"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Безумовна любов: як радіоведучий Володимир Бєглов шукає Бога в поезії
Анастасія Іванців, УП. Культура; Фото - Ірина Середа
 
Перед презентацією своєї поетичної збірки "Faithbook" у Львові радіоведучий, співзасновник Radio SKOVORODA та проекту The Ukrainians Володимир Бєглов страшенно хвилюється. І дарма – перші сорок екземплярів книжки, яка вийшла друком у "Видавництві Старого Лева", розкуповують ще до початку події.
 
Для Бєглова "Faithbook" – не перша книга, яку він презентує. Його інтерв’ю з видатними українцями Ярославом Грицаком, Святославом Вакарчуком, Богданом Гаврилишиним та іншими увійшли до двох збірок "theUKRAINIANS: історії успіху". Однак "Faithbook"– це своєрідний монолог, у якому головний герой сам автор.
 
Як говорити з Богом у ХХІ столітті та шукати ґрунт під ногами за допомогою віршів – розповідає Володимир Бєглов.
 
Про Faithbook
 
Деяким артистам потрібно видати альбом, аби закрити певний період життя, або тему, яка турбує. Мовляв, треба віддати в світ і жити далі. Так само я думав про збірку.
 
Я пишу вірші скільки себе пам’ятаю. В школі я написав вірш про зарубіжну літературу: "На чорному ядрі барон Мюнхгаузен летить, твою журбу здолає вмить". У мене були люди, історії, міста, які надихали на поезію. Мені здається, коли я віддам ці історії, в житті з’явиться місце для нових вражень. Однак це не означає, що самі історії закінчаться.
 
Ілюстратора збірки звати Юрій Гуда і він чудовий художник. Коли ще навіть не йшла мова про вихід книжки, я думав, хто б міг проілюструвати мої вірші.
 
Я звертався до багатьох художників, просив почитати тексти; більшість з них показували вже колись намальовані чернетки і пропонували обрати щось із них. Це мене не влаштовувало, бо я хотів, аби художник прочитав вірші, пропустив їх крізь себе і тоді щось намалював.
 
Одного разу мене попросили поширити малюнок Юри Гуди у соцмережах заради якогось конкурсу, і мені він дуже сподобався. Так ми з ним познайомилися. За якийсь час я надіслав йому рукопис.
 
 
Наша перша зустріч була дуже трепетною. Мені було цікаво, що ж він намалює. Але виявилось, що ми не просто однодумці, а "однодушці". Все вийшло так, як хотілося. Мені дуже подобається єдиноріг на обкладинці. Він неймовірно деталізований, сильний і чимось схожий на мене.
 
Публікацію збірки можна розглядати як арт-терапію. Коли мене титрують в телесюжетах, то зазначають як "журналіста", "співзасновника Радіо Сковорода", ще якось. А я пишу вірші, пісні і мені хотілося б, щоб ще десь значилось – "поет". Але якщо студентами ми стаємо після першої сесії, то називатися поетом можна лише після виходу першої збірки.
 
Faithbook – це монолог, бо вірші – це коли ти говориш сам. Звичайно, є публіка, яка їх прочитає, але я говорю слова в простір, а не комусь конкретно. Ми з редакторами і редакторками старались, аби вірші складалися в певну історію. Там дуже багато Бога і любові. Тому це, по суті, монолог "на задану тему". Вже виговорений.
 
Про релігію і віру
 
Кілька років тому в мене був конфлікт із певним релігійним середовищем. Мені щиро хотілося бути в ньому, я прагнув гармонізувати свій спосіб життя з тими цінностями, які були у них.
 
В певний момент проти мене було здійснено кілька випадів, що поставило мене перед питаннями про віру і Бога. Чи мушу я відмовлятися від своїх уявлень про віру через цю сварку? Вірш, який починає цю збірку – це психологічна відповідь усім недругам.
 
молитва Іншого
доброго ранку, мій тихий, засмучений Боже.
як Твої справи? як Твої вирії справ?
скажи мені, звідки Тобі
так тихо і так нетривожно?
доброго ранку, мій Боже.
здається, я все проспав.
здається, я все пропустив, прогуляв, профукав
і десь ненавмисно образив Тебе і Твоїх
 
вибач сердечно, мій Боже,
за серця нестишений стукіт,
коли я питаю у пустці, де гріх ще, а де – не гріх.
Твої вівтарі аж стогнуть від жертв і диму.
Твої патріархи тренують собі кулаки.
...доброго ранку.
вибач, що так – без гриму,
без ряс і без масок вітаюсь,
такий не такий.
 
Бог почав все частіше з’являтися в віршах. Не тому, що мені хочеться писати колядки чи вишити слова хрестиком і повісити в церкві. Мені цікаво зрозуміти, де Його місце в моєму серці в наш постмодерний чи передпостмодерний час.
 
Я досліджую можливості бути християнином у 2016 році. На мою думку, повісити вдома іконку чи хреститися біля каплички в маршрутці – це лише зовнішній прояв християнства. Без віри, щирої молитви, як медитації, як розмови з Богом.
 
Я запитую, чи Бог живий? Чи є він в церкві? Де його сьогодні шукати?
 
В книжці є моя інтерпретація міфу про Давида і Голіафа, є образи слідів на воді, які нам залишив Ісус. Будь-яке слово священика в недільній проповіді – це його інтерпретація. Тому я всіх закликаю читати першоджерело – Біблію.
 
