Днями у книгарнях та на сайті з’явилася довгоочікувана новинка від «Видавництва Старого Лева» — збірка короткої прози Олени Лотоцької «Ангели в намистах». На сторінках книги — новели, оповідання та образки, що колоритно і живо змальовують життя звичайних людей у селі. Проте, попри побутову тематику оповідань, усі вони пронизані глибоким психологізмом. А окремої уваги у текстах заслуговує автентичний середньополіський діалект, який авторка майстерно «вживляє» у діалоги героїв.

Персонажі оповідань Олени Лотоцької — здебільшого не якісь високочолі інтелектуали чи виняткові герої. Це звичайні люди, яких щодня можна перестріти на вулиці. Сусіди, знайомі, колеги по роботі, сучасники й ті, хто були ними ще вчора, позавчора. Проте не такі вони вже й звичайні, адже кожен персонаж — це представник свого часу, певний типаж, узагальнений образ, за яким можна проглянути й упізнати цілу епоху. Мікросвіт і макросвіт. Розум і душа. Велике, яке хоч і бачиться з відстані, але починається з малого — з кожного героя й героїні цих оповідань. 

Авторка книги Олена Лотоцька розповідає: «У мене нема простої відповіді на питання, що об’єднує твори у цій збірці. Яка спільна думка, виклик-заклик, може, це словесний пам’ятник певній епосі, території? Втішаю себе, що все ж придумаю, як увібгати свої роздуми в прийнятні часові рамки. Бо поки просто виринають спомини, як проживалася та чи інша новела, оповідання, образок. Як сиділа й ревіла, аж серце ставало, коли писала «Пальто» – один з перших своїх творів. Як серед ночі, з пів заплющеними очима, шкрябала олівцем на квитанції про сторінку душевної тиші, яка наснилася. Як звідкись прийшли рядки «… ангели йшли до нього, спускаючись заквітчаними пагорбами. Погідні й усміхнені. У намистах із суниць». І от що з того вийшло».

«Тихо, повільно й непомітно живуть люди з цієї книжки, — пише у передмові до видання літературознавиця Ірина Старовойт. — Від початку ХХ ст. було модно знецінювати українське село. Але мистецтво, яке те село надихнуло й надихає, — видатне. Від Стефаника через Васильченка, Косинку, Яцкова й Тютюнника і дотепер, до Сергія Осоки та Власти Власенко, писалися такі психологічні новели. І перед Стефаником було село — мала батьківщина великих людей, просто ми його таким не бачили. Саме читання новел Олени Лотоцької допоможе відновити цей зв’язок (хто його мав) або набути свій новий зв’язок із тихим, повільним і складним життям у згоді з природою чи бодай не наперекір природі… Тут діється й совершається людське життя у своїй повноті, без ейджизму, без глянцю, без пластмасових та силіконових рольових моделей. З шекспірівськими, а може, навіть античними пристрастями».

Дизайн обкладинки для книги Олени Лотоцької намалювала Мар’яна Савка: «Спочатку була розмова про вибір назви для книги Олени Лотоцької, і я, власне, дуже вболівала, щоб ця книжка називалася саме так. Мені дуже подобається поєднання у цій назві чогось абсолютно небесного і земного. Ці намиста з суниць — це щось таке, що прив’язує нас до землі, до життя, а ангели — до небес. Малюючи цю обкладинку, я хотіла себе відпустити. Мені зовсім не хотілося якоїсь конкретики. Я уявляла, як ці ангели в намистах летять і як тріпочуть своїми крилами у небесній глазурі. Так і з’явилися ці кольори і ці суцільні натяки на повітря, на  рух, на світло».

Олена Лотоцька народилася і виросла на Поліссі. З 1999 по 2014 рік проживала в Криму. Після анексії півострова переїхала до Львова. Писати почала у 2018 році. Авторка збірок короткої прози «Нині зозуля кувала» (2020), «Ангели в намистах» (2023). Твори публікувалися в періодичній пресі, альманахах, антологіях. Перекладені польською, англійською мовами.  Лауреатка премій Імені Василя Скуратівського, Василя Стефаника, Івана Чендея. За освітою – філологиня. Оповідання Олени Лотоцької стали дослідницьким матеріалом для написання монографії «Поліські діалекти в сучасній художній літературі» Юрія Громика та Андрія Яворського. До 2014 працювала в архівній сфері, з 2015 – військовослужбовиця Збройних Сил України.