0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Анне Беа та суперкруті
 
«Суперкруті догралися» – це продовження повісті А. Аудгільд Сульберґ «Хто проти суперкрутих», яка вже виходила раніше у видавництві Старого Лева.
 
Книги А. Аудгільд Сульберґ виходять в «Видавництві Старого Лева» в українському перекладі Наталії Іванчук та стосуються важливих, дуже важливих для підлітків тем.
 
Чи легко бути крутим і популярним? Що потрібно робити, щоб стати недоторканним і впевненим у собі? Чи легко взагалі – дорослішати? А відчувати себе ізгоєм? Між цими полюсами звичайне життя підлітка – любов і дружба, проблеми популярності, невпевненості в собі і своїй зовнішності, шкільна цькування, і просто власні страхи, і проблеми самоствердження. Головна героїня повісті – семикласниця, дванадцятирічна Анне Беа, біла ворона, кидає виклик найпопулярнішим дівчаткам класу. Що з цього вийде?
 
Аудгільд Сульберг говорить з підлітками однією мовою, що є дуже важливим. Не всі герої сподобаються батькам, але книги Сульберг їм і не адресовані. Дітям потрібно, щоб з ними говорили ті, кому вони довіряють.
 
А. Аудгільд Сульберґ стане гостем Книжкового Арсеналу в Києві (17-21 травня) і сама представить читачам там все три частини своєї книги про Анне Беа і суперкруті.
 
А. Аудгільд Сульберґ «Суперкруті догралися». – Переклад: Наталя Іваничук. – Видавництво Старого Лева. 2017 
 
****
 
УДА
 
Після школи ми з Нільсом поверталися на велосипедах до мене додому й дорогою довго мовчали, приголомшені. Аж проїхавши півдороги, Нільс нарешті подав голос.
 
– Що за день! Тітка Муна не повірить своїм вухам, коли ми все їй розкажемо!
 
Він похитав головою, ніби й сам не вірив власним словам. Стрепіхатий йоршик волосся розвівався на вітрі.
 
Сенсацією дня, без сумніву, стала купіль Теї у брудній калюжі. Бачили б ви її обличчя, коли Роня з Алексом рвонули з воріт школи, аж іскри сипонули з-під коліс, під дике улюлюкання учнівської юрби! Та мушу визнати, я більше думала про поразку дня. Щоразу, коли уявляла собі Маґнуса, коли знову й знову прокручувала в голові його слова про те, що я недостатньо крута для «Фьокк Йостіна», мене всю немов обценьками сплющувало.
 
Але я спробувала зробити так, як радила мама: коли все валиться шкереберть у житті, треба зуміти знайти в кожній ситуації позитив і на ньому фокусуватися. Не так воно легко насправді, однак за довгий шкільний день я таки знайшла дрібку доброго у поганому.
 
Бути вокалісткою у найкрутішому музичному гурті сьомих нелегка, попри все, справа. Уявляю, як би я нервувалася на репетиціях! А на святі Гелловіна! Не кажучи вже про те, яких титанічних зусиль довелось би докласти для формування свого сценічного іміджу.
 
І я маю на увазі зовсім не вигляд альбіноски, бо з цим неможливо щось вдіяти. Це можна тільки прийняти за даність; take it or leave it, так би мовити.
 
Ні, я кажу про стиль. Одяг. Зачіска. Рухи. Загальний вигляд, отже. Над цим довелось би добряче попрацювати. Ох, добряче! Ішлося б про total make-over.
 
Так що з цього кута зору навіть чудово, що хлопці мене не захотіли. Зекономлю гроші на стилістах. До того ж я гарно розважуся на тітчиному святі Гелловіна, замість блювати від знервованості перед концертом.
 
– Аннебіно! – почула я голос Нільса.
 
– Що?
 
– От не йде мені з голови шепотіння Роні та Бйорна Інґе на «природі».
 
– Ага, мені – теж. Цікаво, як це пов’язано з Алексом?
 
– Може, вони надумали втекти?
 
– Роня й Алекс?
 
– Ну так…
 
– І попросили Бйорна Інґе допомогти?
 
Поряд зі мною стало тихо.
 
– Та ні… – за якийсь час озвався Нільс. – Я до нього останнього звернувся б за допомогою…
 
Я щосили примружилася, видивляючись велосипедну доріжку. Хоч дощ припинився, я бачила заледве на кілька метрів поперед собою. Мені любе все, пов’язане з осінню, – різнобарв’я листя на деревах і свічки на столі за сніданком, і грубі візерунчасті рейтузи, не кажучи про Гелловін! Одне лиш гнітить – восени дуже рано темніє. Їзда на велосипеді в сутінках та ще й з поганим зором – не для слабаків!
 
– Я попросив би допомоги насамперед у тебе! – сказав Нільс.
 
– Допомоги в чому?
 
– Якби довелося з кимось утікати.
 
– А-а! Не знаю, чим можна допомогти в такій ситуації, але…
 
– Думаю, треба було б роздобути десь фальшивий паспорт і всяке таке… І готівку… Багато грошей!
 
– І ти знаєш, де це все можна добути?
 
– Та ні, не отак відразу…
 
Я повернула до нього голову.
 
– Добре, що ніхто з нас не збирається утікати найближчим часом!
 
– Так, добре, – погодився Нільс. – Було б трохи стрьомно…
 
Біля церкви ми звернули ліворуч, проминули бензозаправку з крамничкою. Я помахала чоловікові, який обмітав опале листя навколо бензоколонок. Хоч здалеку чоловік був для мене лише тінню, я знала, хто він. Ларрі дуже легко впізнати на відстані. Він такий старий і скоцюрблений, наче літера Г, похилена носом у землю.
 
 
Крім того, я завжди впізнаю його за шурхотом мітли. Коли починає облітати листя, Ларрі підмітає асфальт двічі на день. Перший раз уранці, коли я їду до школи, а потім – увечері, коли повертаюся додому. Він любить осінь, так само, як і я.
 
– Нільсе!
 
– Що?
 
– Якщо ви колись надумаєте втекти світ за очі з донькою Пуделихи, я зроблю усе, щоб добути вам фальшиві паспорти й гроші!
 
Від несподіванки Нільс крутнув кермом і ледь не з’їхав у канаву.
 
– Що ти сказала?! – пропищав він. – Я і Уда? Так? Що це ти придумала? Га? Чого б це я мав утікати кудись з Удою? Вона ж у Драммені живе. Ще й татова пасербиця! І… ну… Я і Уда! Нічого собі!!!..
 
Цього мені було достатньо, аби зрозуміти: я таки мала рацію.
 
Нільс закохався у свою зведену сестру.
 
– Заспокойся! – усміхнулась я. – Я нікому не скажу.
 
– Про що? – буркнув Нільс. – Що я збираюся утікати з Удою? Але ж я не збираюся!
 
– Ну, не зараз… Та хтозна, що чекає на вас у майбутньо…
 
– Аннебіно!
 
– Я просто кажу, що можете на мене покластися, якщо вирішите…
 
– Припини! Ми нічого такого не будемо вирішувати удвох! Поки що… У кожному ра…
 
Нільс замовк.
 
Я спокійно котилася собі далі, чуючи, як поруч фиркає і хекає Нільс. Його ніздрі – можна й не сумніватися – ходили ходором.
 
– Ну добре, – нарешті подав голос Нільс. – Можливо, я трішки… зацікавлений…
 
Я так і знала!
 
Хоча підозра про закоханість Нільса в доньку його нової мачухи закралася мені не відразу. Власне кажучи, я мала б здогадатися значно раніше. Я мала збагнути це тоді, коли Пуделиха з розряду «цілком стерпних» перейшла в розряд «неймовірно крутих».
 
Я не заперечую її крутизни. Не кожна на її місці зуміла б привести на Конкурс талантів маму й тата Нільса. Навіть сам Нільс не зумів би. Відтоді Нільс без упину хвалив Пуделиху. Тільки й мови було, якої думки Пуделиха про те чи інше, про поїздку до Драммена на Різдво, про скейтрампу поблизу їхнього дому й таке інше.
 
Здогад сяйнув у моїй голові, коли Нільсова мама сказала, як то гарно, що в Нільса з’явилася подружка, з якою він може кататися на скейті.
 
Отже, насправді, не Пуделихою Нільс захоплювався, а Удою!
 
Хоч ми нічого не утаюємо одне від одного, але ж не завжди вибовкуємо сокровенне. Найчастіше про багато речей просто здогадуємося. І це, я вважаю, добре, бо тоді не треба ламати голову, як і якими словами про них розказати. Наприклад, про закоханість.
 
Не знаю, як у вас, але мені найважче зізнаватися про потаємне вголос. Звісно, я маю на увазі зізнання не тОму, у кого закохана, бо ніколи такого не вчинила б – ще чого! Кажу про зізнання другові. Ну як про таке сказати?
 
Послухай, Нільсе… Знаєш, я закохалася! У Маґнуса… Ось ти й знаєш тепер мою таємницю. Ось і поговорили…
 
Дурня якась!
 
Добре, що ми з Нільсом розуміємо одне одного без слів. Нільс, у кожному разі, усе розуміє. Мені нема потреби розповідати йому про свої почуття до Маґнуса, бо Нільс і без слів знає, як він мені подобається. Знав про це навіть раніше, ніж я сама усвідомила.
 
Я трохи тугодумна, не відразу збагнула, що Нільс втріскався у доньку Пуделихи. Можливо, була надто зайнята власними думками, але скоріш за все тому, що Нільс ніколи не бував на побаченнях із Удою.
 
Принаймні насправді.
 
– Ми щодня обмінюємося смс-ками, – сказав Нільс.
 
Зовсім спокійно сказав, котячись на велику поруч зі мною дорогою; у його голосі навіть вчувалося самовдоволення.
 
– Вона бомбезно катається на скейті! Я бачив її у ютюбі й інстаґрамі на відео, яке Пуделиха зняла на скейтрампі, що по сусідству з їхнім домом. Вона запросто виробляє найскладніші трюки! Хоча сама ще малявка, ходить лише до шостого класу. Вона зовсім…
 
Нільс раптом замовк.
 
 
– Що – зовсім? – запитала я.
 
– Вона – супер! Страшенно вправна на дошці, з нею кльово переписуватися… Єдине, що…
 
– Що?
 
– Що вона…
 
– Тільки не кажи, що вона товстуха чи ще якась потвора!
 
– Та ну! Це неважливо! Проблема в тому…
 
– Ну?
 
– Вона щонайменше на цілу голову вища за мене, Аннебіно! Колись ми зустрінемося насправді, і вона подумає, що я хирляк…
 
Я усміхнулася.
 
Як це схоже на Нільса.
 
– Я ні секунди не сушила б собі такими дурницями голову! – сказала я. – Може, зараз ти й не височенний красень, але все швидко зміниться. Можливо, навіть ще до Різдва!
 
– Думаєш?
 
– Та й яке це має значення, хирляк ти чи ні, якщо суперово катаєшся на скейті! По суті, ваше спільне захоплення і звело вас докупи! Скейт, а ще твій тато і Пуделиха…
 
– Ну, якщо ти так кажеш…
 
Ми звернули на мою вулицю і останній відрізок шляху помчали навперегони. Тітка Муна стояла при кухонному вікні й помахала нам рукою, коли ми заводили велосипеди на подвір’я. Мій молодший братик сидів на кухонному столі й наминав шкарлупки тако.
 
Я відчула, як гнітючі думки поволі відступили. Тітка Муна реготала до кольок у животі, коли ми розповіли, як Тея булькнула мармизою у калюжу, а потім висунула купу теорій, про що могли шепотітися між собою на «природі» Роня та Бйорн Інґе. Я майже не мала сумніву, що тітка Муна й Нільс навмисне смішили мене, щоб відвернути від сумних думок про провал кар’єри вокалістки у «Фьокк Йостіні». Старалися, як могли… Як би паскудно мені не було на душі, їм завжди вдавалося мене розвеселити.
 
Я обернулася до Нільса.
 
– До речі, – сказала я, – навіть якщо при зустрічі Уда потрактує тебе хирляком, можеш потішити себе думкою, що її мама – просто пудель!
 
Нільс-Йоршик стиха пирхнув.
 
– А взагалі, я певна, їй достатньо буде кількох хвилин, щоб побачити в тобі те, що бачу я, – усміхнулась я. – І вона відразу тебе зацінить!