Наприклад Владика Борис Ґудзяк колись сказав, що до грошей можна ставитися як до мети, а можна як до інструменту. Він обрав другий спосіб – використання коштів.
 
Так само і з Біблією – її можна сприймати як ідол, який не можна переступити, а можна використовувати для пізнання світу. Зрештою, вся західна цивілізація збудована на християнстві, а Ісус Христос диктує нам ліберальні цінності – люби ближнього свого.
 
В мене є друзі протестанти, з якими комфортніше говорити про віру. В них немає ритуалу, традицій, вони з Богом на ти. Вони забрали іконопоклонство і лишили тільки Святе Письмо, яке кожен може читати і трактувати.
 
Я розумію цінність ікони в традиційних церквах, бо це посередник між людиною і святими. Але для інтелектуально струнких людей протестантський спосіб вірування простіший.
 
Ніколи не буде достатньо сказано про віру і релігію. Часи полювання на відьом – це релігія. Радянське толерувнання певної конфесії – це теж, певною мірою, релігія. Те, що відбувається в багатьох християнських общинах – релігія.
 
В США є релігійний рух, який називається Red Letter Christianity, який вважає, що віру слід будувати тільки на словах Ісуса Христа, які в старих Бібліях виділені червоним кольором. Послідовники цього руху відкидають послання апостолів Старого Заповіту. Тому, чи є в нас спільне уявлення про те, що таке Бог? Немає.
 
Тим паче в часи нестабільного світу, Європи, України. Я не кажу, що моя книга стане початком суспільної дискусії. Але це як в храмі – якщо одна монахиня молиться щиро, то благодать сходить на всіх. Тому, якщо один читач або читачка справді почне думати про свою віру та захочуть її переосмислити завдяки моїй збірці – це буде важливо.
 
ця гроза починає з важкої, з густої, як серпень, мовчанки.
споглядає з-під лоба, стискає вуста, підводиться, як Голіаф.
ця гроза ненадовго.
ця гроза вже змирилася з роллю коханки.
усміхнеться утомлено, і в обіймах утішено заридає маленькою пані Піаф.
ця гроза ненадовго. лиш розіб’є холодні краплі,
витисне хмари, провітрить повітря, мине.
(грози ділять спеку озоном - на "до" і на "після", навпіл.
але, як би не дихалось, і у що би не вірилось, а виходить завжди на одне.)
 
Про життя і любов
 
Колись я вкрав Біблію. Я жив в готелі в Славутичі і в номері лежало Святе Письмо. В книжці було написано – для безкоштовного розповсюдження. Я вирішив, що таким чином я маю право забрати її собі.
 
На початку книги були написані сторінки, які слід відкривати при депресії, при відчаї, при ліні тощо. Біблія лежить в мене вдома на кухні, я не читаю її щодня.
 
Я не відношу себе до атеїстів, бо вважаю, що дуже немудро відкидати все повністю. Мені комфортно приходити на роздуми до церкви, але я не належу до людей, яким конче треба покропити хату на Водохреще і обов’язково запросити священика додому.
 
Останні роки я читаю Новий заповіт, бо мені цікаво проаналізувати Святе Письмо через власний досвід, а не зі слів священика, богослова чи релігієзнавця. Я хочу зрозуміти, як те, що говорив Ісус Христос резонує в мені.
 
У мене є тату "God is love". Мені дуже подобається Нагірна проповідь, в якій він проголошує дві заповіді любові: люби Бога і люби ближнього свого як самого себе. Вони потім зводяться до третьої – любіть ближнього так, як я вас полюбив. Тобто безкорисно, вселенсько. Ідеальний і досконалий Бог любить нас безумновною любов’ю, бо він сам її створив.
 
Я не читаю Новий Заповіт, щоб написати вірш, але мені подобається читати Біблію перед тим, як писати. Кожен раз, коли я відкриваю Святе Письмо, думаю: хороший я християнин чи ні? Але якщо слідувати тому, що говорив Христос, то я живу за його заповідями.
 
Зрештою, згадайте тих, кого він зробив апостолами – маргіналів. Натомість він гонив мудреців, фарисеїв і всіх інших. Бо блаженні вбогі духом.
 
Фото - Ірина Середа
 
Зиґмунт Бауман, польський, британський і канадський філософ єврейського походження, який нещодавно помер, мав концепцію плинних часів, яка мені дуже подобається.
 
За цією концепцією античний час був круговим періодом – усе було пов’язано з міфами, які повністю визначали спосіб людського життя. Середньовіччя, час християнства – це лінійний період, у якому люди жили від початку і до кінця, тобто від першого до другого пришестя.
 
Сьогодні ж ми живемо в плинних часах. Бауман каже, що ми вже не в циклі, бо не живемо міфом, і не на прямій, бо побороли Бога, починаючи від Ніцше.
 
Кожного ранку ми мусимо сказати самі собі, хто ми є. Потім виголосити і довести це світу. Людина живе в постійному стресі, непевності. Ми не можемо бути впевнені, що не втратимо прибуток, не втратимо щось важливе. Ми живемо в страшний час. І природно, що люди ставлять перед собою питання.
 
Якщо часи плинні, якщо все змінюється, якщо сьогодні Обама, а завтра Трамп, якщо сьогодні все добре, а завтра тебе звільнили і ти не потрібний, то на що можна спертися?
 
Ми мусимо відчувати тил, ґрунт під ногами. Бог і віра – це те на чому можна стати і твердо стояти. Faithbook – це результат польових досліджень пошуку ґрунту.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage