяти? – спитав він.
Я намагався оцінити свої шанси на порятунок – вони були мізерні. Благати не хотілося, а втім, може, саме на це вони й чекають – в обмін на моє життя. Якихось кілька слів...
– Просто розійдімося, та й квит, – нарешті вичавив я.
– Що-о-о? – протягнув М’ясо.
– Ви чимало заробите, знаючи справжню ціну цієї підвіски, – намагався, щоб мій голос звучав якомога спокійніше й вагоміше. – І саквояж з грошима лишиться у вас. А від моєї смерті матимете тільки зайві клопоти, та ще й які…
Дослухавши, незнайомець вдоволено кивнув. Потім обережно взяв мою ліву руку, долонею догори, нахилився, ніби хотів уважно роздивитися лінію життя. Я намагався висмикнути, але не зміг. Раптом він харкнув мені на долоню, й за мить його недопалок зашипів у калюжці слини.
– Гладко стелиш, – сказав незнайомець і, підійшовши до Лисиці, сів поруч із ним на столі.
– А таки-так! – раптом пожвавішав Лисиця. – Він діло каже! Якби не він, ми б цю цяцьку за десятину ціни спустили. Та й гроші в саквояжі – нічогенькі.
М’ясо та Німий набурмосились – їм такий оборот був не до шмиги. Лисиця ж зіскочив зі столу й вів далі:
– Та маю щось краще на мислі! Ми продамо цю штукенцію за її справжню ціну і візьмемо з тебе компенсацію за весь цей гармидер, – він кивнув на мій саквояж. – Це все справедливо. Але ти завинив нам іще дещо.
Він присів навпочіпки біля мене.
– Хочеш знати – що?
– Що? – спитав я.
– А ти сам зможеш обрати, – натхненно розвів руками Лисиця. – Хочеш – твою шкіру. А хочеш – печінку! Нам байдуже! Аби тільки ти одразу не помер, бо так весь інтерес пропаде!
М’ясо, плеснувши себе долонями по стегнах, зайшовся беззвучним реготом. Губи Німого викривила моторошна посмішка. Й лише обличчя незнайомця було байдуже.
Лисиця звівся на ноги й поглянув на мене згори вниз. Наступну фразу він процідив крізь зуби, ніби випльовував кожне слово:
– Бо ніхто. І ніколи. Не лишався живий. Намірившись. Зганьбити. Лисицю!
Я безпорадно поглянув на незнайомця, та він стояв спиною до мене, втупившись у вікно.
І ось – нарешті! – я почув. Не повіривши своїм вухам, застиг, боячись дихнути, але крики лунали чимраз ближче, і я чітко розрізнив у цьому багатоголоссі слово "облава".
Всі четверо перезирнулися. Десь зовсім близько гупали підбиті залізом закаблуки. Пролунав пронизливий жіночий скрик, задзвенів розбитий посуд. І ще до того, як Лисиця і компанія спромоглися зрушити з місця, двері, через які я зовсім недавно намагався втекти, відлетіли від сильного удару.
Слідом за шістьома поліціянтами в кімнату забіг мій знайомий пристав, і я зрадів, наче побачив найближчого родича. Він перехопив мій погляд.
Я всміхнувся: правду кажуть, що краще пізно, ніж ніколи. Пристав Марініч ледь помітно кивнув, а потім вказав на мене пальцем і вигукнув:
– Маємо ордер на арешт цього чоловіка, він шахрай і злодій!
Усі четверо бандитів здивовано поглянули на мене.
– Нам потрібен тільки він, тож не раджу чинити опір законному арешту, тоді ми теж нікого і пальцем не зачепимо, – декламував пристав. Двійко поліціянтів рушили в мій
бік, грюкнувши каблуками так, ніби намагалися пробити долівку.
З легким серцем я підвівся зі стільця, простягнувши руки поліціянтам, щоб вони тут-таки мене закували.
– Тарасе!
Я аж підскочив од несподіванки. Єдина тут людина, яка знала мене на ім’я – це пристав, але ж він не випустив ані пари з вуст! Голос пролунав з-за спини, й це був голос незнайомця. Я озирнувся. Він тримав у обох руках по скляній гасовій лампі, які щойно зняв зі стіни.
– Біжи, – прошепотів він самими вустами, вказавши поглядом на двері позаду себе.
Поліціянти вже підійшли, й один із них навіть поклав руку мені на плече. Я хотів сказати незнайомцеві щось на кшталт: "Пізно ти схаменувся, друзяко, це кінець", – але не встиг. Він змахнув рукою, цілячись мені просто під ноги.
Що він надумав?!
Останньої миті я таки примудрився відскочити. Розлитий гас умить спалахнув, і поліціянти опинилися посеред вогняної калюжі. Я кинувся було до пристава Марініча, бо ж від кого ще міг чекати на захист.
Щойно відшукав його поглядом, як друга лампа розбилась об одвірок за головою незнайомця, вихлюпнувши на пристава рідкий вогонь. Відчайдушно волав один поліціянт – полум’я охопило його з ніг до голови.
Лунко гахнувши, спалахнула фіранка на дальніх дверях. Горопашний пристав звивався на підлозі, намагаючись збити полум’я.
– Убийте його! – заревів Лисиця, вказавши на мене. Німий випростав руку з пістолем. Єдиним порятунком були двері, що на них вказував мені незнайомець – і я кинувся до них, увібгавши голову в плечі. Пролунав постріл.
Я щокою відчув гарячий подих кулі – свинець роздробив на скалки шмат одвірка за крок переді мною. Двері були незамкнені, і я просто вивалився з кімнати.
Незнайомець – услід за мною. В його руці була ще одна лампа. Обернувшись, він жбурнув її об поріг, і в дверях закружляло веселе жовте полум’я.
– Довірся мені! – крикнув він і потягнув мене якимсь коридором.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно