Англійський характер
«Вівсянка, сер», твідовий костюм, чай рівно о п’ятій, вишукані манери, аристократизм, снобізм, незворушність, гіперпунктуальність. Які ж насправді англійці? Дослідниця Кейт Фокс створила точний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Уривок з книжки
Моя сім’я та інші піддослідні щурі
Статус «своєї» дещо спрощує роль учасниці в рамках методу включеного спостереження, а як щодо спостереження відстороненого? Чи вдасться мені абстрагуватися настільки, щоб спостерігати за рідною культурою з позиції об’єктивної науковиці? Попри те, що вивчати доведеться відносно чужі для мене субкультури, це, так чи інакше, «свої люди», тож питання про спроможність сприймати їх як лабораторних щурів залишається відкритим: чи розділиться мій внутрішній етнограф надвоє і дозволить одній половинці, тій споглядальній, плескати себе по тім’ячку, а тій другій, учасницькій, чухати живота.
Сумніви діймали мене недовго — друзі, родина, колеги, видавці, агенти та усі інші не припиняли нагадувати мені, що я, якби там не було, вже понад десять років ретельно аналізую поведінку «своїх». Ще вони не забували нагадати, що я це роблю так само холоднокровно, як вчений у білому халаті длубається в чашці Петрі. Рідні мене заспокоїли, нагадавши, що батько, Робін Фокс, набагато визначніший антрополог, готував мене до цієї ролі з самого дитинства. У той час, як більшість немовлят вилежуються у колисочках чи візочках, витріщаючись у стелю або ж на звірят на дитячій карусельці, я собі, — надійно закріплена у горизонтальному положенні до дошки-гойдалки індіанського племені Кочіті, розміщеної «в серці» дому, — вивчала типові поведінкові патерни англійської сім’ї науковців.
Тато став для мене ідеальною рольовою моделлю наукової холоднокровності. Коли мама сказала йому, що вагітна мною — первістком, — то він одразу ж почав її вмовляти «усиновити» задля експерименту ще й дитинча шимпанзе, щоб виховувати нас разом. Це ж би був ідеальний кейс порівняльного вивчення раннього розвитку примата та людини! Мама рішуче наклала вето на батькову ідею і, багато років потому, розповіла цю історію як приклад батькової ексцентричності та байдужого ставлення до батьківських обов’язків. Я ж не зрозуміла хитрого плану і наївно вигукнула: «Яка чудова ідея! Це було б так круто!» Мама заявила, і вже не вперше, що я «викапаний бісів татко». Я сприйняла це за комплімент, хоч мама явно мала на увазі протилежне.
Довіртесь мені, я ж антрополог
Ще коли ми мешкали в Англії і моє, доволі хаотичне, навчання у різноманітних американських, ірландських та французьких школах було в далекому майбутньому, батько, який мужньо пережив крах експерименту з шимпанзе, взявся зробити з мене етнографа. Мені було всього п’ять, але він великодушно заплющив очі на цей невеличкий недолік: хоч я і була меншою за його студентів, брак сантиметрів ніяк не перешкоджав мені на льоту схоплювати головні методологічні принципи етнографічних досліджень. Один із найважливіших, як я довідалася, — пошук правил. Коли ми опинялися у новому, невідомому для мене культурному середовищі, я спершу бралася вивчати закономірності та пов’язані з ними поведінкові патерни місцевих, тоді намагалася зрозуміти неписані правила — звичаї та колективні переконання, які сформували всі ці поведінкові патерни. Мало-помалу таке полювання на правила переходить у ранг несвідомого, на рівень рефлексів або ж, як кажуть мої багатостраждальні колеги, — патологічної одержимості. Два роки тому, наприклад, мій наречений, Генрі, запросив мене провідати друзів у Польщі. Ми їхали за кермом англійської автівки, тож він сподівався, що я, пасажирка, попереджатиму його, коли безпечно йти на обгін. Тільки-но ми перетнули кордон, — не минуло і двадцяти хвилин, — як я знову керувала обгонами: «Так, їдь-но, можна», — незважаючи на двосмугову дорогу та машини, що мчали нам на зустріч. Генрі засумнівався у моїх здібностях штурмана, коли йому двічі довелося різко гальмувати на невдалому обгоні: «Що це ти виробляєш? Це небезпечно! Ти що, не бачила тієї велетенської вантажівки?». «Та бачила, — кажу я, — але в Польщі інші правила. Очевидно, що тут можна їхати третім рядом на широкій двосмуговій дорозі. Коли ти обганятимеш, водій попереду — і той із зустрічної — просто посунуться і дадуть дорогу».
Генрі чемно поцікавився, як я можу знати напевно, особливо беручи до уваги, що в Польщі я вперше і то аж півгодини. Коли я пояснила, що спостерігала за тутешніми водіями і вони роблять точно так, Генрі, цілком очікувано, відреагував скептично. «Довірся мені, я ж антрополог», — теж не дуже допомогло — аж згодом мені вдалося підбити його на тест-драйв моєї теорії. І таки-так — автомобілі розступилися перед нами, як Червоне море, створюючи умовний третій ряд руху! Наші друзі-поляки згодом підтвердили, що таке неофіційне правило етикету справді існує. Тріумфувала я недовго: сестра нашого друга трохи мене приземлила, розповідаючи про необачну та ризиковану манеру водіння співвітчизників.
Якби я була трохи пильнішою, то зауважила б, скільки вздовж дороги заквітчаних хрестів, — це знак скорботи за загиблими в автокатастрофах. Так родичі загиблих позначають місця, де сталася аварія. Генрі благородно змовчав про надійність антропологічних висновків, але поцікавився, чому я не можу вдовольнитись просто спостереженням та аналізом польських традицій, чому мені обов’язково потрібно ризикувати життям — і, так склалося, не тільки своїм — та долучатися до процесу?
Я пояснила, що ця потреба частково проростає з однієї з моїх внутрішніх іпостасей — мого Внутрішнього Спостерігача, але також наголосила, що моє, на перший погляд, безумство не позбавлене методологічного підґрунтя. Виявивши певні моделі та закономірності поведінки серед місцевих, намацавши гіпотетичне — поки що — неписане правило, етнограф має виконати ряд «тестів», щоб довести чи спростувати існування правила. Ви можете зібрати репрезентативну групу з місцевих і перевірити достовірність своїх припущень, запитавши їх, чи справді снує те чи інше правило, чи ви правильно визначили звичаї та принципи, що формують поведінковий патерн. Можна піти й іншим шляхом — переступити через правило, хай і гіпотетичне, і перевірити, чи здійме це шквал обурення або й потягне за собою справжні «санкції». Інколи, як це було із третьою смугою на польських дорогах, ви можете «протестувати» правило так: діяти згідно цього правила і подивитися, чи отримаєте за це «винагороду».
Нудно, але важливо
Ця книжка — не для соціологів, а радше для тих містичних істот, яких видавці називали «добре обізнаними любителями». Однак, неакадемічність видання не може бути виправданням для плутанини в думках, хаотичного мовлення та термінологічної недбалості. Це книжка про «правила» англійськості, однак, я не цілком певна, що ми вкладаємо у поняття «правила», тож візьмусь спершу пояснити, як я розумію сенс / сенси цього терміну.
Я схиляюся до широкого трактування концептуального поняття «правило», яке нам пропонує Оксфордський словник англійської мови, а зокрема до таких чотирьох визначень:
• принцип, упорядкування або максима, що врегульовують поведінку індивіда;
• критерій пізнання чи оцінювання; мірило, показник, міра;
• зразок (стосується однаково і людей, і речей); зразок для наслідування;
• факт або констатація факту, який вважається загальноприйнятим; типовий, звичний стан.
Відтак моє прагнення визначити правила англійськості не обмежується лише вивченням певних правил поведінки, я розумію поняття «правила» у ширшому значенні — усі ці стандарти, норми, ідеали, основоположні принципи та «факти», що формують «нормальну та звичну» поведінку англійців.
Сутність поняття «правило» добре видно на прикладі вислову «як правило, англієць / англійка буває таким-то / такою-то (або надає перевагу ось цьому чи не любить ось таке)». У такому контексті термін «правило» зовсім не означає — і це важливо, — що всі англійці завжди і без винятків демонструють заздалегідь окреслену властивість поведінки чи характеру. Натомість йдеться лише про те, що така властивість характеру чи поведінки є доволі типовою, помітною настільки, щоб стати значущою та показовою ознакою. Справді, будь-яке соціальне правило, як би ми його не визначали, можна переступити. Правила / норми / принципи поведінки тим і відрізняються відприродничих чи математичних законів, де правила є усталеними та незмінними константами. Наші правила, за визначенням, умовні. Уявімо, наприклад, що ніколи, за жодних обставин, люди не намагаються пхатися без черги, звісно, що тоді не було б потреби у «забороні лізти без черги»*.
Однак, я не наполягаю, що правила англійськості є універсальними — без винятків та відхилень — категоріями поведінки в англійському соціумі. Безглуздя якесь. Я лишень хочу зазначити, що вони достатньо «типові та звичні», щоб допомогти зрозуміти та осягнути характерну специфіку нації в цілому.
Часто винятки та девіації допомагають «випробувати» (так би мовити, «перевірити») правило: ступінь здивування чи обурення, спровокований відхиленням від «правильного», ілюструє значимість самого правила, міру «нормальності», яка закладена в поведінковий алгоритм. Іноді вчені мужі, проводячи передчасні розтини трупика англійськості, роблять фундаментальну помилку і в причинах смерті пишуть — пробоїна у дотриманні традиційних правил англійськості. От, наприклад, причина смерті — неспортивна поведінка футболіста чи гравця в крикет. Але ж вони забувають про реакцію публіки на такі переступи, а вона явно демонструє наскільки аномальним, неприйнятним та неанглійським виглядає відступ від правил в очах громадськості.
[…]
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно